Кадр із фільму «Наші котики» режисера Володимира Тихого
Фото:

Планета кіно

З 30 січня у прокат вийшла чергова українська комедійна стрічка — «Наші котики». За твердженням авторів — неполіткоректна, про війну на сході України. Режисер фільму — Володимир Тихий, серед продюсерів — колишня в.о. міністерки охорони здоров'я Уляна Супрун та її чоловік Марко Супрун. Повна назва фільму «Наші котики або Як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з тимчасовими елементами військового стану». Як грають актори, чи доречний зараз такий жанр і якою є драматургія — традиційно діляться своїми особистими думками наші журналісти з Громадське.Культура.

Олександра Чернова

Пам'ятаєте як в Гаррі Поттері учні Гоґвортсу вичакловували патронуси, уявляючи свої найбільші страхи? Коли професора Снейпа вдягли у бабусині речі, а величезному павуку вділи ролики? Коли тобі смішно, тобі не так страшно.

Фільм «Наші котики», як на мене, спроба створити такого патронуса. Війна, безсумнівно, є одним з найбільших страхів українців сьогодні. Особливо тих, хто її бачив. Це і є основна аудиторія цього фільму. 

Павіани-гамадрили, наркоман Губарев, «кадирівці», Путін в матрьошці, черепи в зіницях, мовчазний полковник Говорухін — усі образи антагоністів демонізовані та дуже карикатурні. Це спеціально настільки гіперболізовано, аби не дати шансу глядачеві їм співчувати.

Можна довго дискутувати про те, можна так робити чи ні. Коли ми дивимося фільми Тарантіно і сміємося на сценах, де когось вбивають, я рідко чую на виході з кіно, що це аморально. Інша справа, що контекст «Наших котиків» для нас дуже близький і сприйняття такого гумору залежить від дуже індивідуальних факторів. Мені було смішно час від часу.

Українські військові у фільмі — не пафосні герої, а люди зі своїми недоліками та особливостями характеру. Саме їхня вразливість робить їх ближчими до глядача, їм хочеться співпереживати. Образ журналістки, яка приїхала на «войнушку» з ідеалізованими уявленнями про «біле та чорне», та те, що далі з нею відбувається, демонструє внутрішню трансформацію людини, яка відчула страх війни.

Я не можу сказати, що це геніальне кіно, але воно мені сподобалось. Стрічка має свого глядача. Але люди, які спостерігають за війною на сході України тільки з випусків новин, можуть не зрозуміти гумору та змісту взагалі.

Олена Зашко

Як показує досвід — з хорошими комедіями в Україні не густо. А тут йдеться про війну. Ми ж навіть не маємо досвіду як правильно про неї говорити, а жартувати — взагалі табу. Надто тонкий лід, бо це близько та боляче. 

У попередні роки українські режисери намагалися зробити серйозне кіно про події на Донбасі. Але більшість із них — це пафосні пропагандистські фільми, ті ж «Кіборги». Ви скажете: «А як же “Донбас” Лозниці?». Для мене він перебуває у трохи інакшому сприйнятті, адже це був більше фільм для Європи, який гротескно зображував події на Донбасі. 

«Наші котики» — це інша історія. Це буфонада, в якій теж є пафос. Кремль, що горить, і Путін у костюмі матрьошки — це жесть. До того ж, цією сценою і починається фільм. І якщо ви зможете це витримати, то далі піде трохи легше. Комедія — це не просто посміятися над хорошими жартами. А більше аби подумати над тими проблемами, які викриває фільм. 

Цей фільм зрозуміють не всі. Він для військових, волонтерів, тих, хто зіштовхувався з війною і бував на фронті. Тільки тоді можна зрозуміти, до чого стьоб над тими, хто чекає звання Героя України за пару пострілів та робить селфі на фоні танків. На ветеранському показі один із військових сказав: «Ті, хто бачив війну, ніколи не будуть політкоректними». До того ж, основний меседж творців фільму — саме гумор рятував бійців у критичних ситуаціях. Зізнаюся, у кількох сценах мені було смішно. 

Для мене основний плюс — стьоб не перевалював на сторону ура-патріотизму, крім Кремля, що палає. Коли я дивилася «Кіборгів», то мені було дуже некомфортно. На «котиках» дискомфорт був від графіки, акторської гри, але відчуття значно кращі.

Фондуй у діяльність hromadske на Спільнокошті — будь-яка сума допоможе нашому медіа й надалі писати про актуальні та важливі культурні події та процеси.

Сергій Захарченко

«Наші котики» — третій повнометражний фільм Володимира Тихого. Автори назвали стрічку «патріотичною неполіткоректною комедією», що є прецедентом, адже війну на сході України ще не показували в жанрі комедії. У той же час, це викликало застороги про етичність такого режисерського ходу. Втім, реакція ветеранів війни, для яких влаштовували окремі допрем’єрні покази, показала, що багато жартів із фільму «заходили». А співпродюсерка фільму Уляна Супрун підкреслювала терапевтичну роль фільму, мовляв, сміх розряджає.

В «Котиках» Володимир Тихий продовжує співпрацювати з акторами, які знімалися в його попередньому фільмі. Головну роль зіграв актор-ветеран бойових дій Дмитро Тубольцев (позивний «Літо»), який виконав роль батька у «Брамі», а «Капелан» Ярослав Федорчук — Вовчика. Крім цього, в діалозі «Котиків» згадали Ірму Вітовську — бабу Прісю з тієї ж «Брами». 

Сміх та іронія проникають в усі сюжетні лінії. Режисер глузує над президентом Росії, над сепаратистами. Однак не приховує іронії над українськими військовими, президентом і над жанром військового кіно як такого. 

Історія про українських військових у бліндажі нагадує невелике гальське село із фільмів про Астерікса та Обелікса, яке також протистоїть постійним атакам ворогів. Хоча в сюжеті є непояснені чи невирішені сюжетні лінії. Як-от Капелан, який взявся нізвідки, загрозливий російський генерал чи сепаратист-втікач. Тим не менш, фільм справляє неочікувано приємне враження.

Кадр із фільму «Наші котики» режисера Володимира Тихого
Фото:

Планета кіно

Віка Слобода

Головні «котики» у фільмі — це добровольці АТО із позивними «Грін», «Літо» та «Професор», журналістка Оля, капелан та командир із позивним «Пенальті». Вони мають різні характери, відповідно кожен по-своєму реагує на стресові ситуації в умовах війни. Так режисерові вдалося зібрати в одному бліндажі цікавих персонажів, за життям яких хочеться спостерігати. 

За винятком кількох неприродних для розмовної мови фраз та моментами переграних сцен, актори грали досить добре. Через те, що більшість історій створені на реальних подіях, досить легко повірити акторам. 

Чесно зізнаюсь, жанр української воєнної комедії - не для мене. Найскладніше було зрозуміти специфічний і моментами внутрішній серед атовців і волонтерів гумор. Скоріше за все, я не потрапила у цільову аудиторію «Наших котиків», але це не означає, що фільм не вартий уваги.

Поділитись: