«У мене в грудях вибухнула атомна бомба» — історії депресії кінооператорки і ветерана війни на Донбасі

За прогнозами, до 2030 року депресія стане третьою найпоширенішою хворобою в країнах з низьким доходом і другою — з середнім. У 40-60% випадків суїцид вчиняють люди у депресії. Проте до спеціаліста наважуються звернутися не всі, або ж тільки тоді, коли потрібно лікуватися медикаментами.

В Україні будь-який психічний недуг все ще асоціюється зі стаціонаром і диспансерним обліком. Водночас досі немає законів про психологічну та психотерапевтичну допомогу. Людям важко розібратися, до якого саме фахівця звернутися, і чи може він якісно допомогти, мало хто знає, що таке психічні негаразди та їхні наслідки.

Пригнічення, відсутність позитивних емоцій, втрата інтересу, зниження працездатності та самооцінки, пасивність, тривога, сонливість або безсоння, втрата апетиту, відчуття провини чи відчаю, думки про самогубство — це неповний перелік симптомів, які можуть свідчити про депресію, якщо вони стійкі та наростаючі. Самолікування категорично протипоказане, адже може мати найгірші наслідки.

Хрещений батько Христини Лизогуб довго хворів депресією, а потім наклав на себе руки. Коли захворіла вона, родичі переконували, що це вроки та пропонували піти до священика, аж доки вона сама за руку не привела маму до психіатра. «Сталкер» за освітою психолог, однак, подолати контузію та пост-травматичний стресовий розлад після війни йому не вдалося.

Христина та Сталкер зустрілися з Громадським, аби поділитися досвідом та розповісти, з чого починається депресія, чому важливо не ігнорувати її симптоми та як їм самим вдалося подолати.

СТАЛКЕР

У Сталкера все почалося після Майдану. Там він працював у медичній бригаді, а потім пішов на війну, де в нього сталася контузія та почалася «хвороба ветеранів» — посттравматичний стресовий розлад. Лікується він уже два роки — з допомогою лікарів і малювання.

Проблеми не існує, якщо про неї не говорять

Під час Майдану я був парамедиком в медбригаді. Часто опинявся в стресових ситуаціях, люди помирали і в мене на руках. Я тоді вчився на психолога, тому трохи розумів, що зі мною відбувається, намагався поратися сам різними методиками, чимось зайнятися, спілкуватися з друзями.

Це трохи допомагає спочатку.

Те, що зі мною щось не так, я почав усвідомлювати вже після розстрілів на Майдані. Зрозумів, що мені некомфортно там перебувати без бронежилета. Та й узагалі, страшно вийти на вулицю без ножа, тому що на мене можуть в будь-який момент напасти «тітушки». За відчуттями це був здебільшого страх.

А потім почалася війна.

Стан страху, власне, на неї мене і потягнув. Я боявся, що війна прийде до Києва, що Майдан почнуть обстрілювати з «Градів». Я відчував, що мені вже ніхто не може гарантувати безпеку.

Це було наслідком психотравми. Здорові люди так не думають. Так, їм було страшно, але потім все скінчилося, ніхто не стріляє. А для мене нічого не закінчилося.

Ми працювали там з хлопцями, які в АТО з 2014-го — і в полі встигли побувати, й Іловайськ пройшли. Отже, були в стані постійної війни. Це дуже важко. Я там був лише рік і мене плющить, а як їм було — не можу навіть уявити.

За 2-3 тижні до виводу батальона з АТО ми працювали вночі. В передовому дозорі було двоє людей — сапер і командир роти. Я йшов у кістяку групи за ними. Сапер побачив одну розтяжку, другу — ні, вона спрацювала, міна вибухнула. Я навіть не зрозумів, як упав. Потім відчуваю — «течу», відчуття, що тепло витікає. Нижче була засідка, але вони не наважилися нас добивати. Ми хлопців витягли, до госпіталю я один доїхав. У швидкій стабілізували командира, але сапер тоді вже був мертвий. Потім до нас виїхав з Попасної реанімобіль, в ньому помер командир. Це був важкий момент. Я пам'ятаю як, весь у крові, питаю у лікаря: «Чому ви нічого не робите?». Він сідає мовчки і простягає мені сигарету. І я зрозумів, що вже немає сенсу щось робити. Ось так при мені пішов командир.

Усі стреси, які ми отримали в зоні бойових дій, викликають нерозуміння, що з ними робити далі. Там психологи ні з ким не працюють. Коли про проблему не говорять — її не існує. Так ось, у нас проблеми не існує. За рік в АТО я жодного разу не бачив психолога. Замість нього, як правило, склянка горілки і повії в лазні. Як би це не звучало.

ПТСР — це не лише депресія

Психологічний розлад пов’язаний із фізичним пораненням. Ось людину поранили в руку. Її мозок це записав як «мене поранили». Психіка може відреагувати по-різному. Одна реакція: «Аааааа, мене поранило!!!». Друга: «О, мене поранило. Ну поранило, ну то й що?». Та в обох випадках в мозку залишається факт усвідомлення того, що тебе поранило. Це все призводить до ПТСР. Тому не можна відокремити фізичну травму від психологічної. Це, по суті, одне ціле.

Психологічний шок людина отримує, коли потрапляє в надзвичайну ситуацію — коли потрібно включати «тумблер виживання» в екстреному порядку, найчастіше, коли ти не готовий до такого. Цей стан може розвинутися в ПТСР і психотравму.

Вона проявляється не відразу. Тобі спочатку здається, що все нормально, а потім починаєш розуміти, що щось не так. Так не буває, що сьогодні ти отримав стрес, а вже завтра тебе починає «накривати».

Один із наслідків ПТСР — втрата ідентифікації. На війні людина чітко знає хто вона — кухар, механік. Розуміє, що вона, наприклад, лагодить машину, потім вона поїде туди-то і вивезе поранених. А коли вона повертається з війни, думає: а хто я, кому я тут потрібен? Потім починаються інші проблеми. Дружина, наприклад, каже: «Воно тобі треба було? Краще б удома сидів, гроші заробляв». Або ще якесь лайно відбувається.

Суспільство виявилося не готовим до такого потоку ветеранів з ПТСР. Суспільство не розуміє, що таке ПТСР. У нас іще з часів радянського союзу «афганський синдром». Це єдиний раз, коли впритул зіткнулися з ПТСР. Усе. І то, це у нас вважається клінічним синдромом. Лікується лише медикаментозно і забувається про психотерапію.

Ігнорування ПТСР призводить до ускладнень, аж до суїциду. Він може вилитися і в психосоматичні захворювання, і в онко. І з ним набагато складніше працювати, ніж з фізичними пораненнями. Якщо стрес жорсткий, то «аукатися» це буде дуже довго.

Річ у тім, що ПТСР проявляється не лише як депресія. Бувають люди веселі і позитивні, але підхоплюються вночі з ліжка, дістають трофейну зброю і бігають по квартирі. У житті тривог вони не відчувають, а в снах це все спливає. А бувають інші випадки, коли безперервний смуток призводить до затяжної тривалої депресії. У нас, насправді, мало хто добре розбирається в тому, що таке посттравма.

«У снах я досі воюю»

Я пішов до психолога десь через місяць після повернення. Сам вирішив. У мене є своєрідна терапія для себе — так звана робота з психологічним ресурсом. Потрібен великий його запас, щоб боротися з психотравмою. Без цього неможливо.

Психолог сказала, що однієї психотерапії в моєму випадку недостатньо, що мені треба лікуватися і медикаментозно. Вона мене направила у Павлівку до психіатра. Я там познайомився з кількома хлопцями, які теж повернулися з АТО і прийшли туди за власним бажанням. Та в контексті загальної проблеми — це мало, звісно. Там я лежав 20 днів, більш-менш мене відновили. Але по психології ще працювати і працювати. І медикаментозно досі продовжую лікуватися.

Хоча сни медикаментозно лікувати не виходить. Був випадок. Ми з дружиною в квартирі. Вікна виходять на трасу і там постійно машини гудуть, літаки чути. І крізь сон мені здалося, що почалася повномасштабна війна і до Києва висаджується десант. Я схопився, підбіг до вікна, побачив літак, накрутив собі цілу історію розвитку подій. А у мене в кутку сейф зі зброєю, зареєстрованою. Я починаю рахувати скільки у мене набоїв, згадую, де одяг, продумую план відходу, думаю як дружину вивести. Думки сплуталися, дружина схопилася і ледве поклала мене. Або тижнів зо два тому був випадок, коли я її розбудив і кричу «Попереду "дашка", повзи за мною!». Починаю скочуватися, падаю з ліжка. І тільки потім я зрозумів, що вдома, і що лежу на підлозі.

У посттравматиці є поняття — тригер. Це спусковий гачок, який запускає симптомний розвиток посттравми. Спалах. Крик. Неважливо. Те, що різко повертає нас до того стану і моменту, коли ми отримали травму.

У мене їх цілий набір. Колись був випадок: попереду мене йшла дівчина. Впустила скляну пляшку, і вона голосно розбилася. Я впав на коліна. Тобто, я розумів, що це пляшка і що нічого страшного не сталося, але це зі мною так спрацювало. Цей стан називається «флешбек».

Терапія: малюнки і прогулянки

Посттравма у мене досі проявляється. Наприклад, я слухаю зведення з зони конфлікту, чую «під час боїв обстріли», і відчуваю як сиджу під обстрілами, подумки десь там.

Тривожні стани мене переслідують досі. Борюся я з ними по своєму. Здебільшого це арт-терапія. Я малюю трошки. Навіть почав подумувати перенести ці малюнки на полотно. Я показував їх психологу, він сказав, що вони цікаві, «картинні».

Дрібна моторика в дії дуже допомагає. Наприклад, якщо ти малюєш олівцями, то краще брати з «ребрами». Це дозволяє краще його відчувати в руці.

На малюнках у мене те, що я бачив, відчував, в чому брав участь. Вони здебільшого чорні, багато з великими нерівностями, різкі, з сильним штрихуванням.

Один з важливих моментів у лікуванні — залученість у діяльність. Я ходжу в походи. Збираю рюкзак, беру милиці і вперед. Крім цього, я відкрив ще один крутий ресурс — мотоцикл. Та зараз довелося від нього відмовитися — продати через погіршення здоров'я. Я ходжу по вівторках у ветеран-хаб в групу підтримки, і це теж дуже допомагає — просто прийти поспілкуватися. Думаю, може з ними якось працювати.

ХРИСТИНА

Христині Лизогуб 28. Вона знімає кіно — її робота «Школа №3» перемогла на Берлінале у 2017. Того ж року вона відчула, що її стан значно погіршився, однак їй довелося їхати в Ірландію на навчання. Зараз Христя на ремісії, тобто у стані, коли симптоми хвороби майже, але не остаточно, зникли.

В якийсь момент я прокинулася і сказала Віті [хлопцю]: здається, у моїх грудях вибухнула атомна бомба і залишилася лунка від неї. У мене була безперервна паніка, я відчувала її в сонячному сплетінні. Наприклад, коли хтось виходив з кімнати, мені здавалося, що мене покинули, і що жити мені не можна.

Мій стан був на межі, коли я їхала в Ірландію. Я вже тоді відчувала різкі зміни самопочуття: від повного знесилення до адреналінового підриву. В мене горіла шкіра, сонячне сплетіння, важко було дихати. Зранку я ридала по 5 годин, не було сил встати з ліжка і лежати теж було нестерпно. Ніби все погане, що ти наробив, приходить до тебе, і тобі треба це усвідомити й переосмислити. А тобі 28, і зрозуміло, що це не 60 і не 100, і що ти нікого не вбив, але для мого тіла та мозку це було, щиро кажучи, занадто. Я дзвонила Максу [другові] і казала, що навіть якщо я вилікуюся, я не зовсім розумію, як із таким усвідомленням себе буду жити далі.

У мене тоді чомусь був дикий страх перед Gmail-ом. Зараз узагалі не можу це пояснити. Ні Facebook, ні Instagram мене чогось так не «виносив» тоді.

Одна подруга навчила мене медитації Рейкі (техніка лікування долонями — ред.). Коли настав критичний момент, то 80% моїх думок займала паніка, тривога, суїцидальні думки. Тоді решту 20% я спрямувала на те, аби вирішити цю проблему. Ця чорна хмара, яка зі мною жила, була терпимою під час рейкі. Я концентрувалася на теплі, і мені було легше переживати цей стан.

Забирати мене з Ірландії не хотіли, друзі вважали, що якщо я сама цього навчання так довго хотіла, то маю його продовжувати. Я тижнями не їла. Якоїсь миті мій одногрупник індус Хеманс просто взяв наді мною опіку. В нього був досвід своєї депресії та тяжкої депресії друзів. Щоранку він займався зі мною йогою по годині. А ще годував мене своєю гострою індійською їжею, так я ставала трохи живішою. Бо якщо мене не годував Хеманс, я їла що-небудь, адже сил готувати в мене не було, а душ і холодильник викликали панічні атаки. В деякі моменти, це була як відважна боротьба — дійти до душу, а там ти годину стоїш і ридаєш.

Це відео — мій щоденник, спроба передати свій стан

Одужання: млинці і концентрація

На той момент я все ще пила препарат Мелітор: депресію він не лікував, а просто сприяв сну. Я з початку 2016-го року працювала із психотерапевтом, але це мені не допомагало. Якось мій лікар порекомендувала мені піти в церкву і поставити свічку, мовляв, до мене прив’язалася мертва душа з Донбасу. Тоді я вирішила шукати психіатра. Я пам’ятаю, як уперше прийшла на прийом і сказала, що мені здається, єдиний вихід для мене — це покидати цей тлінний світ, бо жити в ньому сил уже не маю. Вона відповіла: «Нічого, все нормально». І виписала 7 найменувань таблеток й уколів. Сказала, що «піднімемо».

Дуже важливим кроком до мого одужання було смаження млинців. Завзято, безглуздо, не отримаючи жодного задоволення, але даючи відпочити своєму мозкові, я це робила. Мій психіатр мені сказала, що треба дуже на всьому концентруватися. А концентрація — це навичка, яку я втратила. Доходило до того, що мені треба було обов’язково дивитися на ніс людини, з якою я розмовляла, типу «треба думати про ніс, не треба думати про смерть» — от я так і робила.

Досвід депресії, як подарунок

Я не розуміла, що це хвороба. Думала, що це я. Що пограничні стани, дереалізація, манія, депресія, лежання вдома, суїцідальні думки, самоушкодження — це просто я, що це не треба діагностувати, або лікувати. Що це просто я з симптомом відчуття провини, відчуження та ненависті до себе.

Я розумію на своєму досвіді, що депресія може призвести до смерті. В мене був досвід самоушкоджень. Це дуже небезпечна хвороба, але якщо ти її пройдеш, як боєць, то виживеш. Я щасливиця. Питання про смерть, вічність та фатальність буття вже відпали. Ці питання нас усіх хвилюють, але депресивних людей вони хвилюють через гормональний збій. У світі все, насправді, просто, а наш мозок сам починає все ускладнювати, коли хворіє.

Депресія може бути дуже великим подарунком, якщо ти правильно все сприймаєш, бо вона тобі дуже болісно вказує на речі, які треба в собі змінити, і в тебе вже більше не залишається жодного виходу, окрім їх поміняти. Якщо дуже уважно прислуховуватися до того, що тобі диктує ця хвороба, то є можливість стати кращим.

В процесі ремісії спочатку повертаються фізичні сили, стан паніки та болю відходить, повертається здоровий сон. Зараз я прокидаюся вранці і думаю про те, що й більшість людей — що поїсти на сніданок, а не про атомну бомбу, яка вибухнула всередині. Я концентруюся на любові до життя, на людях, ловлю кайф від того, що відбувається навколо, тут і зараз, щодня. Повертатися до себе, якою я була рік тому, я б не хотіла. Розумієш, що життя насправді — це набагато крутіше, ніж роздуми про нього.

Редактори: Юлія Банкова, Влад Азаров

Фоторедакторка: Вікторія Курчинська