«Клас Акт»: театр підлітків з двох кінців України

– Можеш чаю зробити? – нервується дівчинка.

– Ти шо, гониш, мала? Хто з нас жінка? – відповідає її брат і продовжує грати у відеогру.

Звичайний день починається із звичайної сварки підлітків.

– Так, альо! – в кімнату забігає батько. – Ви знову лаєтеся?!

Сварка дітей переходить в обговорення планів на майбутнє. Батько – бізнесмен, який планує передати справи дітям. Хлопець – за. Дівчинка – проти. Вона мріє робити сукні. Чоловіки в родині вважають що вона – майже божевільна.

– Я ж казала, що всім цим займатися не буду, – дивиться на батька дівчинка.

– Та хто тебе питає, – відмахується він та йде в інший бік сцени.

Батько – це Олексій Вертинський. Разом з іншими українськими акторами він грає в п'єсі, яку написали три дівчинки-підлітка. Вона дещо наївна, але про те, що насправді турбує авторок – про сімейний патріархат та про підліткові мрії, які висміює суспільство.

П'єса називається «Ціна мрії». На її прем'єрі у великому залі Консерваторії на Майдані Незалежності – аншлаг. Це перша вистава з десяти подібних. Їх ставлять двадцять підлітків із двох міст України. Допомагають їм найкращі драматурги, режисери й актори країни. Та все це називається «Клас Акт».

Виставу «Ціна мрії» поставили за п'єсою трьох співавторок: Дарини Ряшко і Каріни Яблонської з Чопа та Анастасії Куцової з Авдіївки. Дівчата працювали над спільною темою, якою цікавилися найбільше — жіночий вибір, співвідношення традиційних сімейних цінностей та феміністичних трендів.

Героїня п'єси розривається між родиною і мрією про професійну самореалізацію. Її хлопець каже: «Нормальна дівчина має бути нормальною!», а подруга-феміністка тягне в інший бік, відверто зневажаючи дорогих героїні людей.

Режисер спектаклю Алік Сардарян каже, що цей конфлікт не вигаданий, адже дівчата з Чопа й Авдіївки мали протилежні уявлення про те, з чого складається жіноче щастя, тому для них було так важливо проробити болючу тему саме через дискусію всередині творчої групи.

«Клас Акт» — британський соціально-театральний проект. Існує 27 років. Його заснувала драматургиня Нікола Маккартні. Вона працює з дітьми й підлітками з незабезпечених родин, вихованцями сиротинців, наркозалежними, людьми з фізичними вадами, жертвами насилля та засудженими ґвалтівниками.

Всіх цих людей професійні драматурги й театральні режисери вчать виражати себе мовою театру, щоб подолати соціальні й психологічні негаразди та пережити емоційну гойдалку гормональної перебудови організму.

В межах українського «Клас Акту» його кураторка Наталія Ворожбит разом із групою режисерів навесні поїхала у два міста на сході й заході країни. Там вони кілька днів спілкувалися з учнями довільно обраних шкіл. Театрали пропонували дітям погуляти містом, поговорити, та потім – написати текст.

Це може бути історія, яку діти ніколи не розкажуть батькам, чи кіно, що його вони хотіли б зняти. Наталія Ворожбит каже, що часто найпроблемніші діти розповідають справді приголомшливі історії.

Участь у «Клас акті» — це виклик не лише для дітей, яким спершу важко навіть зрозуміти, чого від них узагалі хочуть і чому вони мусять писати якісь п'єси.

Це виклик і для професійної театральної спільноти: акторський склад «Клас Акту» — це завжди «зірки» театру. А одне із головних правил проекту — не втручатися в дитячі тексти, не викидати слабкі місця, не кепкувати з їхньої наївності та романтизму.

Український варіант «Клас Акту» має специфіку. Складні підлітки є будь-де у світі, водночас не всюди є війна і штучний географічний розкол. «Клас акт: Схід — Захід» доводить, що підлітки з Попасної чи Нововолинська, Щастя чи Клесева, Авдіївки та Чопа переймаються універсальними проблемами кризи дорослішання, яка не оминає жодного тінейджера у світі, незалежно від статі, країни чи ідеології.

Глядачі, які приходять на «Клас акт: Схід — Захід», щоб побачити антологію шедеврів від вундеркіндів дещо розчаровуються, та не надто добре розуміють, куди потрапили.

Але «Клас Акт» потрібен трохи для іншого – для того, щоб підлітки сподобалися собі в новій якості і наважилися мріяти про краще життя. І це насправді – річ набагато важливіша за бездоганність вистави.

– Ну, навіщо все це? Ви весь час боретеся, але ніхто вас серйозно не сприймає, – каже головна героїня спектаклю «Ціна мрії» подрузі, з якою вона виграла грант на виробництво першої колекції одягу. – Я не хочу всього цього – цих насмішок, цих тикань пальцем. Знаєш, з мене досить.

Вона йде зі сцени, але – не від своєї мрії. За деякий час колекція одягу готова. Журналісти беруть у дівчинки інтерв’ю.

– Ну ні фіга собі! – дивується її брат, дивлячись на сестру по телевізору. – Молодець, сестронька, я завжди в тебе вірив!

Завіса.