Ми потребуємо можливостей, а не співчуття – бронзовий призер Паралімпійських ігор

ЖОДНИХ НЕЗРУЧНОСТЕЙ В РІО МИ НЕ ВІДЧУЛИ

Антоне, вітаємо тебе! Дві бронзові медалі на Паралімпійських іграх – розкажи, які емоції переживав, здобуваючи їх?

В Ріо було дуже круто! У мене маса вражень, емоції неймовірні! Дуже переживав, налаштовуючись на змагання, нервував, але все заплановане вдалося реалізувати.

Окрема історія – нагородження. Неможливо передати емоції, які переживаєш, стоячи на п’єдесталі. Це якісь нові відчуття, не схожі на ті, що на чемпіонатах світу чи Європи переживаєш. У мене всередині все стиснулося… навіть не знаю, як пояснити.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «В ОЧІКУВАННІ РІО: ІСТОРІЯ ДРУГА — «ЖИТИ ЗАХОТІЛОСЯ І Я ПОПЛИВ»

Атмосфера там була чудова: вболівальники нас гучно підтримували, між спортсменами панували дружні взаємини. Якихось проблем я взагалі не помічав.

Залишився якийсь неприємний післясмак після Ігор, адже від срібних нагород тебе відділили якісь соті секунди…

Так, трохи є, сумно. Особливо це стосується 50-метрівки, моєї улюбленої дисципліни. Але я зробив все, що від мене залежало. Можливо можна було десь додати, але все одно це мій найкращий результат.

Як святкували?

Ну як можна святкувати на паралімпійській базі? Ніяк (сміється). Чекали, коли всі решта спортсменів закінчать виступи. Першим мене, звісно, привітав тренер (Геннадій Вдовиченко, — ред.), після нього журналісти, ну а потім поетапно: друзі, знайомі, колеги. Я прийняв вітання і одразу ліг спати. Відчував шалену емоційну втому, тому був радий, що нарешті маю можливість про все забути і просто виспатися!

Олімпійці, повернувшись із Ріо, нарікали на певні побутові незручності: у когось не було гарячої води в номері, комусь доводилося в перервах між змаганнями прати одяг вручну. Як було у вас?

У нас була гаряча вода в номері, речі прали в сусідньому будинку. Якщо з’являлися якісь питання, то організатори все швидко вирішували. В плані пересування, а для нас це дуже важливо, теж все було добре влаштовано – між нашими будинками з ранку до ночі курсували автобуси, можна було кататися хоч цілий день.

В перервах між змаганнями вдалося виїхати із олімпійського містечка?

Так, я їздив до статуї Ісуса Христа на гору Корковаду та на пляж Копакабана. Нас супроводжували охоронці та поліцейські. Але уздовж пляжу вже самі прогулювалися. Головне бути обачним, не «ловити ґав», а дивитися навколо себе. Але якщо втратити пильність, то можна без гаманця чи телефона додому повернутися. На щастя, у нас ніяких прецедентів не було. Ми трималися купки, та й нічого підозрілого я не помітив.

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКИХ ПАРАЛІМПІЙЦІВ ПОЛЯГАЄ В ЄДНАННІ

Вас дуже гучно зустрічали в Борисполі, хоча і прилетіли вночі. Це було несподіванкою?

Для нас це був дуже приємний сюрприз! Нам і проводи в Бразилію гучні влаштували, і зустрічали так… На моїй пам’яті такого ще не було, завжди набагато скромніше, менше людей. Звісно, привід для такого свята є, але ніхто зі спортсменів не розраховував на такий теплий прийом.

Як ти гадаєш, у чому феномен української паралімпійської збірної? 117 медалей – неймовірний результат!

Я думаю, в єднанні. Ми всі дружні, один одного підтримували, а головне – у нас всіх було величезне бажання! Нам хочеться рухатися вперед, до заповітної мрії. Забути про те, що є зараз і йти до кращого.

ПІСЛЯ ПАРАЛІМПІАДИ МОЄ ЖИТТЯ ДУЖЕ ЗМІНИЛОСЯ

Чи виплатили вам призові?

Так, все чітко, як і обіцяв міністр, все було виконано. В першу чергу планую придбати власне житло. Ну а потім можна розвивати і другу мрію (в попередньому інтерв’ю Антон зізнався, що мріє про створення сім’ї, — ред.).

Коли плануєш повернутися до тренувань?

Скоро. Бо якось не по собі без води. Зараз хочу трошки відпочити, відійти від тих переживань, просто нічого не робити… Планував поїхати до моря, та не думав, що у нас так холодно зараз. Поки ці дні провів вдома. Мене дуже тепло зустріли. Спершу я поїв. Ще з Бразилії замовив борщ, бо там нічим подібним не годували, а хотілося. Поїв, приблизно добу протримався, а потім зміна часових поясів далася взнаки – і я впав у сплячку. Переліт був дуже складний, принаймні для мене – не щодня доводиться літати по 24 години.

Ви добу летіли?

Так. Але ми зупинялися в Парижі. Українська діаспора влаштувала для нас приємний сюрприз – екскурсію столицею Франції. І Ейфелеву вежу бачили, і Собор Паризької Богоматері. Вежа, до речі, на фотографіях більш привабливо виглядає.

Трохи більше місяця тому ти говорив, що спортивна мрія – паралімпійське золото. Нічого не змінилося?

Ні, звісно! Я збираюся досягнути своєї мети, наполегливо тренуватися. Але не хочу загадувати наперед. Я живу сьогоднішнім днем. І, мабуть, ще сам того не усвідомив, але після Паралімпіади моє життя дуже змінилося.

Я сподіваюся, що держава почне звертати увагу на людей, які потребують не співчуття, а можливостей, надії на майбутнє. Щоб такі люди розуміли, усвідомлювали, для чого живуть, а не просто існували

Зараз у тебе є можливість бути почутим – ваші перемоги у всіх на слуху. Скажи, чого би ти хотів попросити у держави та суспільства для всіх паралімпійців та для себе зокрема?

Хотілось би, щоб звертали більше уваги на людей з особливими можливостями. Спортсменам потрібна єдина база підготовки, щоб команда не була розсипана по всій країні. Чесно кажучи, іноді взагалі не зрозуміло, хто як готується. Якщо говорити про плавців, то, наприклад, не в усіх є можливість плавати в великому басейні, скрізь відсутня відповідна інфраструктура – заїхати до басейну на візку в більшості випадків просто неможливо.

Я сподіваюся, що держава почне звертати увагу на людей, які потребують не співчуття, а можливостей, надії на майбутнє. Щоб такі люди розуміли, усвідомлювали, для чого живуть, а не просто існували. Я бажаю цього всім.