Іван Марчук. Темпера, сніги та неповторні випадковості

Він намалював близько 5 тисяч картин і досі вірить у неповторні випадковості. Художник Іван Марчук, якого газета The Daily Telegraph у 2007-му внесла до списку ста геніїв сучасності, досі працює за «чорним календарем» без вихідних і з запалом береться за нові роботи. В інтерв’ю Громадське Культура він розповів, чому любить малювати сніги, яку музику слухає та де знаходить сюжети.

Випадковість не можна скопіювати. Треба випадково це зробити

«Тоді художники були, як то кажуть, по стандарту. Ми-то не знали, що в той час живе Пікассо, Далі. Тоді бетонна стіна стояла», — розповідає Іван Марчук про час, коли вчився малювати в художньому училищі.

Ні цей, ні декілька наступних циклів картин офіційно не визнала Спілка художників і в 1989 році художник емігрував до Австралії, а згодом жив у Канаді та США.Потрапивши за направленням до Києва в 1965 році, художник почав працювати в Інституті надтвердих матеріалів НАН України. «Я кожного дня виносив звідти рисунок, я не знав, що роблю і це було найцікавіше, — пригадує Марчук, — Але рука водила оце перо з тушшю і так появився «Голос моєї душі (перша серія робіт — ред.)».

«Перевага була одна: там не можна бути лінивим. Бо я в радянські часи казав: я хочу хотіти працювати. А тоді не хотілося, бо я двадцять років взагалі був за бортом, — розповідає Іван Марчук про цей період і згадує, як проводив вільний час за кордоном: — Для мене найбільшою розвагою було ходити на виставки. Я за тих дванадцять років десь 5-7 тисяч виставок побачив. І це тільки відкриття».

Роботи всесвітньо відомих художників стали для Марчука освітою, але не натхненням. Свої сюжети він знаходить у природі, повсякденності. «В студентські роки я годинами ходив по Карпатах, різних лісах, полях і шукав мотив. А зараз я бачу мотиви всюди — тільки вивезіть мене за межі міста, — розповідає художник, — Я беру невибагливі сюжети, але в тому я бачу велику красу і велику мудрість природи».

Цю красу художнику вдається не лише побачити, але й передати іншим, зворушити їх: «Мені подобається, коли жінки плачуть перед картинами. Бо я знаю, що такий щем бере людей, згадки, ностальгія. Дев’яносто відсотків киян народилися там, в тих сільських хатках. В мене є одна картина — пейзаж з хатою, де повалений тин, облуплені стіни, поржавілий дах, забиті дошками вікна. Вона називається «Народились. Виросли. Пішли». Якось на виставці кажуть мені люди: «Ой, Іване, іди сюди, бо тут жінка дуже плаче» і йду рятувати ту жінку».

Свою творчу манеру Іван Марчук порівнює з джазом, бо завжди імпровізує: «Випадковість не можна скопіювати. Треба випадково це зробити».

/Над матеріалом працювали: Анна Перепелиця, Оксана Городівська, Юліанна Сліпченко