Члени цієї команди говорять різними мовами і живуть у різних куточках планети. В Ріо-де-Жанейро вони вперше виступають разом – під прапором не країни, а Олімпійських ігор, білим стягом із п’ятьма кільцями. Ці десятеро атлетів – представники команди біженців, яка вперше в історії бере участь в Олімпіаді.

80 тисяч людей піднялися на ноги, щоб оплесками вітати їх появу на стадіоні «Маракана» під час відкриття Олімпійських Ігор у Ріо-де-Жанейро 5 серпня. Команда біженців виходила передостанньою – перед господарями, бразильцями. 

Прапор Олімпійських ігор, під яким виступає команда біженців, під час церемонії відкриття несла 23-річна бігунка з Південного Судану Роуз Натіке Локоньєн. Дівчині було всього вісім років, коли їй довелося втікати від війни до сусідньої Кенії. Там, у таборі для біженців Какума, вона мешкає й досі.

«Я дуже схвильована. Це перша нагода для біженців взяти участь в Олімпійських іграх. Це дає нам надію і заохочує молоде покоління біженців, які залишаються в таборах, розвивати свої таланти», – каже Роуз.

До збірної біженців входять десятеро атлетів. П’ятеро родом з Південного Судану, двоє з Сирії, двоє з Демократичної Республіки Конго та один з Ефіопії. Всі вони – втікачі від війни. Зараз вони мешкають у Кенії, Німеччині, Бельгії, Люксембургу та Бразилії, більшість має статус осіб без громадянства, який не дає можливості виступати під національним прапором будь-якої країни на Олімпіаді. Відбором атлетів займався Міжнародний олімпійський комітет у співпраці з Агенцією ООН у справах біженців. Критеріями відбору були талант, статус біженця та особисті історії цих людей. 

«Ці біженці не мають дому, команди, національного прапора чи гімна. Ми створимо для них дім в Олімпійському містечку, поряд з атлетами з усього світу. Олімпійський гімн звучатиме на їх честь, а олімпійський прапор супроводжуватиме їх на стадіоні, — заявив президент МОК Томас Бах на представленні команди. — Ці спортсмени-біженці доведуть світові, що, незважаючи на страшні трагедії, які їм довелося пережити, вони здатні долучитися до суспільного життя завдяки своєму талантові, вмінню та силі духу».

 Історія Юсри 

18-річна сирійка Юсра Мардіні – шатенка із жвавим обличчям. Вона говорить швидко, без драматизму, так, наче нічого особливого в її житті не сталося. Проте з усіх членів олімпійської команди біженців саме її історія вражає найбільше. 

«Коли я була дитиною, мене просто закинули у воду», – згадує Мардіні своє дитинство в столиці Сирії Дамаску. Її батько, тренер із плавання, почав займатися з донькою, коли тій було три роки. Мардіні виступала за національну збірну Сирії, а її кандидатуру розглядав сирійський олімпійський комітет. Та в 2011 в її країні почалася громадянська війна.

Ще якийсь час вона та її друзі, родина намагалися продовжувати жити, як раніше.

«Ми з однокласниками ніколи не говорили про війну, це було нецікаво. Спочатку всі говорили лише про неї. Але через кілька років ми просто казали – гаразд, якщо мені судилося померти, то я помру, а зараз я живу і хочу бачитися з друзями», – розповіла Мардіні в інтерв’ю газеті «Нью-Йорк Таймс».

У 2012 будинок батьків Юсри у кварталі Дараа було вщент зруйновано в одній з найкривавіших атак ранньої фази війни. Тоді померли сотні простих мешканців. Ситуація погіршувалася. Двоє її друзів-плавців загинули, а одного дня бомба проламала дах басейну, в якому дівчина займалася. Це стало останньою краплею. Юсра разом із сестрою Сарою вирішила втікати до Європи.

Рівно рік тому, у серпні 2015, Юсра Мардіні пливла на перевантаженому надувному човні з Туреччини до Греції. На півшляху до острова Лесбос мотор заглох. Дівчина та її сестра три з половиною години пливли у холодній воді, штовхаючи човен з двома десятками біженців до берега. «Я думала – оце так, я плавчиня, але зрештою помру у воді?», – згадує Юсра. Протриматися допомогло бажання врятувати ще чиєсь життя. На човні з біженцями був 6-річний хлопчик: 

«Малий весь час дивився на мене переляканими очима, тому доводилося корчити гримаси, щоб його розвеселити».  

Після Греції Юсра та її сестра транзитом через Балкани, Угорщину та Австрію дісталися до Німеччини. Вони потрапили у табір для біженців в районі Шпандау. Там перекладач познайомив її з тренером із плавання. Той був вражений наполегливістю і гарною технікою дівчини. Так Юсра відновила свої тренування. А в березні її відібрали до команди біженців на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро. Юсра Мардіні дізналася про це від журналістів, які прийшли до неї додому: 

«Це тому, що я ніколи не перевіряю свій імейл», – сміється дівчина. 

На Олімпійських іграх Юсра пливе 100-метрівку вільним стилем і батерфляєм. У суботу відбувся її перший старт – у своєму запливі батерфляєм вона була першою, але серед усіх учасниць посіла 41-е місце і не вийшла у півфінал. Утім, це дівчину не надто засмутило: 

«Змагатися з усіма цими чемпіонами просто надзвичайно. Моя мета – встановити особистий рекорд», – каже Юсра.

Історія Пополе

Пополе Мізенга було дев’ять років, коли, втікаючи від насилля в рідній Демократичній Республіці Конго, він загубився у лісі і втратив зв'язок зі своєю родиною. Вісім днів хлопець блукав, потім його знайшли та доправили до табору біженців у столиці Кіншасі. З того часу він так і не бачив своїх рідних. Минуло 18 років. 

«У мене є двоє братів і я навіть не знаю, як вони виглядають, – розповів Пополе журналістам на прес-конференції у Ріо-де-Жанейро. – Якщо хтось із моєї родини бачить мене по телевізору зараз, я хочу сказати, що я живий і здоровий, і одного дня я заберу вас до себе сюди», – говорив спортсмен, витираючи сльози. 

У таборі для біженців в Кіншасі відбулося знайомство Мізенги з дзюдо. У 2013 він виборов право представляти збірну Демократичної Республіки Конго на чемпіонаті світу у Бразилії. Однак тренер покинув команду, щойно вони приземлилися у Ріо-де-Жанейро, забравши гроші та документи. Пополе та його напарниця Йоланде Мабіка, яка нині також виступає в олімпійській команді біженців, вирішили не повертатися на батьківщину.

«Перші два роки у Бразилії були дуже важкими. Мені не було чого їсти, в мене не було документів, я розмовляв тільки французькою і харчувався недоїдками, які знаходив на вулиці», – розказав Пополе Мізенга агенції «Ройтерс». Зрештою він отримав статус біженця, відновив заняття дзюдо, вивчив португальську.

«Спорт змінив моє життя. Завдяки дзюдо я навчився повазі, дисципліні та концентрації. Для мене це не просто спортивна боротьба, це боротьба за життя», – каже спортсмен, який мешкає в фавелах Ріо. 

Тренер Мізенги – колишній наставник національної збірної Бразилії Жеральду Бернардеш, ветеран чотирьох Олімпіад: 

«Я допоміг багатьом людям здобути олімпійські медалі, тому радий допомогти і цьому хлопцеві, – каже тренер. – Він був покинутий, нікому не потрібний, але йому, як і іншим, спорт допоміг розвинутися як особистості, стати впевненим у собі, стати частиною суспільства».

10 атлетів, які представляють 65 мільйонів людей 

Історії інших членів команди біженців вражають не менше. Йєх Пур Б’єль, який змагатиметься у чоловічому забігу на 800 м, втік від громадянського конфлікту у Південному Судані, коли йому було 10 років. До цього він переховувався у лісі, харчуючись листям та фруктами.

Джеймс Ньянг Чиєнджек (чоловіча естафета на 400 м) покинув цю ж країну в 13 років, рятуючись від перспективи бути завербованим у дитячі солдатські загони. Бігати він починав у позичених кросівках. Пауло Амотун Локоро (1500 м, чоловіки) пас худобу у Південному Судані, доки конфлікт не змусив його стати біженцем.

Анжеліна Лохаліт (1500 м, жінки) втратила зв'язок зі своїми батьками, коли їй було 6 років, і досі нічого про них не знає.

Йонас Кінде (марафон, чоловіки) втік з Ефіопії і зараз працює таксистом у Люксембургу. Рамі Аніс (плавання, 100 м батерфляєм, чоловіки) родом з сирійського міста Алеппо, яке в облозі уже чотири роки.

За даними ООН, у світі зараз нараховується 65 мільйонів людей, які були вимушені залишити свої домівки. Понад половина з них – вихідці з Сомалі, Афганістану та Сирії. 10 мільйонів вимушено переселених є особами без громадянства. Кожен із команди біженців свідомий, що є уособленням надії для 65 мільйонів людей у всьому світі: 

«Бути біженцем не означає, що ти безсилий і не можеш робити щось важливе. Ми представляємо мільйони і сподіваємося змінити їх життя, показавши – вони можуть все», — каже Йєх Пур Б’єль. 

Безумовно, в команді біженців зібрані не найсильніші спортсмени світу. Найімовірніше, вони не здобудуть медалей на Олімпійських іграх. Та свою перемогу вони вже здобули. Лише одна команда могла би позмагатися з ними у людяності та силі духу – паралімпійська збірна біженців. Її час настане 7 вересня, коли в Ріо-де-Жанейро відкриються Паралімпійські ігри.

Поділитись: