«Make Assyria great again» — Трамп, Путін і біженці в прем'єрі Серебренникова у Гамбурзькій опері

Режисер, що ставить оперу під домашнім арештом, передаючи відеозвернення акторам через адвоката. Сирійські біженці, що зі сцени виконують «Хор рабів» на музику Верді. Реальна мандрівка шукачів притулку з Близького сходу до Європи в фотографіях лауреата Пулітцерівської премії — як ілюстрація до твору, дія якого відбувається дві з половиною тисячі років тому. Це тільки невелика частина особливостей цієї незвичної постановки.

Репетиції через адвоката

«Я думала, режисер спілкуватиметься з нами скайпом. Але, виявляється, йому заборонено користуватися інтернетом, він може тільки надсилати через адвоката звернення, які перед тим затверджують. І так само адвокат відсилає йому записи репетицій», — говорить Громадському Оксана Дика, українська оперна діва, солістка італійської Ла Скала. У цій виставі з міжнародним складом акторів у неї одна з ключових партій — Абігайл, доньки вавилонського царя Набукко.

Це друга міжнародна прем'єра режисера з-під арешту. В 2018-му на Канському фестивалі режисер представив фільм «Літо», який домонтовував сам з дому. Проти Серебренникова у Росії ведеться судовий процес. Митця звинувачують у нецільовому використанні коштів, водночас його театральні вистави вважаються незручними для чинної російської влади. На захист режисера стали ключові російські актори, однак тому навіть під час судового процесу, що розпочався влітку 2017-го, не дозволяють користуватися телефоном та говорити з кимось, окрім адвоката. Тому юрист Євген Кулагін вважається співрежисером опери.

Замість Вавилона — Радбез ООН

«Набукко» Верді розповідає про переслідування євреїв у Вавилоні, а також боротьбу двох таборів — миру і війни. На сцені Гамбурга — антиутопія. Замість Вавилона шостого сторіччя до нашої ери – Рада Безпеки ООН, яка вирішує світову кризу біженців. На сцені — політики, перекладачі, журналістки, що ведуть прямі трансляції. Чуємо арії з трибуни, а на екранах бачимо відеокадри реальних антимігрантських демонстрацій, що відбуваються в світі. Наприклад, кидаються в очі зображення німецької крайньоправої партії «Пегіда».

Біжуча стрічка пояснює, що Набукко очолює партію «Єдина Ассирія», що, звісно, має нагадати про путінську «Єдину Росію». Він авторитарний політик, що розриває всі міжнародні угоди і підтримує ізоляціонізм. Гасло ж партії — «Ассирія понад усе», а донька Набукко обіцяє, що народ Ассирії має бути «знову величним», що є прямою відсилкою до передвиборчого гасла президента Трампа «make America great again».

Ставши очільницею держави замість хворого батька, Абігайл видає декрет, що наказує вбити усіх осіб, що втратили громадянство. У війні, що заснована на амбіціях і особистих драмах ключових героїв, біженці — зручні жертви. Їх оголошують загарбниками. І якщо постановка символічна і показує крайнощі, то на сцені демонструються фотографії реальних біженців, зроблені Сергієм Пономарьовим — лауреатом Пулітцерівської премії та World Press Photo 2016-го.

За кілька годин до прем’єри опери виходить і книга фотографій Сергія Пономарьова Exodus — результат чотирьох років його подорожей від розбомбленої Сирії до грецького Лесбосу, де розміщені табори біженців, від сіл Словенії і Угорщини — аж до соціальних домівок в Німеччині і Швеції.

«Мені важливо, що книга також виходить за кілька місяців до травневих виборів до Європарламенту і, можливо, може вплинути на громадську думку європейців», — говорить фотограф Громадському. І пояснює, що сучасний світ перевантажений інформацією, і чимало важливих новин забуваються наступного же дня. Тому журналістам, яких зачепила історія біженців, дуже б хотілося вийти за межі новин і показати це в іншому медіумі, іншій публіці.

«Це окрема віха в 21-му сторіччі, коли за допомогою сучасних технологій режисер, що не на свободі, створює щось у відриві від трупи. Я вдячний Кирилові Серебренникову за запрошення, але також вважаю це величезним досягненням фотожурналістики, що вона вийшла на інші сцени, а воєнні фотографії дивляться глядачі найбільш традиційного високого мистецтва — опери», — додає Пономарьов.

На сцені — справжні біженці

В цій постановці натяки на Трампа і Путіна та антураж Ради Безпеки ООН, за круглим столом якої під клацання фотоапаратів розвалюється світовий правовий порядок, — максимально актуальні, вони про «тут і зараз». Тоді як виведені на екран фотографії біженців, що з дітьми пішки йдуть сотні кілометрів через європейські села, під класичне виконання опери Верді, де йдеться про війни і поневіряння більш ніж двохтисячної давнини, надають ширшого контексту. Скільки б часу не пройшло, війна і горе змінилися мало.

Кульмінація вистави — найвідоміша арія опери «Хор рабів». Спершу у виконанні оперних співаків, тоді як на сцену виходять реальні біженці з Афганістану та Сирії, що перебралися до Німеччини. З пледами, наметами, торбами, в сучасному одязі. Згодом композиція виконується вдруге — вже в супроводі сирійських народних інструментів «Хор рабів» співають самі шукачі притулку.

Ще одна кульмінація — аж ніяк не художня — після десятихвилинних безупинних овацій на сцену вибігають кілька учасників «Гоголь-центру», що долучилися до постановки, з плакатом «Free Kirill» — «Свободу Кирилу».

Після вистави глядачам на стінах фойє показують записане звернення режисера до публіки — спершу подяки Державній опері Гамбурга, глядачам, акторам.

Остання подяка — не співакам чи музикантам. Серебренников перераховує імена біженців, що долучилися до постановки. «Абаді, Алі, Джошуа, Кейван, Халід, Шамаль, Бахтіяр, Саїд, Асма...», — промовляється кожне з понад сорока імен тих, кого сам режисер-арештант ніколи не мав шансу побачити вживу.