Життя

Хорватський журналіст: Під час війни ЗМІ мають говорити правду

Життя/Хорватський журналіст: Під час війни ЗМІ мають говорити правду
Зберегти
Вигляд

Ведран Бєніч — хорватський журналіст, був єдиним телевізійником під час облоги рідного Дубровніка під час війни у Хорватії в 1991-му. З Громадським поділився досвідом роботи журналіста в умовах війни, те, як правда інформація може протистояти пропаганді, вплив воєнних дій на суспільство та те, наскільки можна розраховувати на допомогу міжнародної спільноти.

Війна в Дубровніку почалася 1 жовтня 1991-го, але до цього часу вона вже йшла в іншій частині Хорватії. Ми знали, що все щось станеться і в Дубровніку, але не знали коли саме почнуться бойові дії. Дивним було опинитися в абсолютно новій ситуації. Всі говорили, що треба купувати їжу, щоб підготуватися до війни, але ніхто не знав, що саме потрібно – цукор, сіль, сардини чи ще щось. Намагалися вирахувати, скільки всього потрібно, але не мали подібного досвіду і не розуміли, що робити. Коли все починається, ти поводишся інтуїтивно, намагаєшся зробити в цій ситуації все, що від тебе залежить. Я був єдиним тележурналістом у Дубровніку. Власне, всі кадри звідти були відзняті нашою камерою. Час від часу приїжджали знімальні групи BBC та ITN, але в основному ми працювали там одні. У перший день нападу на Дубровнік нас практично повністю оточили, а вже через 15 днів територію міста замкнули з усіх сторін. Ми служили в Югославії, тож знали військову стратегію Бєлграда. Мілошевіч прагнув знищити усі хорватські телестанції, тому у перший же день югославська армія зробила все, щоб із Дубровніка не можна було передати жодного кадру. Ми записували все на касети, а потім передавали їх до міста Спліт. Вночі ми ховали касети в моторних відділеннях цивільних суден, якими евакуйовували жінок та дітей.

Що було найскладнішим і стало головним уроком висвітлення війну у рідному місті?

Урок був у тому, що ти повинен говорити правду. Хтось скаже, що під час війни можна трохи брехати. Але я зрозумів ще на самому початку - адже ми оборонялися, ми були тими, на кого напали – що я повинен говорити правду, не прикрашати та не вигадувати. Якщо ти чесний, інша сторона не зможе сказати, що ти брешеш, не зможе нічого знайти. Якщо ти збрешеш, то це телебачення Чорногорії або Сербії одразу виявить і розкаже, що такого насправді не було. Наприклад, вони казали, що не бомбили нас, що в Дубровніку просто горять шини. Моїм обов’язком було показати, що на Дубровнік все ж таки напали.

Як між собою ладнали люди різних етносів й національностей?

У Дубровніку все було інакше. Ми тут не зважаємо на приналежність до етносу. У Дубровніку жили і серби, і хорвати. До речі, у хорватській армії були навіть чорногорці. Ми всі жителі Дубровніка і всі ми варимося в одному котлі.

Як вам вдавалося зберегти цю єдність, чого не вдалося в інших частинах колишньої Югославії?

Навіть, зважаючи, що до цього серби, хорвати, бойснійці жили в злагоді. Звичайно, у нас була проблема. Багато людей втекли з Дубровніка. Ті, хто залишився, потерпали від таких же злиднів, як і під час війни. У нас не було електрики, не було питної води. Ми практично мусили виживати, шукати їжу та чисту воду. Це була війна на зразок середньовічної – вони залишили нас без електрики та води і чекали.

В деяких випадках кажуть, що повноцінна війна неможлива, адже у нас нормальне суспільство? Які є застереження?

Знаю, що і на Балканах до початку війни багато людей не вірило у можливість повномасштабного конфлікту. Ми думали, що на нас ніколи не нападуть, адже Дубровнік – це світова спадщина. Але це сталося. Одного дня, 6 грудня, вони обстріляли 700 будинків у старому місті. Я зрозумів, що ти повинен захищатися сам. Щодня, щоранку когось вбивали. Ми щодня чекали на допомогу американського флоту, але він не допоміг. Ніхто не допоміг. Нам довелося захищатися своїми силами.

Яке тоді значення мають усі ці переговори й зустрічі на найвищому рівні?

Переговорами можна лише купити час. У Дубровніку теж велися переговори, але ми просто тягнули час. Він був потрібен нам, щоб підготувати армію, закупити зброю. Так, переговори – це всього лише відстрочка. Чи можливо в таких умовах уникнути війни? Війну починали не ми. Тому ми навіть не могли думати про те, щоб її уникати. Ми туристичне місто, ми не мали засобів, щоб протистояти югославській армії. Ми були цивільною частиною Хорватії, не мали армії. Нам довелося самоорганізуватися, щоб захистити місто.

Скільки часу потрібно людям, щоб повернутися до нормального життя?

Деякі ніколи. Хтось досі не повернувся. Війна досі триває в головах тих, хто, наприклад, втратив дитину чи близьку людину. Що стосується відбудови міста, то це зайняло приблизно 7-8 років. З огляду на час, що б ви робили інакше у тій війні? Нічого б не робив інакше... Хоча, знаєте, я б не жартував так, як ми жартували тоді. Ми сміялися наприкінці війни, коли бачили вночі світло вогню, рахували 25 секунд, поки долетить граната і дивилися, кого більше залишиться... Я б більше не хотів так жартувати. Коли ти декілька місяців, навіть років, живеш у стані війни, то починаєш робити безглузді речі. Робиш із війни комедію. Адреналін всередині тебе робить божевільні речі.

Пов`язані новини