Політика

«Кіборг» Василь: «Сім'я пообіцяла вимолити мене в Бога»

Політика/«Кіборг» Василь: «Сім'я пообіцяла вимолити мене в Бога»
Зберегти
Вигляд

Громадське.Львів запускає спецпроект «по:Воєнні», героями якого стали українські військові з різними поглядами, різним минулим, але зі спільним теперішнім - війною за плечима. У кожного з них своя війна, свої причини перемогти і повернутися. Які саме – вони розкажуть у серії наших інтерв’ю.

44-річний Василь Гриник, старшина 81- аеромобільної бригади, був мобілізований у серпні. Отримав поранення, захищаючи Донецький аеропорт, на момент запису інтерв'ю лікувався у Львівському військовому госпіталі. Чоловік щиро вірить, що вижити у "донецькому пеклі" і не зламатися йому допоміг Бог і молитви рідних.

Про перший бій

Один з перших боїв, який мені запам’ятався був у різдвяну ніч. Це було не стільки жахливо, скільки не зрозуміло. Що це? Як це? Але вже 7-го числа зранку, був прийнятий такий бій, що з нашої роти був дуже важко поранений хлопець, якого один з бійців «Шум» дотягнув до медсанбату і кричав: «Хлопці, що робити? У нього немає нижньої щелепи, у нього немає руки». Ось це все й змінило. Побачивши стан бійців, хлопці змінилися. Хтось замкнувся в собі на певний час, хтось одразу з криками біг назад, щоб продовжити бій. Всі хлопці, може, й зі сльозами на очах дивилися на це все, але з бажанням вистояти.
Спочатку йдеш і чуєш свист куль, вибухи гранат і пригинаєшся, але потім десь всередині з’являється той адреналін, який тобою керує. І ти вже не відчуваєш ні болю, ні страху. Бували такі моменти, коли ми на три дні забували, що треба їсти. Ми могли вкинути в себе шматочок льоду і шматочок шоколаду з сухпайка, але ми не хотіли їсти. Цей адреналін зберігав нас.
Був випадок, коли я лежав поранений поруч з іншим пораненим. Він кричав, йому було дуже боляче, але я не міг повернутися, щоб побачити його. Тоді я своєю рукою знайшов його руку і почав її гріти. Господи, яка вона була холодна…Я грію-грію її, а його друг підходить і каже: «Що ти грієш? Вона в нього відбита і тримається лише на сухожиллі». І ти заливаєшся сльозами й думаєш: Боже, як так можна?

Про хлопців з батальйону


Багато чого можна сказати про цих людей, які ходили, не задумуючись, на полі бою сміливо і в повний зріст. Один з таких бійців, Володя, зараз у полоні. Коли він іде, я йому кажу: «Володя, трохи прогинайся, бо там прострілюють». А він повертається тоді і відповідає: «Старшина, за мене мама кожен день псалтир читає». І знаєте, після цього хочеться тільки заплакати і сказати: «От де віра людини».

Ще один наш хлопчина – Ігор Римар був важко поранений. І нам вдалося випросити у сепаратистів кілька хвилин тиші, щоб його вивезти. І два наші хлопці, знявши каски й «броніки» по холоду й снігу, прив’язавши білі пов’язки, через поле бігли з ним пораненим до медчастини. А це від терміналу за 1200 мерів. Вони падали, провалювалися у сніг і канави, але принесли пораненого до машини швидкої. Там на них чекав чоловік, який представився як полковник російської армії. Вони попросили його: «Довезіть!». А ще дали йому шоколадку. Він, не знаючи, що робити, дав їм пачку російських сигарет, на які ми потім дивилися і дивувалися. Але все було зроблено, щоб хлопець доїхав і потрапив у госпіталь. Але, на жаль, він не зміг вижити….

Про бої за донецький аеропорт

Такі були бої, що мені здавалося, дощ в природі так не йде, як летять ці кулі. Вони тривали від 14 до 16 годин безперервно. Гази були такі, що люди, задихаючись, падали на землю і їх душив блювотний рефлекс. Протигази були старі і неякісні, довго в них знаходитися було просто неможливо. Рятували нас вологі серветки, які ми брали з собою, щоб витерти обличчя. Ми, склавши кілька штук, дихали через них, а вільною рукою продовжували відстрілюватися.

Багато чого було. Я, коли вийшов з терміналу, побачив двох осіб удмуртської національності в формі типової російської армії. Вони кричали: «Хохол, выходи. Будем тебя резать!» І звучали ці слова не з російським і навіть не з слов’янським акцентом.

Про ставлення місцевих

Вони приносили нам різні подаруночки. Деякі люди приїжджали на таких машинах, що ми дивувалися. Відкривши двері, вони давали пакунки і бігом їхали назад, бо знали, що хтось їх може побачити і донести. Але люди там дуже змінилися, повернулися до нас обличчям. Якщо колись нам казали виходити в села по-трьох і краще зі зброєю, то вже через певний час люди ходили і посміхалися до нас, бо ти солдат, ти – захисник. Звісно, були й такі, які казали, що це не їхня війна, що це ми її розв’язали. Але ж я прийшов не воювати з вами. Я прийшов, щоб ви спокійно жили, посміхалися, прийшовши до магазину, розуміли, що тут все є і все воно для вас.

Про сім’ю

Коли ще був в Яворові на навчання, дзвонилося-писалося. Але воно було сонячно і радісно. А коли ми вже приїхали на місце дислокації в АТО, то вже есемески пішли такого змісту, що аж душу стискало. Коли сім’я дізналася, що ми вже в аеропорту, то були такі есемески і від дружини, і від дітей, що я плакав і, здавалося, летів до небес від щастя. Я знав, що повинен повернутися, бо за тебе моляться, бо тебе вимолять, бо про тебе пам’ятають щосекунди.

Про внутрішні переживання

Поки не вийшов до кінця адреналін і не прийшло усвідомлення всього цього жаху, мені хотілося просто плакати. А потім хотілося якоїсь творчості і доброти. Коли мене тут запитали, чого я хочу, я відповів, що хочу, щоб зі мною поспілкувалась жіночка і щоб вона провела мене по Львову і дала мені «новий світ» - вичистила з душі вест бруд і насадила щось святе і хороше. Не треба находити спокій в горілці чи ще в чомусь. Просто треба розкривати душу, щоб психологи і інші люди вичистили те все.

Плани на майбутнє

Я ходжу і співаю в аматорському і церковному хорі. В мене є стільки часу, щоб зібрати дитячий майданчик, побудувати дітям турніки і тарзанку. А ще я повернуся на свою попередню роботу, бо я її люблю. А з часом – це вже як Бог дасть.

Пов`язані новини