Кутя і британські гусаки: як у святкуванні Різдва співіснують традиції язичництва та масової культури

Ніколи не задумувалися, чому ключові страви Святвечора такі схожі на поминальні, а їхні залишки не можна викидати у смітник? Чому їжа має бути пісною, а зерно в куті цілим? Звідки взялося переконання, що Різдво — сімейне свято? Який стосунок до українського Різдва має ялинка зі старим чоловіком у кожусі, якого ми називаємо Санта-Клаусом чи Святим Миколаєм або Дідом Морозом?

«Задовго до прийняття християнства українці через три дні після зимового сонцестояння (коли починався рух світила) відзначали нове народження бога Сонця. Йшлося про новий етап життя Всесвіту, його чудесне оновлення і продовження. З цим святом було пов’язано багато ритуалів, які згодом стали традиціями християнського Різдва.

Сьогодні ми говоримо: “Зазвичай на Різдво…” І часто не усвідомлюємо, звідки взялося це “зазвичай”. Нашим основним різдвяним традиціям так багато тисяч років, що зараз вони дуже важко піддаються поясненню, адже у нас майже не залишилося письмових свідчень про міфологію наших предків. 

Крім того, в останні 150 років різдвяні традиції дуже потерпають від маскультури, яка дедалі більше витісняє з Різдва сакральні смисли та замінює їх світсько-торгівельними шоу», — говорить кандидатка філологічних наук, фольклористка Олена Чебанюк.

Разом із науковицею hromadske спробувало розшифрувати таємні сенси різдвяних традицій. Далі її пряма мова.

Свято усіх світів і сутностей

Наші пращури мислили себе частиною Всесвіту. Вони вірили, що в ніч проти 25 грудня для світу наступає містичний момент: старе відмерло, його вже немає, нове ще не народилося, воно ще не існує. Час зупинився.

Щезають межі між світом живих, потойбіччям і виміром небесних сил. На Святвечір збираються разом усі сутності — і темні, і світлі, усі стихії, збирається весь рід за одним столом: і померлі предки, і нині сущі члени роду. Відбувається взаємопроникнення світів.

У цю ніч усі світи можуть порозумітися й домовитися між собою. Тому в колядках і щедрівках звертались і до богів, і до людей — господарів дому, просили благословіння для всього й для всіх. Наші предки взагалі зі стихіями та сутностями спілкувалися за принципом «я — тобі, а ти — мені», аби підтримати рівновагу у Всесвіті.

У різдвяну ніч господар, приміром, виходив надвір і кликав мороз, стихію холоду, до святкового столу. Мовляв, іди до нас кутю їсти. І якщо не йдеш зараз, то не йди і в Петрівку, тобто не приморозь улітку посіви. А гуцули кликали за стіл бурю, вовка, ведмедя — темні сутності, яких боялися і з якими прагнули домовитися.

У цю ніч можна було порозумітися і з рослинами: господар із сокирою підходив до дерева, яке не плодоносило, і погрожував його зрубати, якщо не дасть плодів наступного літа. Пращури вірили, що дерево від страху почне давати плоди.

Свято народження Сонця тісно пов’язане в українців із культом предків. Вважається, що померлі родичі сидять із нами за столом під час Святвечора. Для них після святкової трапези на столі залишаються ритуальні страви й ложки. Для них же ставиться їжа із запаленою свічкою на підвіконня — на весь період різдвяних свят. Тому що вікно — це точка спілкування з потойбічним світом, воно пов’язує мікро- і макрокосм.

Коли закінчувалися свята, їжу віддавали худобі, але в жодному разі не викидали, бо й худоба — частина Всесвіту, тож має святкувати. Тому зерном, яким засівали хати й господарів, розпочинали весняну сівбу, або ж його мала склювати домашня птиця.

Їжа — це і жертва, і причастя

Сьогодні до Святвечора на стіл ставлять 12 пісних страв — за кількістю Христових апостолів, місяців у році, знаків зодіаку на небі тощо. Натомість у наших дохристиянських предків ритуальними стравами були кутя, хліб та узвар.

Зверніть увагу: це пісна їжа. Адже у давніх культурах утримання людини від їжі практикувалося для очищення тіла й помислів, для приведення себе в екстатичний стан, у якому можна відчути божу благодать.

Хліб, кутя, узвар — це зерно, плоди, вода, основна їжа наших предків. Маємо три страви. А число 3 — універсальний символ повноти: об’єднання парного й непарного; поєднання в часі минулого, теперішнього та майбутнього; ночі, дня і ранку; матері, батька й дитини; одночасне існування трьох світів: небесного, земного та потойбічного тощо.

Хліб випікали з перетертого на борошно зерна, для хліборобської культури українців він був головною їжею. Кутя — уособлення жіночого начала (бо зерно родить), багатства полів. Узвар — символ чоловічого начала, багатства саду.

Зерно для куті варили цілим, адже тільки ціле зерно можна посіяти, лише воно може прорости й дати новий урожай. Мак у куті символізує плодючість, бо одна малесенька насінинка може дати початок тисячам зернят у маковій головці.

Наші пращури споживали ці ритуальні страви і в такий спосіб жертвували стихіям та сутностям Всесвіту. І водночас через їжу приймали жертву, бо самі мислили себе його частиною. Значення їжі на Святвечір дуже сакральне, тому не можна ставити на стіл абищо — якусь піцу чи суші. Бо йдеться не про «поїсти», а про єднання зі Всесвітом.

На перший погляд, дивно: чому на свято народження бога Сонця, відродження Всесвіту давні українці споживали той самий узвар і хліб, як на поминках. І рецептура поминального колива мало чим відрізняється від різдвяної куті: ті ж зерна пшениці з родзинками або вишнями, тільки без маку й горіхів.

Насправді нічого дивного в цьому немає. У зерні поєднані життя і смерть: прорости могло тільки посіяне (поховане в землі, як небіжчик) зерно. Сонце відновлювало свій хід небом після завмирання-умирання. Для давніх українців життя було продовженням смерті — вічне оновлення і вічне повернення.

А втім, не в усіх регіонах України на Святвечір варили кутю. Наприклад, на Закарпатті й досі випікають ритуальний хліб — карачун. Посередині хлібини роблять заглиблення — пупець. Туди сиплять зерно або ставлять колоски. Карачун сприймають як живу істоту, з ним пов’язано багато обрядів. Наприклад, його миють у потоці, котять по розстеленому рушнику від порога до столу та ворожать про наступний рік: упав скоринкою догори — буде щасливий.

Сакральність святкового столу

Різдвяну вечерю ставили на стіл і споживали за ним. Уся родина мала зібратися за столом, і перш ніж сісти, треба було дмухнути на лаву, щоб ненароком не потурбувати померлих пращурів, які теж завітали на свято.

Стіл унаочнює світобудову, бо ділить просторову вертикаль на три частини й об’єднує їх: простір під столом символізує потойбіччя, сам стіл — світ живих людей, простір над столом — світ неба. Ще у дохристиянські часи стіл виконував роль домашнього вівтаря.

До Святвечора на його чотири кути обов’язково клали часник, який вважався універсальним оберегом від злих сил. Зубчики мали бути необчищені. Навіть примовка збереглася від імені часнику: «Не лупи мене до живого — вбережу тебе від усього злого». З приходом християнства під скатертину, крім часнику, почали класти й сіно як символ біблійних ясел, у які поклали немовля Ісуса.

Дідух і павук проти ялинки

На Святвечір перед тим, як сім’я сідала до столу, господар дому чи старший чоловік у родині вносив до хати дідуха. Його робили з першого (зажинкового) чи останнього (обжинкового) снопа.

Дідуха вносили і приказували: «Дідух у хату — біда з хати». Він є символом урожаю, достатку, багатства, водночас пов’язаний із культом предків, адже символізує Діда-родоначальника сім’ї. Наші пращури вірили, що в дідуху зимують душі предків.

У християнські часи дідуха встановлювали на покуті під іконами, в дохристиянські — на столі. У різних частинах України він міг стояти різну кількість днів: іноді аж до Водохреща. Після різдвяних свят його виносили з хати: або вимолочували, або згодовували худобі. Іноді дідуха спалювали — щоб зігріти покійників.

А от солом’яні павуки були скоріше прикрасою дому, аніж частиною ритуалу. Їх кріплять до стелі, тож, найімовірніше, вони були для наших предків своєрідною моделлю світу, символом нескінченності простору.

До речі, церква і солом’яного павука наділила християнською символікою. Мовляв, коли святе сімейство переховувалося в печері від стражників царя Ірода, павуки заплели вхід у печеру, й охоронці вирішили, що до неї давно ніхто не входив, оскільки павутина непошкоджена.

У другій половині ХІХ століття в Україну з Європи (через росію) дійшла германська традиція наряджати різдвяну ялинку. Цю традицію став насаджувати ще цар Петро після свого європейського турне, а потім особливо сильно — цариця Катерина, адже вона була німкенею.

Але якщо дідух мав для українців давнє сакральне значення, то ялинка вже була елементом міської масової культури, яка почала утверджуватися наприкінці ХІХ століття. Тоді релігійні свята почали втрачати свою сакральність і набували ознак світського шоу: прикрашені ялинки, вітальні листівки із зображенням Святого Миколая та Діда Мороза. Згодом ці діди стали обов’язковим атрибутом різдвяно-новорічних розваг.

У дохристиянські часи кожна місцевість і кожен рід мали свого покровителя, існувало багатобожжя, численні добрі та злі духи, зокрема мороз, із яким треба було домовлятися. У християнські часи з’явився Святий Миколай, що нагороджував дітей за хорошу поведінку.

Концепти цих образів змішувалися, на них впливала література й театр (зокрема, в російській імперії — казка-п’єса Островського «Снігуронька», на основі якої Римський-Корсаков написав оперу). Українська інтелігенція тоді підхопила російську моду на літературно-театральних Діда Мороза та Снігурку. Ці персонажі стали сусідити в нашій культурі зі Святим Миколаєм, а в радянські часи вже витіснили його.

Але усе це — продукт маскульту, а не традиційних духовних практик українців. Який стосунок має рекламний Санта-Клаус, зображений на пляшці Coca-Cola, до українського культу предків та відродження життя? Та ніякого. Він і до Святого Миколая не має жодного стосунку.

З кінця ХІХ століття святкування Різдва дуже комерціалізувалося. Торгівля почала нав’язувати нам атрибути, які чужі самому духові Різдва або є частиною іноземної культури. Ялинки, листівки, ялинкові прикраси ми перейняли так давно, що вже вважаємо своїми традиційними.

Нещодавно українці почали прикрашати вхідні двері різдвяними ялинковими вінками, як у Європі. Цього року у продажі з’явилися м’які іграшки-гуси, що є атрибутикою традиційного британського Різдва. Наступного року може з’явитися ще якась закордонна новація.

Розпродажі, світські театралізовані дійства, паради Санта-Клаусів та Дідів Морозів, резиденції Святого Миколая наразі заганяють на периферію навіть вертеп як давню вуличну різдвяну розвагу (він з’явився у XVII столітті стараннями спудеїв Києво-Могилянського колегіуму).

Зрозуміло, що світ глобалізується і відбувається взаємопроникнення культур, ми переймаємо та засвоюємо чуже. Це наша реальність. І це не страшно, якщо водночас ми не будемо втрачати своїх традицій та докладатимемо зусиль для їхнього збереження.