«Ми не співаємо, не танцюємо — який з цього можна зробити фільм?» — інтерв'ю з «українськими шерифами»

Цього року на кінопремію «Оскар» у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою» від України претендуватиме документальна стрічка Романа Бондарчука «Українські шерифи». 

Фільм розповідає про життя села Стара Збур'ївка на півдні України. Двоє місцевих жителів — Віктор Кривобородько та Володимир Рудьковський беруть на себе функції охорони громадського порядку. Міліція надто далеко, тож місцеві «шерифи» — єдині, хто виїжджають на повідомлення про крадіжки, сімейні сварки, бійки. Режисер стрічки стежить за життям Старої Збур'ївки впродовж кількох років, зокрема, у розпал російської агресії та анексії Криму.

5 листопада Громадське демонструвало фільм «Українські шерифи» в ефірі. 

Чому «шерифи» стали героями стрічки? Як маленьке село на півдні України встояло у розпал сепаратистських рухів? Про це та інше розповідають в інтерв'ю Громадському режисер Роман Бондарчук та герої стрічки. 

Володимире, Вікторе, як у вашому житті з'явився цей фільм? З якою пропозицією до вас приїхав Роман?

Віктор Кривобородько: У нього викликало інтерес те, чим ми займаємося. Ну а чим ми займаємося — їздимо на роботу. Він запропонував: давайте будемо їздити з вами, на всі виклики, будемо знімати. Спочатку мови про те, що буде фільм якось і не йшло. Але поступово — тиждень або два, ми почали звикати до камери, до мікрофонів, Люди — хтось з пересторогою, хто з цікавістю спостерігали за цими нашими виїздами. Потім минув час, і ми вже стали своїми людьми. Їм без нас було нудно, нам — без них, чекали, коли вони приїдуть. Внаслідок всього цього зробився такий фільм.

Роман Бондарчук: Віктор Григорович довго думав, що в нас не виходить. Ми приїхали, побули два — три тижні, потім поїхали і знову повернулися через пару тижнів: що, хлопці, не вийшло, давайте ще разочок. А потім, мабуть, вони вже і не надіялися, так?

Кадр з фільму «Українські шерифи»

Віктор Кривобородько: Ну так, ми не артисти, не співаємо, не танцюємо — який з цього можна зробити фільм? Доброго там нічого такого немає..

Роман Бондарчук: Ну, це з вашої точки зору. Наспарвді ми знімали короткий фільм про сільського голову, який намагався захистити землі навколо села — їх тоді дерибанили районні чиновники, обласні, потім перепродували. Він намагався це зупинити, писав листи президенту, парламенту, давав інтерв'ю і йому підкинули хабаря і «закрили» його. Все село стало на його захист. Ми робили такий короткий активістський фільм про те, як село визволяє свого голову з тюрми.

А потім ми почали більше спілкуватися, голова каже: в наc є дитячий садочок, ще щось і шерифи. Звичайно, я кажу «нічого собі, шерифи, давайте познайомимося». Ми прийшли до Віктора Григоровича в двір, в нього — старий москвич, на груші висів старий двигун від цього москвича... Віктор Григорович щось там крутив і я зрозумів, що це нічого собі шериф.

Коли біжить по селу людина з сокирою, з нею щось треба робити — і от люди роблять. Шерифи і сільський голова — це три людини, які представляють хоч якусь владу у селі

Кадр з фільму «Українські шерифи»

Що таке «шериф»? Чому була необхідність призначити «шерифів»? У вас немає міліції?

Володимир Рудьковський: Міліція є, але не кожного разу вона приїздить на виклик. Спочатку вони дзвонять нам, щоб ми поїхали подивилися, оцінили ситуацію. Якщо ми можемо самі врегулювати конфлікт, — ми це робимо самі.

Віктор Кривобородько: Це не заміна поліції, ми не можемо її замінити. Це просто дієва допомога поліції, коли міліції вже немає, а поліції ще немає. Але ж проблеми залишаються, і люди шукають захисту. Якщо телефонувати до поліції, потім чекати 4 — 5 годин, доки вони приїдуть, то людям простіше зателефонувати мені чи Володі — ми постійно на місці. Тим більше, ми маємо досвід роботи. Я вже 15 років працюю, колишній працівник поліції, то якщо до нас люди звертаються, ми в першу чергу виїжджаємо. Те, що в фільмі відбувається — це функції громадського помічника дільничого інспектора поліції.

Кадр з фільму «Українські шерифи»

Роман Бондарчук: Статус насправді не передбачає повноважень, вони фактично відсутні. Але коли біжить по селу людина з сокирою, з нею щось треба робити — і от люди роблять. За своїми спостереженнями можу сказати, що шерифи, сільський голова — це три людини, які представляють хоч якусь владу у селі. Це доволі віддалене село від райцентру, і люди можуть бути впевнені, що вони подзвонять, до них приїдуть і якось своїми силами будуть наводити лад. Я не знаю, як в інших селах, але я був свідком, коли викликали міліцію, і вона їхала добу чи дві доби, чи казали — дасте бензин приїдемо, не дасте — не приїдемо.

Але попри відсутність повноважень, люди все одно підпорядковуються. Як це відбувається? Це будується на авторитеті?

Віктор Кривобородько: Люди чекають допомоги. Ми не  можемо зробити те, що ми не маємо права зробити. Але те, що ми можемо, нехай там навіть якоїсь консультації — підказати, куди звернутися. Люди вважають, що ми маємо такі повноваження.

В 2010 році з району нас на курсах було від кожної сільради по 1 — 2 людей, загалом — більше 20. Але коли вийшли на роботу, вони зрозуміли, що це не мед і не кожен з цією роботою справиться

Володимир Рудьковський. Кадр з фільму «Українські шерифи»

Ви самі висували свої кандидатури чи вас призначили громадою?

Віктор Кривобородько: Я пішов працювати на цю посаду іще в 2002-му чи 2003-му році. Просто як начальник опорного пункту. І в мене зовсім такі були незначні повноваження — набагато менші, ніж зараз. В селі не було опорного пункту, і я, коли намагався якісь проблеми вирішити, вони питали — хто ти такий? Завоювання авторитету, досвіду, щоб люди позвикали, що ми там є — це все йшло поступово. І так 15 років. Володя прийшов пізніше.

Володимир Рудьковський: В 2010 році з району нас на курсах було від кожної сільради по одному — по двоє людей, загалом — більше 20 людей. Але коли вже вийшли на роботу, вони зрозуміли, що це не мед і не кожен з цією роботою справиться.

Віктор Кривобородько: В селі багато колишніх військових  і бували моменти, коли потрібна була допомога. Але далеко не кожен на це відгукнеться. Тому доводиться своїми силами.

Кадр з фільму «Українські шерифи»

У вас там є цікавий персонаж, який закликає до створення до альтернативної громади, народовладдя — те, що ми чули в багатьох містах на сході України, що пізніше вилилося у створення самоназваних «республік». Що відбувалося у вас в селі? Які були у вас повноваження, і що ви могли з цим робити?

Віктор Кривобородько: Так, є такий житель нашого села, були в нього заклики до сепаратизму — цікавий і сумний факт. Це були намагання внести розкол у нашу громаду. І видно по фільму, коли проводяться ці збору і навіть по образу голови сільради, як сильно він переживає, аж сльози на очах, як він намагається пояснити — що ж ти громаду нам колеш?

Роман Бондарчук: Це дивовижна історія, бо коли вона почалася, ми думали, що це якийсь гурток дитячий, бо він розказував, що була колись величезна країна Тартарія, Русь — всі говорили російською мовою. Китайську стіну побудували ці тартарійці, єгипетські піраміди теж вони, і Сан-Франциско теж належав Русі. І все це — з картами. База візуалізації у нього була вражаюча. Він збирав молодь переважно, розповідав їм байки про Тартарію і що рано чи пізно Тартарія повинна об'єднатися в тих кордонах, в яких вона була раніше — аж по Сан-Франциско.

Потім вони почали роздавати «паспорти людини». У Конституції є якась юридична колізія, де відрізняється людина від громадянина і нібито людина має більші права, ніж громадянин. І вони почали говорити: досить платити податки державі Україна, годувати жирних котів, ми будемо людьми і ніхто нас не зможе зупинити, покарати.

Він розказував, що була колись величезна країна Тартарія, Русь — всі говорили російською мовою. Китайську стіну побудували ці тартарійці, єгипетські піраміди теж вони, і Сан-Франциско теж належав Русі

Роман Бондарчук, режисер фільму «Українські шерифи»

Вони абсолютно відкрито почали збиратися, поробили собі паспорти позадержавного суверена, людини, десь взяли гербову печатку. І мало того, що вони роздавали ці паспорти, така ламінована штучка — вони казали, що з цими паспортами можна керувати автомобілем, подорожувати за кордон. Знаходилися ті, які вірили. Тоді це все вже стало цікаво, і ми почали це знімати.

І в момент «Ч», коли все це з Кримом відбулося, ця громада активізувалася — а вони абсолютно не приховували своєї діяльності, вони писали листи в СБУ, в міліцію, в адміністрацію: «просимо нас не турбувати, ми старозбур'ївська громада, ми більше не підкоряємося державі Україна». І ніхто з цих органів не відреагував. І вони якось так дійшли до подій весни 2014-го року, коли такі як Моторола їздили в Україну на автобусах і намагалися показати, що вони за приєднання до Росії, ці всі люди з різних районів, громад — їх було десь людей 300 приїхали на площу в Херсон і почали махати російськими стягами.

Наступного дня зібралися 9 тисяч херсонців і ці 300 зрозуміли, що їм треба їхати далі.  На якийсь час вони заховалися. Але і в Збур'ївці вони намагалися провести переворот. Вони зібрали сходку села і оголосили, що тепер всім керують не громадяни, а люди і сказали, що робитимуть інвентаризацію земель, що будуть керувати селом.

Після того як відбулося вторгнення в Крим, в селі зібрали сходку, розділили село на п'ятірки, поділили всі мисливські рушниці, домовилися про коди, як будуть вести партизанську війну, де ставити блокпости

Кадр з фільму «Українські шерифи»

Слава богу, що в Збур'ївці були настільки свідомі люди, що сказали: ми вас вперше бачимо, тому йдіть. Але все це завдяки тому, що є якась присутність влади - є сільський голова, є шерифи, єдність серед людей і підтримка. Я думаю, що це технологія, яка дуже чітко спрацювала на Донбасі. А в нас досі людей зупиняють у районі Генічеська, які замість водійського посвідчення показують ось цю заламіновану штучку, «паспорт людини». Їх вилучають, але уявіть, люди вірять в ці байки.

Віктор Кривобородько: І в СБУ подавалися, і в прокуратуру, і в міліцію, і дзвінки були. Один раз приїхали, обшукали, склали протокол, подали в суд — не знаю, чи штраф наклали. На цьому це все і закінчилося. Більше про ту громаду особливого не чути, тихо.

Романе, як село цей конфлікт пережило, на вашу думку? Як зрозуміло свою роль?

Роман Бондарчук: Відсоток людей, які мають симпатії до Росії — не такий великий. Мені здається, переважна більшість там патріотично налаштовані. Історію творять 15 — 20%, всі ніші пристосовуються вже по факту до змін і тут дивно було б вимагати від них, щоб всі 100% пішли на фронт.

Я думаю, проблема тут в якийсь в'язкості інформаційній, часовій. Після того як відбулося вторгнення в Крим, в селі зібрали сходку, розділили село на п'ятірки, поділили всі мисливські рушниці, домовилися про коди, як будуть вести партизанську війну, де ставити блокпости — люди готували абсолютно свідомо. Потім ці самі люди пішли в найближчий відділок міліції і спитали: що ми будемо робити, якщо вони підуть сюди, бо Крим же недалеко? В міліції їм сказали: хлопці, ви ж нас будете захищати груддю, коли відділок будуть штурмувати? При тому ж нічого не видавали. Тобто: захищайте нас груддю, бо ми боїмося.

У фільмі є жінка, яка казала, що немає чоловіка вдома, і повістку вона не підпише, так от, чоловік потім з'явився, усе підписав і пішов в армію

Кадр з фільму «Українські шерифи»

А ще були добровольці першої хвилі, яких замучили бюрократією — їх змушували збирати таку кількість довідок, що дехто просто плюнув. Врешті, хто хотів, той все-таки пішов. Але якщо спершу це було «хто, якщо не я?», то потім «і без мене обійдуться». До речі, в фільмі є жінка, яка казала, що немає чоловіка вдома, і повістку вона не підпише, так-от чоловік потім з'явився, усе підписав і пішов в армію. Тому не можна судити лише з тих епізодів, які є у фільмі.

Чому на вашу думку фільм важливо показати ще десь за межами України?

Віктор Кривобородько: Я вважаю, що важливо, бо фільм зроблено без дублів, без прикрас — як воно є, так воно і знято. В нас там теж є невдоволені, але я кажу: давайте знімемо калину, всіх у вишиванках, красиві хати — ну не це потрібно показувати людям. Потрібно показувати життя таким, яким воно і є. От є там бездомні, але вони ж серед нас живуть, вони є. Або ті, що зловживають — такі як наш герой Коля, це члени нашої громади, ми нікуди від них не дінемося, нам з ними жити. Показати, що в нас тут все гарно в Україні, це просто буде художній фільм. Нехай люди бачать, яким життя є насправді.

Потрібно показувати життя, яким воно є. От є бездомні, але вони ж серед нас живуть, вони є. Або ті, що зловживають — такі як наш герой Коля, це члени нашої громади, ми нікуди від них не дінемося, нам з ними жити

Віктор Кривобородько, герой фільму «Українські шерифи»

Володимир Рудьковський: Я вважаю, що багато країн пройшло через те саме, що й Україна. За свою свободу боролися, за незалежність. І ті люди, які будуть дивитися цей фільм — щоб вони теж бачили, що Україна бореться за свою незалежність.

Роман Бондарчук: Ми почали ще в 2013 році знімати і тоді в основному всі жалілися, все було насправді безнадійно, корумповано і нікуди не рухалося. А тут я зустрів людей, які в ситуації, коли міліції не доїжджає, швидка допомога теж, і люди залишені самі на себе — вони знаходять способи як їм не просто виживати, а наводити лад. І це все робилося з гумором, нехай трошки темнуватим, але все одно — з гумором.

Я зрозумів, що мені є чого повчитися в цих людей. І що далі я знімав, то більше я бачив таких моментів. Наприклад, як сільський голова виховує бомжа Колю, годує його пиріжками і будує з ним плани на майбутнє. Все це мене дуже надихало і не зважаючи на те, що там є такі елементи, як каже Віктор Григорович «некрасиві», це фільм про те, що в центрі Європи є країна, в якій села взагалі полишені фактично напризволяще, але люди знизу якось починають самоорганізовуватися і досягають якихось результатів. Для мене він — з гумором, з надією, з оптимізмом і з любов'ю до цих людей. І я бачу серед цієї громади багато поваги, любові, мені дуже подобається те, що я там пережив і побачив.

Нещодавно Оскарівський комітет звернувся до Міністерства культури Украіни з проханням посприяти виділенню коштів на промо-кампанію фільму, без якого фільм може не потрапити у шорт-лист номінантів.

На думку голови українського оскарівського комітету Аліка Шпілюка та першого заступника голови Держкіно Сергія Неретіна, кіноакадеміки «Оскару» не звернуть увагу на український фільм без належного його просування.