ENRU

IВАН БЛЮZ: Як мистецтво змінює ставлення до себе

У переповненому залі шумно і гамірно. В останньому ряду на приставному стільці сидить кремезний молодик. У нього великі надбрівні дуги та ніс, масивні ноги та м’які великі руки. Це Іван Денисенко, сценічне ім’я — Іван БЛЮZ. У Києві його знають, як музиканта та художника. Але я знайомлюся з ним тут, на Всеукраїнському з’їзді орфанних хворих. Він прийшов сюди, як людина з рідкісною хворобою.

Ми домовляємося про зустріч. Іван запрошує в один зі столичних барів, у якому за декілька днів гратиме разом зі своїми друзями.
У вечір четверга Ivan БлюZ і його Dрузі налаштовують гітари.

На ньому квітчаста яскраво-блакитна сорочка, на сумці принт з гітаристом Джиммі Хендріксом. Поки музиканти готуються до виступу, Іван розповідає:

«Потяг до музики був сильніший, ніж потяг до музичної освіти. І тому я не отримав музичну освіту, але став музикантом. Удома була гітара, не надто нова і якісна, але була. Це вже був поштовх. Якось я дійшов до краю і вже навіть почав давати імена своїм гітарам, але згодом зрозумів, що це віддаляє мене від музики».

Ivan БлюZ і Dрузі починають виступ з пісні «Mans World» Джеймса Брауна, а відтак одну за одною виконують пісні Pat Travers, Deep Purple, Depeche Mode і Скрябіна. Коли Іван грає, гітара в його величезних руках здається іграшковою. Музика робить його набагато вільнішим та спокійнішим, аніж під час нашої першої зустрічі.

Фото: Громадське

Іван каже, що гурт спеціально не збирав, просто час від часу запрошував когось підіграти йому. Поруч лишилися справжні Dрузі та музиканти.

«Я люблю блюз, ця музика проста і водночас дуже глибока. Після анексії Криму ми перестали грати російські композиції. Більше граємо Братів Гадюкіних, Океан Ельзи, — розповідає Іван. — Люди питають про російськомовні пісні, чому ж про польські ніхто не питає? Це ж теж наші сусіди. Усі кажуть: «От наше, русскоє». Але це не наше. Ті часи давно минули й ніколи не повернуться».

Я питаю, як реагують музиканти, коли на виступи приходить мало людей.

«Прийде публіка чи ні — це завжди ризик для музиканта. Ти маєш зробити свою справу і заграти. Це буде чесно. Знаєш, для мене музика — універсальна мова, це не зовсім розважальна річ. Музика, як їжа. Ти ж не можеш їсти постійно, рано чи пізно наїдаєшся. Мені б хотілося, щоб люди до музики ставилися тонко, не як до товару, який можна продавати. Коли на музиці намагаються заробити, вона стає гіршою».

Не зважаючи на легкість гри та любов до музики, Іван зізнається, коли працює у майстерні, музика навіть заважає.

Фото: Громадське

Наступна наша зустріч відбувається вже в невеликій майстерні в центрі Києва. Тут пахне олійними фарбами, зі склянок стирчать олівці, а на дивані муркоче кіт. Іван буває тут часто, але здебільшого працює в галереї у Василькові, де він і мешкає.

«Я молодший, ніж виглядаю. Завжди так було, — ділиться зі мною Іван. — Я був серйозним 10-літнім парубком, а всередині — дитина 5-річного віку. Учителі були мною незадоволені, хотіли відправити до інтернату, мовляв, не слухається, не вчиться, сидить постійно посміхається. Я був не конфліктний, але моє світосприйняття відрізнялося від решти однолітків, та воно й досі часом мене дивує. Я жив у власному світі. Відчував, як наді мною нависають якісь зміни, мов хмари. Батьки постійно і важко працювали. Не було часу мною опікуватися». 

Іван наводить приклад відомого мотиваційного тренера Ніка Вуйчіча, який народився без рук та ніг: «Інвалід, хіба він сам зміг би досягти перемоги на своїми вадами? Його підтримала сім’я».

Фото: Громадське

Від дідуся Івана, Михайла Денисенка, який був гончарем, мати почула про Державну художню середню школу-інтернат ім.Тараса Шевченка в Києві. Хлопчика віддали туди на навчання.

«Збереглися світлини, де дід сидить біля хати у простому селянському одязі з бабою Мартинихою. Моя прабабуся була дуже висока й кремезна. Поховали її на церковному цвинтарі — це означало, що вона багато зробила для села. А дід навчався на скульптора в Харкові, а згодом — у Франції. Повернувшись до України, став головним художником Васильківського майолікового заводу. Цей його хист — живопис, передався і мені», — розповідає Іван.

Він установлює посеред майстерні мольберт, бере олівці та аркуш паперу. Поки говоримо, починає малювати мій портрет.

«Після школи я вступив у Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури, — згадує Іван. — Спочатку на графіку. А коли побачили мої ескізи, перевели на живопис. Пейзаж — це унікальний жанр, він дозволяє художнику розкритися. Після пейзажу я відчув, що можу малювати все, я нічим більше не був скутий».

На білому аркуші з’являються обриси обличчя, очі, волосся, ніс.

«Мені важко виходити зі світу безмежної фантазії, а потім іти до крамниці, купувати продукти, спілкуватися з сусідами. У мене в голові таке робиться, що це можна порівняти з вибухом атомної бомби. Сформуйте в собі вибух, адже, як відомо, увесь Всесвіт сформувався з великого вибуху».

Фото: Громадське

Я питаю Івана про хворобу. Це тема, про яку він говорить мало і неохоче: «Усе, що я створюю в мистецтві, роблю без посилання на свій фізичний стан, це не пов’язано з хворобою. Я не хочу вертатися назад. Моє мистецтво веде мене далі».

Іван згадує видатного канадського джазового гітариста Джеффа Хілі, сліпого від народження:

«Дуже цікаво, як він видобував ноти, але жодних відомостей нема. Прикро — усіх приваблює, що він сліпий і вміє грати, а не те, як він це робив. Захоплення не тим, чим справді варто захоплюватися. Ми ж люди, матеріалісти, нас у першу чергу захоплює не те, що ми можемо осягнути думкою, а те, що можемо побачити очима».

Джефф Хілі не єдиний гітарист, який грав попри фізичні вади. Іван розповідає історію про Джанго Рейнхарда та Томмі Айоммі.
Джазовий музикант Джанго Рейнхард під час пожежі серйозно пошкодив ліву руку, в результаті — четвертий і п’ятий пальці паралізувало. Це його не зупинило й він навчився грати трьома пальцями.

«Музика — це універсальна мова, і вона допомагає долати умовності і кордони. Дуже важливо уявити цей світ без обмежень. Їх нема, обмеження тільки у нас у голові. Люди кажуть іноді: «Він якийсь не такий». Суспільна думка і є тією стіною, про яку співали Pink Floyd», — говорить мені Іван. З нашої розмови розумію — зі «стінами» він мав справу неодноразово. «Іноді краще заграти чи намалювати, ніж щось казати, чим я і займаюся. Моя мова — це пензлі та струни. Мистецтво може сказати більше, ніж слова», — додає Іван і простягає аркуш з намальованим портретом.

«Знаєш, люди каліку ніколи не зрозуміють. Свідоме прагнення до порозуміння ми маємо, утім ніколи не варто розпружуватися, завжди треба пам'ятати — ти не бездоганний, ти грішна людина, завжди треба намагатися не образити своїми висловами. Якщо людині повторювати, що вона не така, що вона нічого не вміє, то такою вона і стане. Натомість можна навпаки, і вона зможе зробити все пробоєм. Важливо чітко розуміти, що можна і варто казати», — говорить Іван на тему, якої намагався уникати впродовж усіх наших зустрічей.

Фото: Громадське

Зізнається, що його дратує, коли люди питають про хворобу виключно з цікавості: «як вам такому живеться?». «Та яке ваше сране діло? Я ж не ходжу, не розпитую», — різко відповідає Іван.

«Ми звикли бачити перед собою яскраву картинку, а не те, що всередині, — каже він. — Згадаємо портрет Доріана Грея, коли безпардонна людина ховалася під маскою гарної людини. Не треба зациклюватися на зовнішності. Ми обираємо людину, аби вона була не подерта, гарна, зачесана, а значить хороша. А що в нього в голові? — це вже інше питання. Дуже важливо розуміти, що ззовні і всередині — це абсолютно різні речі».
__________________
Ми зустрічаємось з Іваном ще декілька разів. Він охоче говорить про музику, картини, ставлення до мистецтва. Але всіляко уникає розмов про хворобу. Він малює власний портрет таким, яким би хотів, щоб його бачили інші люди.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram