«Користь від навчання важливіша, ніж дедлайн»: у чому переваги німецької освіти

Сьогодні Німеччина — одна з найпопулярніших країн серед іноземних абітурієнтів. 13% студентів у Німеччині це іноземці. Найчастіше до німецьких університетів вступають громадяни Китаю, Індії, Росії, Австрії, Італії, Франції, Туреччини, Болгарії та України. За статистикою, понад 7 тисяч українських студентів здобувають ступені бакалавра та магістра у Німеччині. Вони становлять 2,5% від загальної кількості іноземних абітурієнтів.

Ми поспілкувалися з трьома студентами, які пройшли різні, не пов’язані між собою, навчальні програми: обмін знаннями для державних службовців, захист європейської спадщини та україністика. Що спільного між цими студентами, який досвід вони привезли з собою з-за кордону та що саме мотивувало їх повернутися — читайте у матеріалі, який ми створили разом з Goethe-Institut в Україні.

Покинути університет зі світовим ім'ям

Олександра Провозінживе та працює у Львові. Основна її діяльність спрямована на розвиток Музею міста. Вона організовує публічні заходи, покликані розповідати про місто та його мешканців. На запитання про освіту Олександра всміхається. Каже, що це довга історія, бо за плечима має не одну спеціальність. Усе почалося з омріяного фортепіано. Проте ця мрія була не Олександри — на навчанні у консерваторії наполягла мама.

«Після закінчення школи я почала вчитися у консерваторії. Водночас дуже захоплювалася малюванням. Тож вже під час першого року навчання почала ходити на курси архітектури, рисунку та математики. І вже наступного року вступила до Львівської політехніки. Так і вчилася у двох університетах одночасно», — розповідає Олександра. 

Але на цьому дівчина вирішила не зупинятися: щойно випала нагода поїхати на стипендію до Німеччини — подалася без вагань. Олександра вже мала досвід життя у цій країні. Її тато був військовим і певний період служби провів разом з родиною у Німеччині.

«Ми жили у військовому містечку. Туди ніхто чужий не мав доступу, тож ми, малі, могли лазити, де хотіли. Я ходила у німецькомовний садочок, вчила мову. А вже коли повернулися з батьками в Україну, то почала готуватися до школи й опановувати українську. Пам’ятаю, як мене відправили в український садочок з дуже строгими вихователями. Вони і в куток ставили, і сварилися, і манку змушували їсти. Це нагадувало школу виживання», — пригадує Олександра.

Після переїзду в Німеччину на навчання дівчина залишилася там на п’ять років. Спочатку студіювала історію мистецтва у Берлінському університеті імені Гумбольдта. Однак вже через рік дівчина зрозуміла, що за усієї своєї любові до мистецтва вона все прагнула творити сама, а не вивчати й писати про те, як творили інші. Рішення покинути навчання було непростим, проте подарувало їй один із найважливіших уроків, отриманих за час перебування за кордоном.

«На жаль, багато людей в Україні вступають у вищі навчальні заклади з переконанням, що якщо вибрав собі факультет, то мусиш там вчитися, навіть, якщо не подобається. Я зрозуміла, що коли бажання до навчання справді пропало, то, хоч таке і звучить страшно, треба кидати цю науку. Коли я залишала курс історії мистецтва у Берліні, мені усі навколо казали: “Ти що дурна? Це ж університет зі світовим ім‘ям. Вчися! Тобі ж іще стипендію платять”. А я відповідала: “Мені не подобається, тому я там вчитися не хочу. Крапка”».

Тоді вона вирішила продовжити свої студентські пошуки і вступила в Університет Віадріна, що у Франкфурті-на-Одері. Там врешті захистила диплом магістра за спеціальністю «Захист європейської спадщини».

«У Німеччині зовсім інший підхід до навчання, ніхто не вчиться лише задля галочки. Там усе сприяє тому, щоб ти отримав ті знання, за якими прийшов. Проте в якийсь момент я відчула, що нещаслива. Це інша країна, інша мова, інші традиції. На Різдво немає звичних 12 страв на столі, немає коляди, Великодня. Я захотіла повернутись додому, у Львів», — пригадує дівчина.

Олександра також зрозуміла, що життя за кордоном не варто ідеалізувати. Їхати в іншу країну треба насамперед за досвідом, а не утопічним раєм. Німецька освіта у поєднанні з українським дипломом архітекторки привели її до того, чим вона займається сьогодні: різнопланові виставки, реставраційні роботи, розвиток нової культурної установи. Олександра каже, що це робота, яка її надихає і якою вона горить.

Крок до міжнародного партнерства

Ольга Олійник працює у Вінницькій обласній асоціації органів місцевого самоврядування. Консультує мешканців з регіонів щодо того, як правильно писати проєкти і складати грантові заявки. До цього Ольга працювала в Управлінні міжнародного співробітництва Вінницької облдержадміністрації. Саме там їй і запропонували долучитися до навчальної програми для держслужбовців у Німеччині.

«Це була програма Agree від Європейської Академії Берліна 2015 року. У ній взяли участь також державні службовці з Грузії та Молдови. Це була перша та єдина інтернаціональна група. Мені пощастило потрапити у цю програму, бо я добре знала англійську», — розповідає Ольга.

Програма тривала п’ять тижнів. Німецька сторона розробила курс навчання так, щоб детально показати роботу системи врядування в країні: фінанси, прозорість, стратегії подолання корупції тощо.

Обмін досвідом працював у обидва боки. Ольга пригадує, як німці здивувалися, коли почули, що у Вінниці вже функціонує схема прозорих офісів. В Німеччині на той час її лише починали розвивати.

Однак деяких німецьких порядків українські учасники програми ніяк не могли прийняти:

«Я зрозуміла, що чимало з того, що працює в Німеччині та ЄС, дуже важко втілити в Україні через особливості нашої культури. Наприклад, ми розбирали явище whistleblowing. У німецькому контексті це означає “виявляти якісь правопорушення, повідомляти про них керівництву”. Нам говорили, що в Німеччині якщо ти побачив неправильно припаркований автомобіль — маєш про це повідомити. Навіть якщо це авто твого друга чи родича. На що ми в унісон дивувалися: “Як можна донести на свого сусіда чи брата?!” А вони нас не розуміли». 

Питання боротьби з корупцією в Україні також викликало чимало дискусій. Ольга згадує одну розмову з німецькою професоркою:

«У нас був семінар, на якому виступали лектори з Бюро протидії корупції Бремена. Коли нам розказували про те, як їм вдається долати хабарництво, яких заходів вони для цього вживають, одна з моїх українських колег піднесла руку і запитала, як боротися з корупцією в країні, у якій мінімалка 65 євро? Тоді за курсом це було близько 1200 гривень. Лекторка зняла окуляри й запитала, чи це зарплатня за день. Цей випадок добре показав дистанцію між нашими країнами». 

Навчання Ольги припало на 2015 рік, тому не вдалося оминути тем актуальних політичних подій в Україні. Учасники навчальної програми зустрічалися з депутатами Бундестагу та політичними експертами. У неформальних розмовах поза навчанням українцям було цікаво дізнатися думку німців про ситуацію в Україні.

«Здебільшого німці радили охолодити голови і не бути такими емоційними. Ми ж не розуміли, як можна бути спокійними, коли у твоїй країні таке відбувається. І обурювалися, як вони можуть так спокійно реагувати», — каже Ольга.

Вона пригадує, що значно більше спільного у політичних питаннях українцям вдалося знайти з колегами із Молдови та Грузії. Оскільки ці країни також зазнали російської окупації у Придністров’ї, Південній Осетії та Абхазії.

Спортивний журналіст у Палаці

Северин Стецюк за освітою журналіст. Працював з першого курсу, змінив кілька видань, згодом заснував власне онлайн-медіа — «Брутальний футбол». У 2013 році Северин захистив магістерську дипломну роботу. Комісія, яка приймала захист, рекомендувала йому продовжити навчання в аспірантурі. Однак хлопець не бачив на той час журналістських перспектив у країні, влада якої чинила політичний тиск на свободу слова і медіа. Натомість у Северина з’явилася ідея продовжити навчання на докторській програмі у Мюнхені. Тож вже незабаром він почав навчання в Українському вільному університеті.

«Я ніколи до того не був за кордоном, їхав без особливих очікувань. Хотів побачити Західний світ, пізнати його систему освіти, порівняти культури. Хотів також набратися досвіду, щоб потім використовувати його в Україні», — каже Северин.

Пригадує, що найбільше його вразили взаємини між викладачами та студентами. В Німеччині запорукою здорового клімату у стінах навчальних закладів є неформальне спілкування та відсутність дистанції у комунікації. Такі викладацько-студентські стосунки суттєво відрізнялися від тих, до яких хлопець звик в Україні.

«У нас часто викладачі проявляють зверхність. Під час мого навчання у Вільному університеті, професори такого ніколи собі не дозволяли. Я відчував, що вони на одному рівні зі студентами, що ми є партнерами. Але й не було ніякого панібратства, якого так бояться викладачі в Україні. Нас вчили дискутувати та доводити власну думку», — пояснює хлопець.

Крім цього, Северину сподобався тамтешній підхід до дедлайнів. За словами хлопця, у німецьких вишах важливість отримати практичну користь від навчання значно переважає швидкість, і навіть своєчасність, виконаної роботи. Поняття «дедлайн заради дедлайну» відсутнє.

«Якщо тобі не дається предмет і ти його не можеш скласти, нічого страшного. Ніхто не ставитиме ультиматумів. Можеш спробувати знову через певний час. Або взагалі відмовитися від цієї дисципліни та замінити її іншим предметом. Важливо, щоб тема, яку ти обрав, була тобі цікавою», — розповідає Северин.

Після завершення навчання та захисту дисертації в Українському вільному університеті перед ним постав вибір: залишатися працювати в Німеччині чи їхати шукати свого місця в Україні. У Німеччині після отримання диплома іноземні студенти отримують візу на півтора року. Цей час їм виділяють для пошуків роботи. Крім цього, є урядова програма підтримки для студентів з України. Вона дає можливість тим, хто захистив диплом у Німеччині, повернутися в Україну і працювати за спеціальністю.

«Моєю спеціальністю була комунікативістика. І ця програма підтримки допомогла мені з пошуком роботи в Україні. Враховують пріоритети щодо міста, спеціальності, напряму роботи і пропонують різні варіанти. Але також мусиш і самостійно шукати. На ці пошуки після захисту є рік. Я знайшов вакансію промоційника у Палаці Гната Хоткевича у Львові», — каже Северин.

Відтодівін очолив сектор промоції палацу. Впродовж двох років Северин працює над тим, щоб збільшити кількість згадок про установу в медійному просторі. А також щоб перетворити Палац Хоткевича у сучасну культурну платформу для обміну ідеями і смислами.

Хлопець зізнається, що спершу керівництво вагалося, чи варто брати його на посаду, оскільки і попередній досвід, і освіта хлопця були дещо з іншої галузі. Але диплом європейського зразка та впевненість у своєму прагненні допомогла йому отримати роботу.

На думку Северина, навчання за кордоном дає можливість кожному дібрати те, чого йому бракує. І напрацювати фахові звички, які допоможуть у майбутньому.

«Німецький досвід — це передусім дисциплінованість і відповідальність. Я став вимогливіший і ретельніший в роботі. Німеччина добре виховала мої звички та реакції, яких я раніше не мав. Це, без сумніву, допомагає в роботі. Я перестав запізнюватися. Взагалі!» — резюмує, сміючись. 

Вища освіта, яку пропонують навчальні заклади Німеччини, відома своєю якістю. Завдяки ґрунтовній практичній основі, яку закладають німецькі виші, випускники мають хороші стартові умови для успішної кар’єри в будь-якій країні світу.

Раніше українські абітурієнти не мали змоги навчатися у німецьких університетах одразу після закінчення школи. Проте сьогодні це стало можливим завдяки програмі Goethe-Institut «Міст до вищої освіти». Програма пропонує підготовку до навчання в Німеччині та навчальні місця в університетах-партнерах. Від мовного курсу до навчального місця в університетській аудиторії.

Партнерський матеріал опублікований на правах реклами.