«Камера Сенцова». Виставка про те, як конфлікти захоплюють території

Виставка «Камера Сенцова», що відкрилася 15 липня у Ляйпцизькому музеї сучасного мистецтва (GfZK) працюватиме до 6 листопада. Відштовхуючись від справи ув’язненого українського режисера Олега Сенцова, вона в есеїстичній формі розповідає про те, як конфлікти захоплюють території, а їхні мешканці раптом перетворюються на заручників.

Кураторка виставки українська видавчиня й редакторка Катерина Міщенко пояснила Громадському, чому ця розповідь виходить за межі Криму і загалом України, що поєднує ландшафти Бахчисараю із німецьким островом Рюґен та російськими Соловками, а також, як розповідати сучасну українську історію у ширшому європейському контексті.

Виставка «Камера Сенцова», Ляйпцизький музей сучасного мистецтва (GfZK), фото Катерини Міщенко

Мене зацікавали історія Олега Сенцова як єдиного художника серед усіх українських громадян, які стали російськими заручниками. У тому сенсі, наскільки мистецтво як художній жест, художня практика може зарадити чомусь чи взагалі щось змінити. Олег Сенцов — це і образ, і біографія живої людини водночас.

Поштовхом до виставки стала саме ось ця первинна емоція — бажання солідаризуватися із людьми, які потрапили в ув’язнення. Я задалася питанням: що для нас, людей, які на свободі, змінює те, що наші співгромадяни у тюрмі? Тож «Камера Сенцова» стала певним методом чи практикою діяти і мислити солідарно.

Виставка «Камера Сенцова», Ляйпцизький музей сучасного мистецтва (GfZK), фото Катерина Міщенко

Виставка називається «Камера Сенцова» і в цій короткій, мінімалістичній назві — одразу всі її концептуальні пласти. З одного боку, йдеться про погляд — камера як робочий інструмент режисера, художника. Це питання про те, якими очима ми дивимося на дійсність, що нас оточує. Як відрізняється погляд художника від погляду якогось іншого медіатора. Наприклад, як відрізняється погляд художника і журналіста.

З іншого боку, камера як власне тюрма, як звужений простір відсилає до ситуації, в якій опинилися люди, що стали заручниками у в'язниці, так само як і ті, що перебувають на окупованих територіях. Їхній життєвий простір теж радикально скоротився.

Виставка «Камера Сенцова», Ляйпцизький музей сучасного мистецтва (GfZK), фото Катерина Міщенко

«Камера Сенцова» — це 10 художніх висловлювань. Перша робота — єдина в есеїстичній формі розповідає безпоесередньо про справу Сенцова. Це робота Ангеліни Карякіної, журналістки Громадського, яка їздила у Ростов і була безпосереднім свідком процесу. У вільний від судів час вона ходила Ростовом, намагаючись зрозуміти, чим живе місто, в якому відбуваються такого типу суди. Місто, яке стало фактично стратегічним пунктом, з якого ведеться координація конфлітку на Донбасі. Її прогулянка цим літнім Ростовом, де панує така собі середземноморська розслаблена обстановка стала історією про те, наскільки часто реалії дуже багатьох людей стають фатально невидимими.

«There's a thing about Rostov», Ангеліна Карякіна

На виставці представлено серію кримських робіт німецького фотографа Мірона Цовніра. Він часто бував в Україні. Перша з його робіт — пейзаж з міста Бахчисарай, яке має дуже важливе символічне значення для сьогоднішнього Криму. Це колишня кримско-татарська столиця, де живе дуже багато кримських татар. З одного боку, це дуже великий, а з іншого — мовчазний пейзаж. Він є одним з центральних образів виставки як, знову ж таки, ландшафт, за ідилією якого приховані численні конфлікти, травми цілих поколінь, які проживають на цих територіях.

«Бахчисарай», Мірон Цовнір

Єдиним винятком із цовнірівської серії про Крим стала одна з його, мабуть, найсильніших робіт з Майдану Незалежності. Її було зроблено в березні 2014 року. На ній бачимо самотнього одинокого персонажа — одного з аніматорів, з якими можна сфотографуватися на Майдані. Але якщо не знати цього факту, абстрагуватися від нашого київського досвіду, то бачимо в першу чергу якось дивного персонажа. Він стоїть на площі, яка радше нагадує поле битви, яке вже покинула більшість бійців. Усі камені, усі елементи боротьби, які використовувалися людьми, залишилися лежати там і вже не зовсім зрозуміло — чи це сміття, ци це якісь атрибути пам’яті, чи це все ще знаряддя боротьби. Бачимо абсолютно самотню фігуру, яка стоїть серед всього цього набору смислів. Вона розгнівана і в той же час виглядає комічно.

Можливо, так сьогодні можуть виглядати ентузіасти Майдану, яких звинувачують і в розв’язанні війни, і в економічній кризі, і у зростанні тарифів та всіх інших можливих бідах. Цей самотній, усе ще розгніваний персонаж височіє над дуже різними об’єктами і оглядає усе це, виступаючи таким собі свідком усього, що відбулося після Майдану.

​

У документальній роботі роботі Ксенії Марченко «Свято анексії» бачимо, як у Криму розігрують мілітарні святкування. Ксенія задокументувала, як тепер у Криму відзначають анексію або «аншлюс». Ми бачимо, з чого складається естетика російської влади, кого вона бере собі на службу у вигляді статистів чи акторів. Хто ті люди, які виходять на святкування, демонстрації і з чого складається їхня мова — гасла, риторика.

«Ялта», Мірон Цовнір

Виставка схоплює й інші острівні ландшафти, які мають дещо подібну взаємодію курортного і військового компоненту. Серія робіт зроблена ляйпцизькими художниками, Сандрою Шуберт і Марселем Ноаком. Багаторічний фотопроект «Прора» — про місто, в якому 1934 року націонал-соціалістами було побудовано найбільший санаторій у світі. Це величезна будівля, 4 км завдовжки, по-тоталітарному велична і яка теж, за іронією долі, ніколи так і не стала санаторієм. Під час війни там розміщувалися казарми, тримали примусових робітників, а в часи НДР - розмістили радянських військових. Вони проводили навчання, так само жили в цих казармах і перекривали доступ до моря для мешканців. Це була така ізольована військова територія. Після об’єднання Німеччини стала такою мовчазною руїною, функція якої була і лишається невизначеною.

Зараз там з’являються хостели, дискотеки, але структурного рішення для цього місця і досі немає. Власне, робота Сандри та Марселя піднімає проблематику того, що ми робимо з цими місцями. Як у таких ідилічних курортних місцях зберігати пам’ять про війну, про людей, яких тут тримали полоненими? Це, звісно, стосується і кримської ситуації, хоча йдеться про різні часові рамки.

«Прора», Сандра Шуберт, Марсель Ноак​

Німеччина як інформаційний простір — антонім Україні. Це місце, де вся міжнародна тематика, всі міжнародні теми постійно присутні у медіа і Україна займає якесь місце. Тому я, роблячи цю виставку, виходила не лише з того, щоб розказати про Україну як про якийсь екзотичний, специфінчий регіон, але хотілося тематизувати, якраз виходячи з ідеї солідарності, певні більш універсальні теми. І мені здалося, що особиста історія людини завжди може бути розказана так, що ми побачимо крізь призму однієї біографії цілий ландшафт. Це, власне, і є завдання цієї виставки.

Виставка «Камера Сенцова», Лайпцизький музей сучасного мистецтва (GfZK), фото Катерина Міщенко

Виставка промовляє до людей по-різному — для когось з більш естетичної перспективи, людей зацікавлюють фотографії. Хтось більше дивиться кіно, цікавий якийсь соціальний, антропологічний вимір. Хтось через певні історичні паралелі чи роботи німецьких художників може наблизитися до цієї теми. Найбільшим моїм досягненням стало, мабуть, те, що співробітники музею почали правильно вимовляти прізвище Сенцов.

Виставка «Камера Сенцова», Лайпцизький музей сучасного мистецтва (GfZK), фото Катерина Міщенко​

Учасники й учасниці виставки: Віталій Атанасов, Ґюнтер Брус, Артур Жмієвський, Ангеліна Карякіна, Ксенія Марченко, Марсель Ноак, Діана Поладова, Олексій Радинський, Микола Рідний, Михаїл Толмачов, Мірон Цовнір, Сандра Шуберт, Іванна Яковина.

​