ENRU

Зате ми зберегли гідність — організатор Євромайдан-Крим

На Сергія Ковальського в Криму влаштували справжнє полювання. Спочатку місцеві посадовці, здебільшого функціонери «Партії Регіонів», а згодом і російські окупанти. Сергій був одним з проукраїнських активістів й організовував на півострові мітинги на підтримку Євромайдану.

Йому трощили авто, а батько провів майже два тижні в полоні в підвалі захопленого Росією військкомату в Сімферополі. Уникнути ж затримання вийшло лише за допомогою законспірованої спецоперації.

Як це було — Сергій Ковальський розповів Громадському в ексклюзивному інтерв'ю.

Один з проукраїнських активістів та організаторів мітингів на підтримку Євромайдану в Криму Сергій Ковальський Фото: Ілля Антонець/Громадське

Коли 27 лютого над Радою міністрів та парламентом автономії з’явилися російські триколори, що відчували проукраїнські активісти?

Були певні сподівання, що якось це питання все ж владнається. Близько 10 ранку я проходив повз Раду міністрів Криму, і я пам’ятаю відчуття спустошеності поруч із цими установами. Людей майже не було, прохолодно, здається, навіть сніжок зривався — не надто приємно на душі і реально була настороженість.

Наскільки зухвалішими стали погрози й тиск на активістів Євромайдан-Крим після того, як півострів фактично вийшов з-під ефективного контролю України?

Ураховуючи, що ми були організаторами, то від самого початку Майдану тиск на нас чинили постійний. Багато в чому вони (кримські високопосадовці, які згодом перейшли на бік Росії — Ред.) не соромилися, тож здійснювали погрози щодо пошкодження моєї машини, батькові машину теж розбили.

Отримувати погрози від проросійських сил на території України, коли вони фактично поза законом, — це одна справа. А коли за спиною вони мають ще й російську армію — зовсім інше. Це люди здебільшого нереалізовані, які хотіли б себе якось проявити, і тут випадає такий шанс. Відчувалося, як після захоплення будівель органів влади вони підняли голови, розправили плечі й почали ще більш зухвало порушувати закон. Як наслідок — смерті, шкода здоров'ю й полон багатьох активістів.

Смерть Решата Аметова (перша жертва анексії, викрадений «самообороною» Криму, згодом знайшли його понівечене тіло — ред.), я думаю, це один з ексцесів виконавців, коли їхня безкарність призвела до трагедії. Він був настільки аполітичною людиною, вийшов з одиночним протестом, але втратив життя саме через безкарність, беззаконня, за сприяння військових.

Ми розуміли тоді, що вихід на будь-який мітинг після 27 лютого — це реальна загроза життю. Для кожної людини це може стати останнім кроком.

Проросійські активісти з кримськими та російськими прапорами перед будівлею парламенту автономії Криму у Сімферополі, 27 лютого 2014 року Фото: EPA/ARTHUR SHWARTZСамоназваний глава анексованого Криму Сергій Аксьонов (на фото праворуч) біля будівлі парламенту автономії Криму у Сімферополі, 27 лютого 2014 року Фото: EPA/ARTHUR SHWARTZ

Це були не кримчани?

Мітинги відбувалися майже щодня в березні аж до так званого «референдуму». Вони засвідчували: попри те, що в місті чимало неадекватних людей і військових іноземної держави, люди не боялися вийти й чинити спротив.

9-го березня, на день народження Шевченка на мітинг вийшли близько 2000 людей. Для Сімферополя це дуже багато. Я не знаю, хто взагалі, крім Меджлісу, збирав стільки людей у Криму. Не за гроші та без адмінресурсу.

А з другого боку — хто вийшов захищати «русский мир»? Коли ми з журналістами зайшли в самісінький епіцентр їхньої акції біля Верховної Ради Криму, я спілкувався з учасниками проросійського мітингу, жартував із цими козаками тощо. І ніхто навіть не здогадувався, хто з ними розмовляє. Незважаючи на те, що кримська пропаганда негативно піарила наші обличчя (Кримом розповсюджували відеоролики та листівки, де активістів Євромайдану називали «ворогами народу» — ред.), і нас упізнавав чи не кожен на вулиці…

Це ще одне свідчення, що вони це були немісцеві, звезені до Криму?

Вони не були українськими громадянами, вони навіть не стежили за подіями в Криму, не знали облич, і не жили в Криму як мінімум у січні-лютому. Їх покликали прямо після захоплення державних установ.

Учасники проукраїнського мітингу у Сімферополі, Крим, 9 березня 2014 року Фото: EPA/ALEXEY FURMANУчасники проукраїнського мітингу у Сімферополі, Крим, 9 березня 2014 року Фото: Макс Рокотанський/УНІАН

9 березня, здається, вже кількох активістів, серед них був і ваш батько, схопили. Що тоді відбувалося і чи була хоч якась інформація, де вони і що з ними?

Небайдужі люди, зокрема й у владі, мали контакти та начебто повідомили, де вони. Допомогли й деякі журналісти, серед них — Валентина Самар, яка додзвонилася до посадовців, і вони визнали «так, вони в нас», а потім сказали, що «не зовсім у нас, але…» Близько двох днів офіційна влада не визнавала, що взяла в полон наших активістів.

Зранку у вівторок Аксьонов заявив, що в них у полоні мій батько і Андрій Щекун. Те, що відбувалося у полоні, як з ними поводилися — кожен би міг померти за таких умов. Це були катування — і електричні стільці, і вогнепальні поранення. Приміром, хтось міг випити, зайти й почати стріляти з пістолета, багато було поранених.

Їхнє здоров'я рятував мобілізований моральний стан. Нам уже після їхнього звільнення за 11 днів лікарі, які їх оглядали, казали, що за такий час рани (по ногах заручників стріляли з травматичних і пневматичних пістолетів, били електрострумом — ред.) могли б загноїтися і загрожувала б ампутація кінцівок.

Як і чому вам довелося залишити Крим? Пам'ятаю, що це історія була трохи детективна, вас тоді почали шукати всі — журналісти, активісти.

Небайдужі люди надали мені охорону. Крім того, ми дізналися через неформальні зв'язки, що було завдання знайти і схопити, угрупуванням кримської «самооборони» і деяким кримінальним елементам у Криму призначили винагороду…  Адже ми продовжували давати інтерв'ю, збирати мітинги.

Учасники проукраїнського мітингу у Сімферополі, Крим, 1 грудня 2013 року Фото: Олексій Сувіров/УНІАНУчасники проукраїнського мітингу у Сімферополі, Крим, 1 грудня 2013 року.  На фото в центрі — Сергій Ковальський Фото: Олексій Сувіров/УНІАН

Скільки давали за «вашу голову»?  

Ну, не за голову, давали за те, щоб привели мене до Совміну. Це було розпорядження Гіркіна, на той час він усім керував у Совміні — давали 10 тисяч доларів. Це дуже великі гроші для такого взагалі нескладного завдання, як мені пояснювали. Мені охорона доводила цю інформацію, ми намагалися ще боротися. Тоді мені сказали, що за день перекриють кордон, російська армія стоятиме на в’їздах-виїздах і залишити Крим буде важко.

І як удалося виїхати?

Вони привезли подертий одяг, кепку. Як «тітушку» одягли. Було кілька простих якихось машин, вінки, ніби збиралися на похорон — ціла спецоперація. Я часто згадую… На кордоні саме нашу машину зупинили і саме біля мене двері відчинили й чоловік з автоматом сказав, щоб я пред'явив паспорт. Ну а я намагався не піднімати обличчя. Попросив товариша, щоб він приніс паспорт з багажника, хоча він, звичайно, був при мені. Коли відкрили багажник і побачили вінки: «Куди їдете? — На похорон». Тоді нас пропустили. Ситуація була досить неприємна.

Пам'ятаю як сьогодні: вечір, захід сонця. Я повернувся й відчув, що нескоро зможу побачити рідні місця.

Один з проукраїнських активістів та організаторів мітингів на підтримку Євромайдану в Криму Сергій Ковальський Фото: Ілля Антонець/Громадське

Що довелося залишити в Криму, був же бізнес?

На жаль, «всё, что нажито непосильным трудом». Річ у тім, що багато людей, які були поруч, які були, зокрема, співробітниками моєї компанії, співпрацювали з окупантами. Як наслідок багато чого просто забрали. Приміром, мій бізнес захопили рейдери — фактично співробітники компанії.

А чия зрада була найболючішою?

Важко сказати. Мабуть, передусім те, що пов'язано з фірмою, адже це те, у що вкладав усі сили, душу. Це досвід із набиванням синців і ґуль. Тому найболючіша зрада — це зрада тих співробітників, кого свого часу в дуже скрутному фінансовому становищі я підтримав. Вони сьогодні їздять за мій фактично рахунок на BMW Х6, квартири мають тощо. Я собі такого не дозволяв, для мене важливішою була справа, все, що зароблялося — реінвестувалося. Це морально неприємно. Усе було в Криму налагоджено, побут. Батькам уже за 60, а вони тепер на орендованій квартирі живуть, при тому, що мали ж і хату там.

І, на жаль, апелювати нема до кого. Усе-таки ми втратили лише якісь матеріальні цінності, але зберегли здоров'я, життя й гідність.