«Мартовські» українці: історія першого Майдану

Перший Майдан. Він не був на граніті й не був помаранчевим. За два дні після того, як у березні 1917 року Центральна Рада заявила про себе, вона ж організувала Свято свободи. Особливих оголошень про маніфестацію не було. Просто осередки, що заснували новий орган влади, вирішили пройти вулицями Києва. Хода почалася після молебна за Шевченка у Володимирському соборі. Виявилося, що маніфестантів зібралося стільки, що їх не вміщав Бібіковський бульвар і вулиці поблизу. Рушили через Бесарабську площу до Думської — на теперішній Майдан Незалежності. На той час це була доволі невелика місцина, по парній стороні вулиці стояла міська Дума, вузький Хрещатик наледве вміщав усіх демонстрантів і ґав.

Олег Шама, журналіст

Думська адміністрація, формально підпорядкована Тимчасовому уряду в Петрограді, привітала учасників свята з балкона, й хода рушила на Софійську площу.

Уже біля Думи було понад 100 тисяч містян (у Києві на той час мешкало 400 тисяч). Під пам’ятником Хмельницькому зібралося ще більше. Якби тоді хтось сказав, що маніфестантам заплатили, на нього б подивилися, як на божевільного.

Не було й безладів чи погромів, як це траплялося у буремні 1905-1906 роки. Тоді в Києві мешкала імператриця-вдова Марія Федорівна, мати Миколи II, який напередодні зрікся престолу.

Вона писала про ті події: «Ці 14 днів минули відносно спокійно. Народ дуже доброзичливий і привітний. Як завжди, мене вітають на вулиці. Однак, можеш собі уявити, пам’ятник Столипіну зняли! Що означає — усе безглуздо й незрозуміло».

Звичайно, багатьом було незрозуміло, що відбувається. Сто років заборонних циркулярів щодо всього українського переконали геть усіх, що українців не існує. Пізніше з’явиться аргумент — їх вигадали в Австрії, і все це спецтехнологія, щоб повалити Росію. Подібне й донині верзуть на російському телебаченні.

Архівне фото

Звісно, для Петербурга тодішній Майдан був сюрпризом. Бо  Центральна Рада, яка почала роботу 17 березня, ще навіть не стала парламентом. Це було просто зібранням представників політичних партій і громадських організацій. Зібралися в будинку на Володимирській, у приміщенні на напівпідвальному поверсі, де  нині метро Золоті Ворота. Там збирався літературний клуб «Родина». Водночас на ідею мирної ходи відгукнулося стільки люду. От звідки вони взялися?

А звернути увагу варто було хоча б з огляду на події, що сталися за три роки до цього, коли в Києві святкували заборонений 100-річний ювілей Кобзаря. Степан Васильченко згадував:

«Особливо гарячу участь взяли студенти-грузини — народ вільнолюбний і гарячий. Коли їх, арештованих, поліція питала: «Якої ви національності?», вони одповідали: «Українець!» — «Який же ви українець, ви ж — грузин!» Вони сердито одповідали: «Тебе хаварат — пиши українець».

А столипінський монумент став першим поваленим символом українофобії. Коли 1906 року Петро Аркадійович став прем’єр-міністром, то розпорядився вважати українців інородцями.
Одразу ж після перших революційних подій з’явилася тьма «мартовських» українців. Ну, таких, хто притьмом усвідомили свою національну приналежність, і голосно взялися доводити, що у вишиванці вони народилися.

Різні траплялися з-поміж «мартовських». Було багато молоді, яка, можливо, до тих пір інтуїтивно була солідарною з українським рухом. Але не обійшлося й без звичайних кон’юнктурників. Про таких історик В’ячеслав Липинський писав: «Якийсь Перерепенко, що вчора був або чорносотенцем, або малоросом, більше має довір’я, аніж я».

А дещо пізніше гетьман Павло Скоропадський казав про «мартовських»: «У всіх цих людях я не любив крайнього українства. Липинський — українець, але без тієї вузькості, яка відрізняє цих господ від інших смертних».

Далі було всякого, й насамперед такого, що виказує Homo Ucrainicus за певних умов так само — сто років тому це було чи діється нині.

Підписуйтесь на наш канал у Telegram