Кожне покоління має право на свою революцію – Олесь Доній

- недопущення підписання нового союзного договору;

- перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року;

- повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки;

- націоналізація майнаКомпартії УкраїнитаЛКСМУ;

- відставка голови Ради Міністрів УРСРВіталія Масола.

З такими вимогами 2 жовтня 1990 року на площу Жовтневої Революції в Києві вийшли  студенти та оголосили про початок голодування. 17 жовтня 1990 року Верховна Ради УРСР підписала постанову, яка гарантувала виконання вимог учасників протесту. Про студентське голодування «Революцію на граніті» згадує один із лідерів та організаторів студентської акції протесту, голова Київської організації Української студентської спілки 1990-1991 років Олесь Доній.

Про революцію

Всі революції відбуваються завдяки наївним, романтичним, ідейним людям. І кожне покоління має право на свою революцію. І коли ми йшли, тоді ще в напівпідпільний рух, ми чітко розуміли що з одного боку є мета – це боротьба за незалежність, а з іншого боку, ми готували себе до виснаження і самопожертви. І цілком можливо, що саме завдяки цій ідейності і готовності віддавати своє здоров’я, своє життя люди повірили. Аналогічно насправді відбувалося і підчас Помаранчевої революції і підчас останнього Майдану. Відмінність в тому, що за останні два майдани, щирість, ідейність, романтизм людей використовували всі керівники політичних структур, які здобували заради цього посади. А у нас же була досить виняткова ситуація, бо це замислювали студентські активісти, організовували і завершили. Ми не допускали до керівництва акції жодного представника не студентського середовища, які б вони не були впливові, відомі, зі статусами і саме тому нам вдавалося.

Про ідею

Потрібно завжди чітко казати, що історія не почалася з нас, бо у нас дуже часто, державні діячі люблять писати історію від себе. Не з останнього Майдану почалась незалежність, не з Помаранчевої революції, як у нас позаминулий президент це писав, і навіть не з нас, як студентської революції. Ще задовго до нас були люди, які клали свої голови на плаху історії заради незалежності. І це зокрема і ті, хто серед грона шестидесятників не вижив в тюрмах і таборах, як Тихий, Марченко, Стус, це покоління Української повстанської армії, це покоління визвольних змагань. Саме завдяки їм жив міф, жила легенда, що нас свого часу спонукала ще одинаків, не об’єднаних в організації, почати боротьбу за незалежність.

Я чітко пам’ятаю, що визначив себе українцем в середніх класах школи, а в старших класах я вже чітко знав що я хочу вступати в Університет Шевченка, бо там, начебто, є залишки підпілля, бо хочу боротись за незалежність України. Підпілля не знайшов і довелося робити самостійно. Три роки шукав однодумців, а коли знайшов таких же ідеалістів, романтиків то ми перевіряли один одного, проводили менш успішні акції коли саджали в КПЗ, коли виключали з університетів. Таким чином відсортовувались слабкодухі, залишалися відчайдухі і до студентської Революції на граніті ми вже пішли невеличкими структурами. У Києві нас було кілька десятків, так звана Українська студентська спілка, яку я очолював. Більш потужна організація, більш системна була у Львові – Студентське братство Львова, яке очолював Маркіян Іващишин.

Про підпільну діяльність

Ідею ми придумали вдвох зі Славком Кириленком в студентському гуртожитку. Ми усвідомлювали необхідність великих акцій, у нас була надмета – боротьба за незалежність, а засіб – це студентський страйк, саме тому ми створили Українську студентську спілку. А для того, щоб цей страйк за незалежність викликати, потрібні були ще технологічні засоби. От Славко запропонував голодування, а я запропонував наметове містечко розбити на Майдані, ну тоді ще Площу Жовтневої революції, перекрити Хрещатих, захопити університети. Після того ми зв’язалися з львівськими студентами. Для цього я і Юрко Зубко поїхали у Вільнюс, тому що це ж було напівконспіративне середовище, ми лише по телефону домовились про місце зустрічі, дві людини поїхали зі Львова. Там ми домовилися і після того півроку не спілкувалися, у нас не було жодних контактів, дві організації готувалися самостійно, не узгоджуючи ні вимоги, ні якісь технологічні деталі.

Про вимоги

За день до акції ми узгодили вимоги, я написав перші три вимоги, а львів’яни приїхали з двома іншими. Я постійно приводжу це як приклад коли можна йти на поступки один одному заради більшої мети. Ми тих львівських вимог не знали. Для мене особисто, відставка прем’єр-міністра Віталія Масола була менш важлива, яку вони привезли, або взагалі не дуже актуальна, а я виписував наприклад, перевибори до Верховної ради на багатопартійних засадах. Для того, щоб ми не сперечались і не сварилися, яка важливіша , як зараз дуже часто по кілька місяців сперечаються що важливіше, я запропонував поєднати їхні і наші. От і було п’ять вимог, які не міг похитнути жоден депутат, які приходили до нас з перших днів.

Про шанс

На нас тисли в перші дні не скільки КГБ і Комсомол, скільки депутати від дружніх Народного Руху і Народної Ради, які казали: «хлопці, ви ж такі класні, такі розумні, тільки викресліть будь ласка от цю вимогу про вибори до Верховної ради на багатопартійних засадах». Вони не розуміли, що необхідно замінити попередню владу, вони думали що їм достатньо лише мати трибуну у парламенті. І от це нерозуміння старших товаришів, певною мірою стало фатальним тому, що з одного боку студентська революція на граніті це колосальний вихлоп молодіжної енергії, це перемога молоді, перемога визвольного руху, часткою якого ми себе завжди усвідомлювали, але з іншого боку це згаяний шанс для країни тому, шо оксамитові революції в сусідніх державах, які були всього на рік раніше за нас, в Польщі, в Чехії, в Східній Німеччині, в Угорщині завершились перемогою – зміною влади. Ми це розуміли, а старші товариші з Народного Руху цього не усвідомлювали, тому, вони дали можливість фактично перефарбуватися попередній еліті, і увійти як гуманітарна частка до цієї попередньої еліти і таким чином зміни не відбулося.

Проблема нації української, що вона ніколи, за 24 роки, не обирала тих, хто боровся за незалежність, жодного разу з 5-ти президентів. Вони або були по інший бік барикад або тримали так званий нейтралітет. Ні Кравчук, ні Кучма, ні Ющенко, ні Янукович, ні Порошенко не були поруч з нами, коли ми боролись за незалежність України. Але нація, в тому ж 91 році не захотіла обирати Чорновіла, Лук’яненка, Юхновського. Вибір нації, на жаль, був всі ці п’ять разів на користь фактично представників попереднього режиму.

Про Леоніда Кравчука

Леонід Кравчук тоді повторював і риторику і методику спілкування Михайла Горбачова. На той момент Михайло Горбачов був лідером іншої формації, який спілкувався вільніше, любив ходити в публіку, відповідно і Леонід Кравчук це повторював. Він приходив чи 7-го чи 8-го числа жовтня, ми з ним провели переговори втрьох: він, з нашого боку Маркіян Іванщишин і я, як керівники акції і це показали по УТ-1. З невеличкими купюрами, але принаймні можна було бачити наші вимоги. Для людей, більш різало слух не стільки наші вимоги, як наприклад згадував журналіст Микола Вересень, що тоді вперше почув звертання на українському телебаченні «пене Леоніде» , а я так звертався до Леоніда Кравчука і було видно що його це, не скажу що бісило, а швидше нервувало. Але він, при всьому тому, був настільки підготовлений, що методично відстоював свою позицію в переговорах з нами, він сподівався що вдасться забалакати. А нас забалакати не вдалося, ми почали по наростаючій посилювати акції.

Попри те, що були пропозиції від депутатів знести студентів танками, Кравчук намагався це ввести в переговорний процес. Деякі пункти з нашої постанови він використовував у протистоянні з Михайлом Горбачовим. Зокрема, мало хто пам’ятає, однією з наших вимог була відмова від підписання союзного договору, це фактично було реінкарнацією Радянського Союзу і з цією ідеєю носився Михайло Горбачов. А вимога про відмову підписання союзного договору була записана в постанові Верховної ради під нашим тиском. Потім Кравчук відмовив Горбачову, аргументуючи тим, що він не може підписати, бо є така постанова Верховної Ради. З іншого боку, ті питання в яких він не був не зацікавлений, наприклад перевибори Верховної ради, він використав частину націонал-демократів, які з формальної точки зору перші нанесли удар проти цієї нашої вимоги, яка теж була записана в постанові. Буквально через два місяці один з народних депутатів, відомих українських письменників в газеті «Молода Галичина» наніс перший удар: «Ну це ж не потрібно. Це студентська вимога, а нас і так там ціла третина і ми маємо можливість доносити свою точку зору. Для чого це?». Влада використовувала тоді в своїх інтересах будь-який рядок постанови, але на відміну від Литви де були розстріли з боку російської армії, ситуація в Україні була м’якішою і до відвертого побиття вони вдалися вже пізніше.

Про це менш відомо, нас били через півтора місяці після успішного завершення Революції на граніті, 7-го листопада коли ми зупиняли останній військовий парад на Хрещатику. На площі Перемоги проти нас були кинуті міліція, так званий ОМОН з інших регіонів, бо київський ми на той момент уже розагітували, а вони зібрали спеціально інші структури які нас достатньо жорстко били. Але в будь-якому випадку, ситуація в Україні була м’якішою.

Про звернення

15 жовтня ми прорвали оточення міліцейського кордону біля Верховної Ради. Це єдина з акцій, яку я прописував перед тим і яку ми не завершили, тому що за півроку до цього я писав про захоплення Верховної Ради. Але, оскільки була абсолютна конспірація, окрім мене, повністю всі технологічні кроки знали ще дві людини, яким я повністю довіряв – Маркіян Іващишин, як співголова акції, і В’ячеслав Кириленко. Більше цю інформацію нікому не давали. Інформація давалась активістам десь за півгодини до акції і ми не встигли повідомити про це всім, тому кордон прорвали, але наші хлопці і дівчата попадали відразу біля самої Ради, до дверей побігли буквально кілька активістів. Верховна Рада, тим не менш, все рівно злякалась і нам, співголовам акції, дали можливість зайти туди і виступити. Я не повторював наші п’ять вимог для депутатів, бо за два тижні вони їх вже мали вивчити на пам’ять, сказав дві речі, перше – дайте трансляцію засідання Верховної ради для тих студентів які зараз біля парламенту, а друге – дайте нам годину прямого ефіру на телебаченні. І дав їм на це дві години, а щоб вони краще думали, повів колону до червоного корпусу Університету, теж нікому не повідомляючи. І коли депутати дізналися, що захоплено червоний корпус Університету, вони зробили помилку і дали нам цю годину ефіру.

Я думаю, що цікавішим ніж мій виступ у раді, який тривав кілька хвилин, був оцей годинний ефір і це була абсолютна помилка влади. На той момент існувало лише три з половиною канали – два московських, півтора українських. І якщо зараз у нас кілька десятків каналів і інформація розосереджена, то тоді була зосереджена. І коли ми, звичайні студенти повідомили про наші вимоги і закликали до загальноукраїнського страйку, наступного дня почався відгук від суспільства, що готові, в буквальному розумінні, страйкувати шахти, фабрики, залізниця і на тому влада зламалася.

Про перемогу

Перемогою для нас було – незалежність України. Ми розглядали свою акцію лише як один з технологічних кроків, на шляху досягнення цієї незалежності. Це нервове виснаження, у багатьох, фізичне виснаження, ми тоді не думали критеріями, як досягти перемоги в конкретній акції. Ми вважали, що крок за кроком потрібно здобувати незалежність, тому відчуття якогось успіху прийшло лише під час 18-го жовтня, а до того це була боротьба і відчуття у боротьбі вони всі абсолютно інші. Ти розумієш, що може статись що завгодно. У нас же багато людей були готові до сухого голодування, декого відмовляли від самоспалення, люди були готові на реальні жертви заради справи. То ж про відчуття перемоги не дуже думали.

Про зраду

Нам пощастило. За півроку до акції протесту ми вирахували КДБіста у нас в організації, був засланий В’ячеслав Піховшек, а був одним із лідерів студентської організації. Ми його вирахували 23 лютого 1990 року і усунули від організації, таким чином інформація про підготовку до акції не надходила до КГБ і вони не встигли підготуватись. Але від КГД була потім помста. Після перемоги студентської революції на граніті вони побачили наскільки потужній студентський рух. Спочатку вони спробували змінити керівництво київської студентської організації, а коли не вдалося, вони заслали В’ячеслава Піховшека через Львів. Він став в новоствореній, начебто об’єднавчій структурі, відповідати за зовнішні стосунки, за медіа, і таким чином пересварили організації київську і львівську, на цьому, фактично, поставивши хрест на студентському руху. Ця технологія, задіяна протягом усіх років незалежності і я абсолютно певен, що сварки між Народним Рухом і іншими організаціями відбувалися не без діяльності КГБіської агентури, яка була в керівництві багатьох партій і громадських організаціях. І це одна з найбільших проблем, що ми в 91 році не помінявши владу відповідно не дізналися яка ж агентура була у всіх цих структурах і вона залишається працювати. Це небезпека для всієї держави, що оцю КГБішну агентуру досі не вирахувано.

Фотографії з особистого архіву Віталія Шевченка