«Кожна служба як остання» — архієпископ Климент

Михайлівський собор. Знімальна група Громадське. Крим очікує на Архієпископа Сімферопольського та Кримського Климента. Архієпископ приїхав на службу з Сімферополя у Києв, та між справами поспішає на зустрічі з журналістами. Заклопотаний, він приходить на інтерв'ю. Часу замало, та починаємо з головного - як тепер Київський патріархат існує на території окупованого Криму, на півострові, де працює російська пропаганда, і де зараз, фактично, відбувається деукраїнізація. Після окупації Криму архієпископ Климент пережив спалення церкви, репресії, але продовжує боротись за існування української церкви на півострові.

«Більшість священиків та сімей виїхали в Україну, але 10 днів працюють в Криму»

Коли все починалось перше, що потрібно було зробити - зберегти сім'ї, тому більшість священиків та сімей виїхали в Україну. Впродовж трьох-чотирьох місяців вони стали на ноги, влаштували свої сім’ї, а потім сам священик почав повертатись до своєї парафії. І тому сьогодні робота єпархії організована таким чином, що на великі свята, які припадають один раз на місяць, священики приїжджають. Упродовж 10 днів вони працюють в єпархії, потім на 20 днів виїжджають в Україну. Це виправдано, зручно, це зручно з точки зору практичності для мене як архієрея, для парафіян. Тому що сьогодні люди в Криму дуже бідні та утримувати священика вони не можуть. Тому, коли священик приїжджає в Крим це його духовне пожертвування пастві, а паства за це його любить, вона приходить і молиться з ним, вони сповідуються та причащаються.

«Були такі випадки, коли, як в часи Радянського Союзу, приходили люди в штатському, заходили в церкву та сиділи в кінці зали»

Стосовно людей. Сьогодні церква Київського патріархату в Криму стала культурним центром українців Криму. Сюди приходять і російськомовні, і люди, які ніколи не ходили в церкву, але які душею живуть з Україною і яким не вистачає України, вони приходять. Вони розмовляють російською та українською, спілкуються. Ми не говоримо про політику, ми не говоримо про ті процеси які відбуваються. По-перше, це дуже небезпечно, адже серед тих людей, які приходять в церкву, незрозуміло, хто що думає і куди що передається. Спочатку навіть були такі випадки, коли, як в часи Радянського Союзу, приходили люди в штатському, заходили до церкви та сиділи в кінці зали. Потім мені робили зауваження стосовно того, де і що треба прибрати в богослужінні, щоб воно не різало слух. І як потрібно проповідь сказати: не треба говорити про страждання, не треба говорити про те, що ще повернуться гарні часи, про те що Господь підтримає…Не треба цього говорити. Одного разу фраза «врата пекла церква не подолає» була напряму сприйнята ними як мій заклик та опис подій, що відбулись, вратами пекла. Але ж абсурд. І в цьому абсурді ми жили, в цьому абсурді ми продовжуємо жити, щоправда, слава Богу, мені зараз не розповідають, яку проповідь читати і що я маю говорити.

«Ті, хто їздить в Україну - їм легше, ті, хто не може виїхати - це постійні сльози»

Знаєте ще чому ми не говоримо про політику? Тому що люди дуже втомились, люди психічно виснажені. Ті, хто їздить в Україну - їм легше, ті, хто не може виїхати - це постійні сльози. Це сльози, постійний стрес і зайве нагадування того, в якій ситуації вони перебувають, і тому це жорстоко по відношенню до людей. Навіть не з точки зору безпеки, а з точки зору жорстокості, адже людина приходить до церкви аби відпочити душевно. Для того, аби вимкнутись від усіх проблем і за стінами храму сховатись від тієї жорстокої реальності, в якій вони опиняються після закінчення богослужіння. Ці півтора року дали нам сили з божою допомогою зберегти все те, що ми мали та все, що залишилось після анексії Криму.

«Прямого тиску немає, але відчуття страху присутнє. Кожна служба, хочу я того чи ні, підсвідомо для мене як остання»

Це все було навесні - початку літа 2014 року. Тоді в нас був конфлікт з церквою в Перевальному, потім конфлікт з церквою у Севастополі, потім була спроба забрати в нас майно в селищі Мраморне - це дачний кооператив, але він розташований в Ангарській долині, невеличке селище, ми викупили близько семи дачних ділянок разом з будинками, побудували церкву. В перспективі це планувалось як православний табір для дітей. І от одне з приміщень було спалено. Офіційно мені написали, що складу злочину немає, тому що не знайдений той, хто підпалив. А неофіційно мені сказали, що, може, дроти обірвались електричні, а може, пляшки були розбиті, і коли світило сонце, воно запалало. Прямого тиску немає, але відчуття страху присутнє. Тобто, спокою мого перебування в Криму немає. Так само, як його немає і у священиків. Кожна служба, хочу я того чи ні, підсвідомо для мене, як остання. Немає відкритого гоніння, немає відкритого тиску, є конфлікт з фондом майна. Політично ніхто не буде її закривати, політично нікому не потрібен скандал, щоб церква Київського патріархату припинила існування, але все робиться так, щоб церква сама припинила своє існування. Фонд майна вимагає щоб я за будівлю платив нечувану оренду. Коли вони не заспокоїлись і зрозуміли, що я платити не буду, що вони почали робити: в нас на першому поверсі є структурний підрозділ єпархії, яка теж має договір з фондом майна, зараз вони виставляють на них штраф близько 900 тисяч рублів, тільки тому що вони колись не доплатили, в бухгалтерії були якісь розбіжності. Тепер виходить, що управління Кримської єпархії нанесло економічних збитків АР Крим, і вони мають платити штраф так званому міністерству землі та майнових відносин. Адвокати працюють, йде судова тяганина, чим закінчиться, я не знаю. Тобто, такі методи виселення, знищення та ліквідації. А зараз може стати питання про те, що ми не зареєстровані і не маємо прав, немає договору на приміщення, тому потрібно його покинути. І все виходить, ніби по закону, але це може призвести до ліквідації церкви. З двох тисяч громад зареєстровані сто вісімдесят.

«Ми, по суті, втратили дуже великий генофонд»

Не можна відділяти релігію від політичних процесів, які впродовж 24 років відбувались на території Криму. Перше — це те, що Крим, перебуваючи в складі України, керівництвом був відданий на самовідкуп. Ви перебуваєте в складі України, робіть що хочете, а ми вас не чіпатимемо. І коли поставало питання про державність на території Криму, про те що Крим є частиною української державності, коли вимагали, щоб відкривались українські класи, школи, церкви - всі ці питання київська влада не підтримувала. Все це робилось зі скандалом та великою напругою. В мене є всі листи по усіх питаннях. Коли зараз я все це переглядаю, то дуже шкода, що 24 роки були змарновані. Тому що за 24 роки, хочемо ми цього чи ні, на півострові ідея української державності була, вона зміцнилась і укріплювалась на тих молодих людях які народились в Криму, які не знали що таке Радянський Союз та Росія і були громадянами України. І якщо ви згадаєте, коли все відбулось, то в українській гімназії діти заспівали гімн України, в Ялті вийшли у вишиванках, наші герої маленькі, які в Нахімовському училищі, підвладні військовій структурі, відмовились стояти під гімн і підняття прапору Російської Федерації. Це був їхній маленький подвиг, і таких маленьких подвигів в серцях молодих людей, вихованих у Криму, в українські часи дуже багато. І ми, по суті, втратили дуже великий генофонд.

«Хочемо ми того чи ні — центром сепаратизму є прихід Московського патріархату»

Не можна розглядати окремо церкву Московського патріархату та церкву Київського патріархату. Питання має стояти глибше. Якби в Україні була єдина помісна православна церква, не було б ані Криму, ані Донбасу. Хочемо ми того чи ні - центром сепаратизму є прихід Московського патріархату. І як би вони не говорили, що вони не моляться за людство, як би вони не говорили що моляться за мир, треба уточнювати - за яку Богом рятовану вітчизну вони моляться? І за який мир вони моляться… Якщо церква Київського патріархату молиться за богобережну країну і її військо, то це чітко зрозуміло. Якщо ми говоримо про мир, то ми знаємо ціну цього миру. Ціна миру - це державність України. Якщо ми допомагаємо нашим воїнам, якщо ми відправляємо в армію наших українських священиків, капеланів, які перебувають зі своєю паствою, ми знаємо, для чого вони там - вони захищають свою землю.

«Те, що єпархія є і не загинула під час окупації, — завдяки людям. І людей стало більше. Одні люди виїхали, інші прийшли»

11% населення Криму підтримувало Київський патріархат. Проблеми єпархії були у фінансовій складовій - ми починали з нуля. Єпархію ми відкрили у 1996 році, в 2000 році - став Єпископом. З 1996 року по 2002 рік була війна за приміщення, в якому ми знаходимось. Тобто, ця війна за приміщення, яка зараз, почалась значно раніше. І всі парафії, які ми робили, ми робили за рахунок зібраних коштів в Кримській єпархії. Частину майна нам допоміг придбати Патріарх Філарет, який допомагав з проектами аби ми укріпились. Як наслідок, на 1 січня 2014 року в нас було збудовано п'ять типових церков, придбано близько семи об'єктів - це будинки, приміщення, колишні контори, клуби. Ми їх перероблювали, реставрували і відкривали церкви. Тобто, по суті, за десять років планомірної роботи єпархія зміцнилась. І те, що єпархія є і не загинула під час окупації, цьому свідки - люди. І людей стало більше. Одні люди виїхали, інші прийшли.

«Депутати мають зрозуміти, що обіцянки які вони дали на крові на майдані треба виконувати»

Для того, шоб держава щось робила, для того щоб держава визначилась… Ми знаємо, для чого одні люди в Криму, інші в АТО їдуть. Для того, щоб депутати зрозуміли, що обіцянки, які вони дали на крові на Майдані, треба виконувати, а не топтати кров невинно вбитих, якою вони прийшли до Верховної Ради. Тому, мабуть, і потрібно, щоб активісти нагадували, тому що це прямий обов'язок держави - дбати та думати про людей, які є громадянами Украни на території Криму.

/ Юлія Стець