«Моя філософія — максимально споживати місцеве». Максим Залевський — про свій шлях від стартапів до екоактивізму

Ідея жити за містом виникла у Максима Залевського після того, як його спіткало вигорання на роботі та проблеми зі здоров’ям через постійні перевантаження. Він дізнався, як це роблять за кордоном, та побудував власне житло за екостандартами поблизу Івано-Франківська, куди невдовзі переїхав із міста. Згодом змінилися й харчові звички Максима — протягом 8 років він вирощував власну городину, тепер доглядає свій сад, купує продукти у місцевих господарів.

Максим вважає, що головна користь його діяльності — в побудові спільнот. Заснована ним екоосвітня платформа «Зелена школа» проводить лекції про те, як жити, щоб не шкодити ані собі, ані природі.

Для читачів hromadske Максим розповідає, як прийшов до екологічного способу життя та раціонального харчування, у чому їхні переваги та як Україна може навчити світ піклуватися про довкілля.

Дауншифтинг і повернення назад

Понад 8 років тому чоловік зацікавився екотематикою, дауншифтингом. Мав свій інформаційний ресурс, писав статті й вивчав міжнародний досвід — дізнавався, як за кордоном намагаються створювати альтернативи надмірному споживацтву. Водночас Максим працював у стартапах: його оточували люди, які прагнули успіху, навколо панував культ заробляння грошей. Одна з ідей, яку втілювала їхня команда, — створення на Гоа в Індії ретрит-центру з будинками для проживання. Це завдання дісталося Максимові: мав спроєктувати поселення, знайти архітектора, вести перемовини.

Проєкт викликав великий інтерес. На відміну від кар’єрних перегонів Максимових колег, люди, які замовили створення центру, просто прагнули жити в гармонії з довкіллям. Тоді чоловік замислився про таку ж свою потребу, бо встиг на собі відчути, що успіх може призводити, перш за все, до самотності, а, по-друге, — до вигорання.

На додачу загострилися проблеми зі здоров’ям — завдань у стартапах дедалі більшало, працювати доводилося в різних часових поясах (закінчували з Таїландом і одразу починали з Києвом), обтяжувала велика відповідальність за роботу усієї команди. Так Максима спіткало вигорання та епізоди депресії. Щоб виходити з таких станів, він потребував майже року відпочинку після кожного стартапу — то працював, то оговтувався. У проміжках між роботами шукав альтернативи: втекти «якомога далі від людей, збудувати хатинку, завести город з помідорками, тепличку».

Та ситуація повторювалася: знову кілька стартапів із шаленими перегонами й роком вигорання. Між тим у Максима з’явилася мета — заробити на будинок. Але коли збудував — зрозумів, що немає грошей на життя у ньому. Влаштувався до нового стартапу, а після перерви взявся до ремонту. Так Максим змінив декілька стартапів лише для того, щоб закінчити всі роботи в будинку. Вже згодом прийшло розуміння: за гроші, які вклав у житло, він міг років десять подорожувати світом із наплічником за плечима.

З часом чоловік переглянув бачення своєї ролі та вирішив, що має бути людиною насамперед соціальною і проактивною. Він прагнув бути корисним для інших, ділитися своїм досвідом, долучатися до активізму, змінювати світ. Зрозумів, що для цього йому потрібно бувати й у місті, і за містом — за кордоном та в локаціях, які він допомагає розвивати — Обирок на Чернігівщині, Зелені кручі на Київщині, Тепла гора в Карпатах, поселення Холодного яру та інші.

«Люди — не дерева, вони можуть рухатися, змінювати розташування — це частина нашої місії. В одному місці мені тіснувато. Можу жити на природі, але частину свого життя інвестував у мобільність. Люди для мене — більший пріоритет, ніж сад-город. Зараз у городництва період “засипання”, а от люди в цей час активні. У мене це період з’їздів, зустрічей, поїздок за кордон», — розповідає Максим.

Значна частина його роботи — просвітницька: він курує еколекторій «Зелена школа» в Києві, координує українську національну мережу екопоселень, бере участь у міжнародних рухах екоактивістів і представляє Україну на європейських асамблеях.

Чим український досвід може бути корисний світові

Європейців нині цікавить тема самозабезпечення — в Україні ця традиція збереглася, з огляду на історію, і має свої особливості. В Європі виїжджають за місто, бо хочуть жити в малих спільнотах, у них популярні комуни, колівінги й екопоселення. В Україні натомість популярні хутори й індивідуальні домогосподарства, а за місто часто з’їжджають, щоб бути максимально автономними. За кордоном Максим помітив, що європейці Західної Європи відчувають неабиякий інтерес до цього нашого досвіду.

«Ось, наприклад, дачі — це наша гордість, хоч зараз і є нелюбов до них. Саме завдяки їм збереглися наші традиції збиральництва, самозабезпечення й автономності. У Данії, Німеччині, Швейцарії я бачив багато дач, але там вони значно менші — три сотки, грядки з помідорками і малесенький будиночок, будинки стоять тісно один біля одного», — ділиться чоловік.

«Сьогодні багато говорять про кліматичну кризу, про можливі зміни в системах. Про те, що потрібне приладдя, яке працює без електрики, — а це ж наші січкарні, які ріжуть траву, помпи для води, ручні поливалки, що ними миємо руки. А для західних європейців це здається дивовижею. До того ж їхні городи невеликі й не самозабезпечні, тож біопродукти більшість все одно купує в супермаркетах. І ще вони, до речі, не мають традиції солінь, яка є нашою масовою побутовою культурою», — вважає Максим.

Ще одна важлива навичка, який втрачається внаслідок культури споживацтва, — збирання трав і грибів. Коли кілька поколінь звикли до супермаркетів, то навіть картоплю купують консервованою. На тренінгах у Данії Максим показував, що калину можна зривати та їсти, омлет можна готувати із додаванням диких рослин. Він зауважив: навички, що в нас збереглися, на Заході вивчають фактично з нуля і пишуть про це книжки. У них немає звички збирання — на землі можуть лежать груші і яблука, але їх ніхто не підбере. Так само можна забути, як це взагалі: збирати власноруч плоди в лісі. Але саме так можна якийсь період узагалі не експлуатувати природу, а вживати те, що вона дає.

«Нас запрошували в Данію спеціально заради тренінгів із цих навичок. Тоді ж я переосмислив цінність місцевих продуктів. Зараз стало популярним веганство — веганське молоко, авокадо, сухофрукти, які є переважно імпортними. Ми дискутували щодо цього з веганами, коли в сусідньої жінки взяли домашнього сиру від корів, яких вона пасла у горах, і принесли їм. Вегани сказали, що це не екологічна їжа, бо вона не рослинна. Але ж хіба куповані банани, авокадо, горішки, інжир з-за кордону справді вирощені екологічно? Instagram формує культ естетичної ідеальної їжі», — ділиться роздумами Максим.

Оскільки він вісім сезонів поспіль сам вирощував городину, то помітив знання селян, що роблять це все життя. Люди, що орієнтуються на досвід попередніх поколінь і знають свій мікроклімат, набагато краще розуміють, як, що і де посадити. В Україні, з-поміж іншого, намагаються вирощувати екзотичні рослини (хурму, інжир), які здебільшого мерзнуть, не приживаються та потребують багато ресурсів. Натомість селяни вирощують прості сорти й меншетравмують природу.

Харчові звички

Максим вважає, що змінювати звички у спільноті набагато простіше — це, на його думку, природно й весело.

«До вегетаріанства я прийшов через соціальний вплив. Коли навколо екоактивісти — складно не бути вегетаріанцем. Стараюся, щоб це спричиняло якомога менше мороки. Адже “полювати” на авокадо, різні екзотичні фрукти, вишукувати необхідні продукти, витрачати багато грошей, щоб веганити й забезпечувати усю сім’ю такою їжею, ще й водночас стежити за нестачею вітамінів важко, — ділиться своїм досвідом зміни харчових звичок Максим. — У мене є товариш, який уже 6 років харчується самими лише фруктами. Йому легше це собі дозволити, бо він живе у В’єтнамі. Основна його їжа — дуріан, кавуни, манго. Але ці самі фрукти, привезені до нас, уже не такі свіжі й наповнені вітамінами. Зате ми маємо місцеві продукти, які можемо споживати. Не варто від них відмовлятися заради авокадо, знаючи, яку ціну природа платить за те, щоб його виростили».

Чоловік радіє, що в Україні активно розвивається крафт, з’являються веганські лінійки продукції, є регіональні виробники, що виготовляють соєве молоко, тофу, хумус. Ще 3–4 роки тому опцій було не так багато і переважно лише з доставкою. А зараз у супермаркеті є багато товарів українських виробництв.

«Моя філософія — локалізм, тобто максимально споживати місцеве, підтримувати місцеву економіку та громади. Це набагато екологічніше», — ділиться Максим.

Окрім того, він вважає закономірним, що в Україні розпочинається бум slow food, «зеленого» та гастротуризму. Тут родюча земля, чорноземи, достатньо опадів (порівняно, наприклад, з Іспанією, де все росте на піску завдяки прокладеним трубочкам, а більшість продукції — теплична).

Він вважає, що Україні класна молочка, і навіть м’ясна продукція — йдеться про виробників з невеличкою фермою в горах, які забезпечують вільний вигул, стежать за відновленням порід та дотримують екологічних стандартів. Чоловік це теж підтримує, бо якщо на планеті буде замало парнокопитних — врятувати клімат буде неможливо.

В Європі існує вже багато карбоново-нейтральної продукції, а завдяки програмам у рамках Європейського зеленого курсу вона коштує не дорожче за інші продукти. На зелений курс у Європі виділяються чималі кошти, особливо для фермерів — щоб не розорювали землі та робили все максимально екологічно. Максим прогнозує, що до нас ця культура прийде, коли введуть біржу карбонових квот і всі зрозуміють, що на цьому можна заробити. Тоді треба буде витрачати багато зусиль на вирощування зернових, але вдасться перетворити ці площі на місця, де розвиватиметься природа.

Найголовніше — баланс у всьому

«Ми пробували по-всякому: вирощувати, самозабезпечуватися, пекти свій хліб, робити свою олію. Я завжди за баланс, і свого особистого ресурсу теж. Оцінюю, що мені зараз ефективніше — займатися городом чи їхати представляти Україну в Європі на З’їзді європейських поселень. Так я виставив для себе пріоритет — вирощувати те, що мінімально потребує моєї уваги. Кизил, жимолость, культури-кущі практично не потребують догляду, не мерзнуть на зиму, їх майже не псують шкідники, тож вирощую їх. Маю старий яблуневий сад, щоб його врятувати, запрошували експертів. Зараз він щедро родить яблуками. Варто рятувати старе — у селах повно закинутих ділянок, де щосезону дозріває багато плодів», — радить Максим.

Також існує проблема перевирощування, відтак Максим не є прихильником завжди й усе вирощувати самому. Адже величезна кількість продуктів просто гниє. Тож він купує продукцію у магазині або у місцевих фермерів; дізнається про продукти з чатів, де викладають вирощене власноруч. Максим щосуботи їздить на базар — у день, коли свої продукти привозять місцеві селяни, яких він уже впізнає. Інколи користується доставкою — коли купує продукти, вирощені в інших регіонах: наприклад, виноград з Одещини.

У мегаполісі свої правила щодо «стихійних» ринків, натомість у менших містах легше зорієнтуватися, чи справді людина виростила продукцію в себе на городі. Більшість дауншифтерів з’їжджають з великого міста у містечка поряд саме тому, що там є спільнота місцевих жителів, які вирощують і продають на базарчиках садовину й городину.

У своїх соцмережах Максим часто порушує гострі питання: наприклад, як заради картинки в Instagram ідуть на будь-які жертви, без огляду на те, який екологічний слід залишиться після цих дій. Міркує про неідеального екоактивіста, спонукаючи читачів дозволяти собі неідеальність, аби зберегти здоровий глузд — інакше в наших умовах люди вигорають за 3–4 роки. В Україні, на жаль, іще надто великий спротив екоініціативам, низька екокультура, чорно-білий світогляд «зрад» і «перемог». А екоактивісту хочеться покращити все глобально й одразу.

Максим переконаний: «Якби люди гармонійніше жили та краще спілкувалися одне з одним — вони б менше заїдали свої проблеми. Якщо я біжу на кухню щось з’їсти, це радше соціальна проблема: самотність, нереалізованість. За 8 років пошуку еконапрямків я зрозумів, що мені бракує саме соціалізації та суспільства, в якому я хотів би жити. Тож зараз найбільше сил витрачаю на побудову спільнот, мікроспільнот, розуміння, підтримки й гармонійного життя в них. Коли все добре у спільнотах — перестаєш помічати, що ти вегетаріанець. Їжа перестає бути пріоритетом, вона стає додатковою опцією».

Матеріал створено за спонсорської підтримки посольства Швеції в Україні. Над матеріалом працювали журналістка Мар'яна Хемій, редакторка Ярослава Тимощук, дизайнерка Тетяна Костик та креативна продюсерка Юлія Пономаренко