ENRU

«Молоді»: Історія про любов з Донбасу

У день рожевих повітряних кульок та шоколадок Громадське розповідає історію любові, якій вже понад півстоліття і яка досі, як нам здалося, не згасла. А ще вона з Донбасу.

«Ой за гаєм-гаєм, гаєм зелененьким пасла дівчина воронії коні…», — співає худа літня жінка у хустці та червоних колготах. Пісня розливається селом і повз ставки за село. Поряд сидить літній висохлий чоловік, дуже тихий. Він слухає спів, й очі на його зморшкуватому обличчі стають вологими, а сам він, здається, десь дуже далеко – у спогадах про минуле.

Її звати Ніна Власівна і їй 80. Все життя вона прожила в невеликому селищі Вільне на західному Донбасі. Дитинство припало на війну й голод, тому змалечку довелося тяжко працювати. Батько загинув, залишивши маму одну з дев’ятьма дітьми. Маленькою Ніна пішла пасти худобу. В першому класі була вже підлітком, а з 16 – працювала дояркою у колгоспі.

Поряд її чоловік Олександр Миколайович, разом вони прожили понад півстоліття.

Ніна Власівна та Олександр Миколайович прожили разом понад півстоліття

Фото: Громадське

Були ми невеликі, пішли на ставок із двоюрідною сестрою, — пригадує жінка. – Пливли-пливли, а вона взялась попробувать дно і пірнула. Тоді на мене копки сіла, мене придавила. Цей плигнув – і витягнув мене. Так я йому й кажу: «Нашо ж ти мене витягав? Щоб тобі припала?»

Сміється. Пригадує, як ходили вечорами на танці в клуб - велику світлу будівлю навпроти школи, мабуть найбільшу та найгарнішу в усьому селі. Тепер там - будинок культури та гуртки для дітей, до всіх свят тут і досі влаштовують тематичні концерти. Правда, свята тепер помінялися - раніше вони були тісно пов’язані із життям колгоспу. А тепер - що хочеш, те й святкуй.

Фото: Громадське

— Іду додому й він іде. Провів — вроді в шутку. На другий день — оп’ять у шутку.

— Вона жила отам, через огород, через вулицю. А отут батьківська хата у мене була, — каже Олександр Миколайович.

Олександр Миколайович пригадує, як ходили з Ніною вечорами на танці в місцевий клуб, який тепер став будинком культури Фото: Громадське

— Він у морфлотському… Герой був задрипаний! – перебиває його дружина жартома. — Прийшов із старостами, посватали. Тоді назначили, на який день свадьба. Згуляли свадьбу. Ну, правда, мене – не знаю за що, мабуть за язик – свекруха не хотіла.

Весь цей час вони сидять на тахті у літній кухні – прибудові у дворі великого будинку, де подружжя тепер не живе, бо не має, чим опалювати. Будинки в селах у цій частині Донбасу опалюють вугіллям, в кожній хаті є грубка, викладена з цегли і обмазана глиною.

Ніна Власівна сама повикладала грубки багатьом сусідам, попри свій поважний вік. Бо знає технологію і вміє як. На весну і свою піч думає розібрати та зробити трохи меншу, бо стара потріскалася від часу. Проте, каже, це радше для краси, а не для діла. Після початку війни ціна на тверде паливо зросла, грошей у подружжя немає, тож із холодного будинку довелося перебратися. Місця мало, але тепло й дуже чисто.

З великого холодного будинку довелося перебратися у літню кухню, бо його немає чим опалювати

Фото: Громадське

— Нам і тут нормально, бо вже багато не треба – ми собі давно вже нічого не купуємо, користуємося тим, що є. Заощадження – всі дітям віддаємо, їм більше треба, — каже Ніна Власівна й вибачається, що приймає нас у кухні. – У вас там у місті все по-іншому, квартири красиві, а в нас тут – ну вже як є.

Про війну старенькі воліють не говорити. Кажуть тільки, що все б віддали заради миру. Їм пощастило, в їхньому селі боїв не було. Проте безпечним це місце не назвеш, поряд — військовий полігон, на вулицях трапляється техніка. А під час навчальних стрільб снаряди випадково залітали у двори.

Селищу Вільне на західному Донбасі пощастило - сюди не прийшла війна

Фото: Громадське

Все, що мають, Ніна Власівна та Олександр Миколайович заробили своєю працею. Вона – дояркою та на інших сільгоспроботах, він – комбайнером у колгоспі. Працювали на кількох роботах. Спочатку селянам платили не грішми, а городиною, тож вони їздили в Донецьк здавати її за гроші.

 У 61-му чи 62-му купили першу машину. Я сама всю жизнь проїздила, — хвалиться жінка.

— Тоже перша на все село шофериця… — піджартовує з неї чоловік.

— І оце було так: заробляли дуже багато зерна, так оце як весна, сємочок на базарі вже нема, ми навіяли 5 – 6 мішків, я в машину у три часа – і на Донецьк. Спекулянтам здала по рублю – і назад. У 8 часов уже на роботі.

Питаємо, чи не сварилися.

— Ні. Поки робили – не сварилися, а тепер сваримось. Бо не слухає! Пилюлі пить – тільки дай йому. І то: «Шо ти мені жменями даєш?». Ти йому кажеш: «Одінься!» — Не поніма, — обурюється по-доброму Ніна Власівна.

— Якби ще в каждої такий слухняний чоловік був як я…

— Якби в каждого така жінка була як я!

З дитинства Ніна співає. Звідки знає всі ці пісні - вже й не згадає, бо нічого навмисне не вчила. Пам’ятає лише, що як була мала, радянська влада забороняла молитися, тож селяни вечорами після роботи затуляли ретельно шибки та молилися і співали пісень.

Пісні, які співає Ніна Власівна, вона знає ще з дитинства Фото: Громадське

«На тім же коні козак молоденький. Здоров-здоров, молодий козаче! Чи не бачив ворониє коні…» — співає вона.

А він гортає старий родинний альбом, читає написи на звороті фотографій та сльози течуть його старечим обличчям.

 

Підписуйтесь на наш канал в Telegram