Із фронту в сідло. Як коні допомагають військовослужбовцям знімати стрес
У стайні в селищі Коротич, що під Харковом, українським військовим допомагають перезавантажитися через спілкування і тактильний контакт із конями. hromadske провело п’ять годин на занятті та дізналося, в чому полягає та як діє цей метод, а також розпитало військових про те, чи справді взаємодія з кіньми допомогла їм хоч ненадовго забути про війну.
«Я знаю цю стайню давно, тут уже три роки живе моя власна конячка Радуга, — розповідає волонтерка ГО «ХАробрість» і організаторка занять з іповенції Марія Волкова, указуючи на орловську рисачку, та додає: — У Радуги поки не дуже багато цінних навичок, зате вона вміє цілуватися».
Сьогодні на заняттях четверо військових. Усе починається зі знайомства з кіньми.
«Багі — найкрупніший і водночас один із наймолодших, він не розуміє своїх масштабів,— розповідає власниця стайні Ганна Ніконенко про великого чорного коня-ваговоза. — Багіру, коли вона була вагітна Багі, хотіли здати на м’ясо. Нам стало шкода й ми її забрали.
Багі народився в нас, жив у пісочниці, діти на ньому будували пісочні замки. І він залазив до нас у будинок, крав тапки. Багі дуже чуйний — як, у принципі, кожен кінь. Він — розвідник, а його мама Багіра — ведуча табуна».
Військові годують коней яблуками, гладять і всміхаються. Ганна заводить Багі до манежу, дає йому команду бігати по колу риссю. Згодом кінь стає на тумбу в центрі майданчика. Військові проходять до манежу та чухають Багі холку, а той лащиться й немов заграє з присутніми.
«Він взагалі любитель контактного спілкування, — коментує Ганна. — Перше, що [коні] роблять — принюхуються. Можете дати тильний бік долоні понюхати».
Наступною на манеж виходить старша сестра Багі — Бронза, яка має масть саме такого кольору. На стайні її ласкаво кличуть Бро або Брошка. Саме її подружжя придбало дев’ять років тому — перед тим, як врятувати її матір Багіру.
«Зараз із Бро ми розучуємо апортировку — дуже зручно, якщо упустив якийсь предмет, — пояснює Ганна. — Можна підійти й попросити її дати лапу або обійнятися».
Під звук повітряної тривоги військовий Павло обіймає конячку. Трохи згодом Бро раптово цілує іншу учасницю занять — військову Олену. Та з усмішкою морщиться. Бронза починає кумедно стрибати по манежу, потім катається в піску копитами догори.
«Чудна конячка!» — усміхається Олена.
Далі Ганна знайомить військових із амуніцією — недоуздком і лейцею. Під її контролем вони надягають недоуздок на маленьку башкирку Плюшку. Вона народилася в Криму ще до російської окупації, лошам її вивезли звідти на сидінні машини, зараз їй уже близько 15 років. Також екіпірують Радугу.
«Підходимо збоку й одягаємо недоуздок на носик, вушка прослизають через нього, збоку застібаємо карабін», — пояснює Ганна.
Розібравшись із амуніцією, військові водять коней по колу, розмахуючи лейцею, аби вказати їм напрямок повороту. Раптом Радуга виривається від Павла і йде до краю манежу жувати траву. Ганна дає йому поради, як виправити становище. Павло дослухається до порад, а Радуга — до його рухів. Інший військовий, Дмитро, приймає «естафету».
«Це вже військова коняка!» — усміхається він.
«Забирайте!» — жартує у відповідь Ганна.
Після кава-брейку військові готуються їздити верхи. Але спочатку їх вчать догляду за кіньми. Ганна показує різноманітні щіточки. Паша дбайливо гладить Бро вздовж шерсті однією з них, Олена тим часом наводить марафет конячці гуцульської породи — Зарі. А Дмитро вичищає копита Бро від бруду — так упевнено, ніби робив це завжди.
«Дімо, респект!» — каже йому власник стайні, чоловік Ганни Олександр Ніконенко.
На Бронзу стелять спеціальне покривало вальтрап, надягають сідло, закріплюють підпругу. Військовим видають шоломи — але не такі, до яких вони звикли.
«Кого першого пошлемо? Кого не шкода?» — жартує Дмитро та сам залазить на конячку з трапу.
Спочатку інструкторка веде конячку, а військовий за командами відпрацьовує стійку: стоячи в стременах, простягає руки вбік.
«Марин, є пісня з “Титаніка”?» — питає ще на початку заняття мовчазний і серйозний, а зараз напрочуд розслаблений Павло дружину Дмитра, також військову. Поза Дмитра справді нагадує знамениту Кейт Вінслет на носі корабля.
Далі відпрацьовують повороти. Ганна вже не тримає Бро, Дмитро самостійно їде верхи.
«На танку кожен може! А от на коні…» — фотографуючи його, усміхається Марина.
Дмитро намагається «запаркуватися» біля трапу, але Бро трохи оминає його.
«Задня [передача] є?» — запитує Павло.
Дмитро тим часом лагідно обіймає конячку: «Моя ж ти хороша!».
«Суцільне перемикання картинки й відчуттів»
Марія Волкова займається волонтерством із перших днів повномасштабної війни. Організувати заняття з іповенції для військових її надихнув власний приклад.
«Ми займаємося волонтерством і це дуже виснажлива історія, — розповідає вона. — Минулого року, коли було дуже важко в Харкові, я сюди приїздила раз на місяць на дві години — просто походити з Радугою. Особисто для мене це був єдиний спосіб хоч якось відновитися».
Марія постійно спілкується з військовими й знає, у якому стані вони перебувають. Тому вирішила, що в такий спосіб можна допомогти і їм. З ідеєю проводити заняття для бійців вона звернулася до власників стайні Ганни й Олександра Ніконенків і вже у квітні вони провели тестове групове заняття.
«Був дуже класний фідбек [від військових], їм справді сподобалося, ми бачили різницю, якими люди сюди заїхали, а якими виїхали», — згадує Марія.
Для програми знайшли фінансування, зараз її підтримує американська благодійна ініціатива United Help Ukraine.
«Наш пріоритет — це військові, які працюють на “нулі”, або які повернулися з бойових завдань, — пояснює організаторка. — Ми працюємо і з ЗСУ, і з НГУ, і з СБУ, і з прикордонниками, тому за родом військ у нас немає жодних першостей».
Заняття зазвичай триває приблизно п’ять годин. Їх проводить власниця стайні Ганна, Марія допомагає їй на етапі їзди верхи. Коли збирається велика група, до 20 людей, долучають одного-двох інструкторів. Заняття намагаються вибудовувати так, аби коні не встигли втомитися.
«Ми знайомимося з конями, годуємо їх, чистимо, водимо в руках, спілкуємося, обіймаємося, — розповідає Марія. — Окрема історія — це сідловка. Далі хлопці та дівчата самі чистять коней. І потім уже верхова частина, але тільки після того, як кожен налагодив контакт із конем».
Протипоказань для таких занять немає. На стайні наголошують, що насамперед проводять заняття з іповенції, а не з іпотерапії. Елементи останньої, такі як їзда верхи, також є, але вони не першочергові. Марія пояснює різницю:
«Іпотерапія — це фізична робота на коні верхи, направлена на реабілітацію тіла, на відновлення процесів, на покращення координації. Вона добре підходить навіть для людей із ампутаціями кінцівок, із важкими пораненнями, для відновлення роботи суглобів. Але це трохи інше, має бути курс 5-10 занять для однієї людини.
Іповенція — це спілкування з конями. Ми перебуваємо в тактильному контакті й через це отримуємо психологічний релакс. Коли ти поруч із великою твариною, все уповільнюється, всі процеси в організмі трошки приходять у баланс.
Основна наша ціль — розвантажити тих, хто вже отримав серйозне навантаження. Це одноразовий виїзд, але навіть ці кілька годин дають ефект, бо це суцільне перемикання картинки, відчуттів, вражень, емоцій».
«Будь-хто може співпрацювати з цією твариною не через силу»
Зараз на стайні в Коротичі мешкають 19 коней. Є серед них двоє переселенців із деокупованих минулого року Руських Тишків — Грація і Ораторія. Одна з конячок навіть була поранена.
«Ми утримуємо коней просто неба, у нас тільки навіс від сонця, — розповідає Олександр Ніконенко. — У вересні в конячки відростає шерсть по вісім сантиметрів, таке ви лише тут побачите, бо [зазвичай] всі коні стоять у закритих стайнях».
Після початку повномасштабної війни Олександр і Ганна вирішили нікуди не їхати, навіть у найгарячіший період бойових дій вони залишалися з конями.
«У нас тут було капець як страшно, коні, звісно, лякалися, — згадує Ганна Ніконенко, — Діти бігли в підвал, ми з чоловіком бігли до коней, казали їм: “Усе добре”. Коні навчені орієнтуватися на нас, якщо в екстремальній ситуації ти спокійний, вони не бігтимуть. Тому треба витрушувати адреналін зі штанів».
Власниця та інструкторка стайні розповідає, що протягом занять учасників навчають ненасильницькому підходу до коней.
«Людина керує конем корпусом, — наголошує Ганна. — Ми привчаємо коней до дуже тонких команд, реагувати більше на жести, ніж на мотузки, поводи. Насамперед хочемо показати людині, що будь-хто може співпрацювати з цією твариною не через силу, а через внутрішні рівновагу та спокій. Свіже повітря й контакт із твариною перемикають, тут не можна бути відстороненим, бо тварина тебе не почує».
«Вчимо особовий склад, щоб працювали, як конячки»
Дмитро Кириченко востаннє їздив верхи, коли був підлітком, приблизно 25 років тому. А тепер уперше робив це з професіоналами.
«Що мене вразило — це контакт із твариною: конячка відчуває тебе, ти відчуваєш її і це кайфово, — розповідає Дмитро. — Для мене дивина, як до конячки звертатися: не “Но! Поїхали!”, а своїм диханням, жестами чи переносом корпусу. Це був класний відпочинок, забув про своє рутинне. Звісно, в ЗСУ є штатні психологи, але в жодній програмі на сьогодні немає конячок, які могли б розвантажувати».
Кириченко — підполковник ЗСУ. Він обрав шлях військового майже 25 років тому, 20 із них є офіцером. Із перших днів повномасштабного вторгнення Дмитро брав участь у боях за Харків: у складі новостворених стрілецьких батальйонів вони з побратимами стояли на вогневих рубежах.
«Я був 55 діб на Північній Салтівці, напрямок Циркуни-Липці, — згадує він. — Це був рубіж стримання ворога, величезну роботу ми свого часу зробили, продовжуємо виконувати завдання й зараз».
Нині Дмитро навчає особовий склад сухопутних військ військовій справі в Харкові та області. Зокрема опікується новобранцями, яких призвали за мобілізацією.
«Дуже важливо в найкоротший термін навчити призваних за мобілізацією військовій справі, — пояснює він. — Передаємо людям краще, що можемо: як знищити ворога, як вижити в бою, вогнева й тактична підготовка. Трошки менше — інженерної й військової топографії. І, звісно, величезний ухил на тактичну медицину. Загалом вчимо особовий склад, щоб працювали, як конячки, використовували в бою зброю та здобуті військові навички».
«До цього навіть зблизька коней не бачила»
З Оленою, іншою військовою, яка теж відвідала заняття, Дмитро знайомий давно — колись, коли його тактичні навушники вийшли з ладу на вогневому рубежі, вона допомогла йому.
Олена — пані-капітан ЗСУ в складі військ ППО на Харківщині. Юридично частина Олени базується в Харкові, «а там куди скажуть — туди і йдуть». До повномасштабного вторгнення реального бойового досвіду військова не мала.
«У 2014-2015 роках ми стояли на місці, захищали місто, — згадує вона. — Те, що ми побачили з 24 [лютого 2022 року], — це просто жах, психологічно дуже важко. 24 лютого відразу вдарили по всіх наших підрозділах, по всіх комплексах [ППО], командних пунктах, у нас командира ледь не вбило… Дуже багато людей загинуло в перші дні під Харковом».
Сьогодні Олена не тільки дебютувала в їзді верхи, але й узагалі вперше спілкувалася з кіньми.
«До цього я навіть зблизька коней ніколи [не бачила], емоцій купа, — усміхається вона. — Коли ти півтора року в напруженні, це розвантаження — просто краса. І тренери чудові. Приїжджала б сюди щотижня».
Із квітня заняття на стайні під Харковом відвідали вже приблизно 120 військових. До кінця літа є можливість провести заняття ще для 200.
Марія Волкова сподівається, що вже з наступного тижня волонтери почнуть вивозити на стайню групи бійців, які закінчують лікування у військовому шпиталі. З осені також збираються працювати з ветеранами — для цього розвиватимуть напрямок іпотерапії.
«На будь-якого коня ви не можете посадити людину, особливо з травмами, проте в нас є коні, навчені саме під іпотерапію, — каже Марія. — Зараз домовляємося з інструкторами з іпотерапії, бо це такий єдиноріг, дуже рідко хто по-справжньому вміє це робити».
- Поділитися: