Війна

На межі миру: як живе самопроголошена Нагірно-Карабаська Республіка

20 березня, 2017 15:18
Війна/На межі миру: як живе самопроголошена Нагірно-Карабаська Республіка
Зберегти
Вигляд
lead
Репортаж з передової — с. Талиш, куди на початку квітня увійшли азербайджанські війська, але так і не змогли взяти місто під контроль.

В середині травня Громадське публікувало кілька матеріалів про загострення конфлікту у Нагірному Карабасі: «І знову війна. Фоторепортаж з Нагірного Карабаху» та аналітичний матеріал «Сім фактів про причини й наслідки «чотириденної війни» в Карабасі» Жанни Безп'ятчук. Цього разу до вашої уваги репортаж Тетяни Козак, яка побувала на передовій, зокрема, в с. Талиш, куди на початку квітня увійшли азербайджанські війська, але так і не змогли взяти місто під контроль. 

2-го квітня 2016 року азербайджанські військові спробували провести бліцкриг по всій лінії розмежування та атакували прикордонні села Талиш і Мадагіс, а також місто Мартакерт на північному сході Карабаху.

Тисячам людей довелося тікати. За повідомленнями Міноборони «НКР», які також підтвердили журналісти bellingcat, вперше азербайджанська сторона використала важке озброєння — Смерч та ТОС-1. Під час нападу були задіяні танки, міномети, гелікоптери, безпілотники-камікадзе — повідомило Міноборони Вірменії.

3-го квітня президент Азербайджану Ільхам Алієв оголосив про однобічне припинення вогню, але його війська завдали удару вже у південному напрямку, захопивши пост Леле Тепе. До припинення вогню, крім Леле Тепе, вони змогли утримати ще один пост неподалік від Талиша, але втратили усі інші, що захопли у перші дні наступу. Обстріли припинились 5 квітня.

За повідомленнями Міноборони Вірменії, Карабах втратив 93 людини, зокрема загинув 12-річний хлопчик та троє дорослих цивільних. Втрати з боку Азербайджану, за офіційними даними, — 31 військовослужбовець, тоді як незалежне азербайджанське MeydanTV нарахувало 93 загиблих. Обидві сторони звинувачують супротивника у применшенні даних про загиблих

Мапа з ресурсу Кавказский Узел 

«Так, ти обов’язково мусиш завантажити карти», — інструктує колега, який нещодавно повернувся з Нагірного Карабаху. В Гугл-мапах «Нагірно-Карабаської Республіки» не існує – ця територія позначена як частина Азербайджану, а карабаські населені пункти мають азербайджанські назви.

Понад два десятиліття міжнародна спільнота не визнає Нагірно-Карабаської Республіки («НКР») або Арцаху – вірменська назва регіону, де мешкає близько 150 тисяч вірмен. До 1991 року ця територія була у складі Азербайджанської РСР.

«Ми хочемо жити самостійно»

З Єревана до столиці Карабаху Степанакерта їду маршрутним автобусом єдиною дорогою через Лачинський коридор. В роки війни на початку 90-х його контролював Азербайджан, тепер — «НКР».

Через дві години дороги починається гірський серпантин, який витримують далеко не всі пасажири, тримаючи напоготові пакетики на випадок нудоти.

Мій старенький сусід Едік Сергійович — колишній учитель фізики зі столиці Карабаху Степанакерта. Він повертається додому від сестри з Єревана, де перечікував ескалацію у Карабаху. Під час військового конфлікту 1992 — 1994 років був двічі поранений, у будинок влучив снаряд. Будівля досі невідремонтована.

«Шуші, не Шуша, повтори, — по-азербайджанськи Шуша, а по-вірменськи Шуші, не переплутай» — Едік Сергійович вимагає правильно вимовляти місто, яке було до війни під контролем Азербайджану, потім його відвоювали карабахці.

«Ми і Україна схожі, — запевняє мене учитель фізики, — Ми хочемо жити самостійно».

Здається, в маршрутці всі знають одне одного. Попереду – сусідка, поряд з водієм – його колишній учень, а зараз військовий доброволець, був на передовій під час квітневої війни.

Поки їдемо, дорогою зустрічаємо військову техніку. До Карабаху пускають без проблем – на пункті пропуску перевіряють паспорт та бажають щасливої дороги.

«Не віримо ми цим мирним договорам»

Опинившись у Степанакерті, насамперед відвідую МЗС Карабаху, де після короткої бесіди з представниками прес-служби отримую акредитацію. Співробітниці охоче допомагають з контактами.

Висвітлювати конфлікт іноземним журналістам значно легше з вірменської, аніж з азербайджанської сторони. Якщо приїхав у сам Карабах – доступ до Азербайджану закритий. Хочеш бути на місці – доводиться обирати.

В невеличкому готелі мало вільних місць – тут зупиняються представники місії ОБСЄ, частина кортежу президента Вірменії Сержа Саргісяна під час його візиту до Карабаху.

А от великі готелі відкрили свої кімнати для переселенців, що рятувалися втечею від обстрілів на кордоні. Окрім проживання, люди безкоштовно отримали їжу, медобслуговування. Волонтери зібрали їм необхідний одяг – багато хто не встиг взяти нічого, окрім документів.

У готелі Ахтамар — більше сотні переселенців: жінки, діти та старі розмістилися на всіх чотирьох поверхах будівлі.

У великій кімнаті на другому поверсі мешкає 59-річна Люба з дочками та онуками. Вони з Талиша, села, яке азербайджанці захопили 2 квітня, завдавши першого удару.

«Раніше постійно стріляли з автоматів — ми чули, але такого не було, — згадує жінка події тієї ночі. — Спокійно спали, а о пів на четверту почалася стрілянина. Прокинулися – відразу вимкнули світло. Почали стріляти звідусіль».

Тоді вона, її дочки та невістки зібрали разом дітей, полишили будинки та побігли спочатку до села Мадагіс, а коли почали цілити ще й туди –  вирушили до Степанакерта. Автобуси для евакуації з’явилися пізніше, тому виїжджали хто як міг: допомогли сусіди, що їхали на машинах. Сини Люби залишилися – один з них військовий, інший став добровольцем.

«У селі ферма була – баранів тримали. Вони усі були в загоні, та снаряд прямо туди влучив, — розповідає Люба, — 70 голів вбито. Наш будинок теж постраждав. Вціліли лише пральна машина та холодильник».

Тієї ночі загинув від осколків 25-річний зять. Каже, коли ховали, труну навіть не відкривали.

Любин будинок обстрілювали ще у 1992 році. Тоді родина теж втекла з Талиша, однак повернулися та все відбудували.

«Тоді я своїх дітей, наймолодшій 3 роки було, сама несла. Тепер моїх онуків діти мої виносять. Якби трохи спізнилися, взагалі б накрило», — розповідає жінка та зізнається, що вже не знає, чи зможе та чи варто повертатися цього разу. 

Наступного дня йду до іншого готелю – «Єреван», поблизу центру Степанакерта. На третьому поверсі готелю розмістилися 12 сімей.

53-річна Асме заледве вибралася з міста Мартакерт зі своїми 80-річними батьками, коли там також почалися обстріли.

«Коли повертатися — не знаємо. Не віримо ми цим «мирним договорам», — каже Асме, — все, чого ми хочемо, — це миру».

Чоловік у Асме помер три роки тому. Був інвалідом після першої війни, їхній будинок згорів під час бойових дій. Весь цей час переїздили з квартири на квартиру. Лиш торік держава почала відновлювати її хату. Щойно поклали дах, — знову обстріли.

Заходимо до їхнього готельного номеру – гарна кімната, бабуся лежить – вона сліпа, але коли, дізнається, що я з України, радіє та дістає з пам’яті спогади про Другу світову – про оборону Києва у 1941 році. А потім з поважним виглядом заявляє, що «рускій язик – язик народів». На відміну від тих, то народився у роки СРСР нове вірменське покоління майже не розмовляє російською.

Сьогодні сюди приїхали артисти лялькового театру «Три яблука». У коридорі 32-річні Едгар та Ґохар, ляльководи, режисери та засновники театру, а разом з тим й подружжя, влаштували інтерактивну виставу про лисицю та бабусю.

Едгар та Ґохар привезли до готелю свій ляльковий театр «Три яблука»

Два роки тому ляльковий театр завітав до Талиша та Мадагіса з прем’єрою першого спектаклю.

«Нам боляче, коли ми бачимо, наприклад, на фото, як від будівлі, де ми грали виставу, каменя на камені не залишилося. Щойно відновлять Талиш і Мадагіс, ми насамперед підемо туди і будемо грати», — каже Едгар та додає, що ці спектаклі — це їхня зброя в боротьбі за мир у Карабасі.

Ґохар шиє ляльки, а сценарії пишуть разом за мотивами вірменських казок. Він та його дружина — за освітою режисери драмтеатру, вирішили чотири роки тому переїхати з Єревана до Карабаху, щоб створити власний ляльковий театр та грати вистави саме для мешканців найвіддаленіших сіл невизнаної республіки.  

Ґохар шиє ляльки, а сценарії пишуть разом за мотивами вірменських казок

Загалом через війну в Карабасі виник потужний волонтерський рух. Волонтери координуються за допомогою фейсбуку, збирають речі та їжу для переселенців і тих, хто на передовій, допомагають сім’ям поранених бійців.

Вони також об’єднуються у соцмережах, щоб спростовувати «фейки» та писати оперативну інформацію з фронту, таким чином долаючи паніку. Поки азербайджанські хакери атакують сайти Карабаху, вірмени дізнаються новини з фейсбуку «Міністра оборони» Карабаху.

«Талиш наш»

Один з найвідоміших «фейків», який розповсюджувала азербайджанська сторона, доводив, що Талиш нібито залишається під контролем Азербайджану. Щоб це спростувати, Карабах везе на передову іноземних  журналістів, для них роблять прес-тур. У той же час журналісти, які працюють з боку Азербайджану, повідомляють про перешкоджання їхній роботі в зоні конфлікту зі сторони офіціних структур – деяких журналістів допитують, інших депортують з країни за відсутність акредитації.

Дорога на Талиш

Лада, традиційна тут для таксистів автівка, забирає мене біля складів з гуманітарною допомогою, де працюють студенти-волонтери. Ті, хто не зміг бути на передовій, допомагали збирати їжу, одяг та листи з малюнками для солдат на лінії фронту.

Водій таксі Мартін виявляється військовим та з гордістю розповідає про своє героїчне минуле. Колишній спецназівець, пройшов першу карабаську війну, був у полоні й отримав багато поранень. Після того навчав молодих бійців та професійно зайнявся рукопашним боєм,  має спортивні нагороди. Він ще й актор. Знявся у художньому кіно про події карабахської війни, де зіграв роль ворога – одного з азербайджанських командирів, оскільки знає азербайджанську мову. Зараз Мартін працює таксистом, тренує дітей у спортзалі та мріє ще знятися у кіно, вже в іншій ролі.

Дорогою Мартін показує, де відбувалися події першої війни — де були важкі битви, де його поранило, де зазнали поразки бійці Шаміля Басаєва, які воювали на боці Азербайджану. Він гордо демонструє свої військові фотографії зі зброєю на передовій:

«Дивись, тут мені 22 роки, а тут 23», — дістає він з «бардачка» картки. Таких воїнів як Мартін у Карабаху чимало — в кожній родині або хтось воював і загинув, або зараз служить на передовій.

Мартін показує свої фото з війни на початку 90-х

Призов до армії для карабаських юнаків починається з 18 років. Серед загиблих в перші квітневі дні бійців були й хлопці такого віку.

Спочатку ми заїжджаємо в Мартакерт. Звичайне життя тут повністю відновилося. Село Мадагіс, яке теж опинилося під обстрілами, виглядає сумніше — тут зовсім небагато людей, усі чоловіки або військові, або залишилися охороняти свої хати.

Будинки в місті Мартакерт, пошкоджені внаслідок обстрілів у 20-х числах квітня 2016 року.  Фото Жанни Безп'ятчук

Розбито стіни будинків, сліди шрапнелі на парканах і стінах, воронки на дорогах. Але вже почалися відновлювальні роботи – ми бачимо, що у школі, поряд з якою впав снаряд, вставили нові вікна.

Біля свого будинку в Мадагісі був поранений голова сільради. В його машину потрапило кілька снарядів. Зараз будинки на цій вулиці стоять майже порожні.

На в'їзді в село нас зупиняють на блокпості. Військові впізнають Мартіна, радісно вітають один одного та пропускають. У Мартіна тут племінник служить:

«Ми до нього завітаємо, добре?», — запитує Мартін.

Біля сільради зустрічаємося з Віленом – головою місцевої адміністрації. Він втомився від спілкування з журналістами за ці дні. Говорить сухо:

«Майже все півтисячне населення села було евакуйовано, ніхто не очікував такого, хоча до обстрілів на кордоні звикли. Коли повернуться люди не знаємо».

Після того, як з Талиша поїхали цивільні, домашні тварини залишилися без нагляду – віслюки бігають вулицями, півні кричать. Під час обстрілів багато тварин загинуло.

Будівля військової частини розбита, тому солдати переїжджають у порожні хати. Мартін знаходить свого племінника та йде спілкуватися з командиром частини. Військові мовчазні – хтось не розмовляє російською, хтось не хоче, та, розумію, не може нічого розповідати – особливо журналістці з України. Хоч в Україні велика вірменська діаспора, та місцевим видається, що Україна підтримує саме Азербайджан.

Бачимо в Талиші військових з Єревана, які нещодавно приїхали підсилити армію Карабаху.

«Азербайджан втратив багато сотень солдатів, хоча каже тільки про 31. Вони взагалі не вміють воювати. Мають стільки танків, таке озброєння і не змогли все одно взяти Талиш! Причому на їхньому боці — найманці з «Ісламської Держави» — каже Мартін емоційно.

Дані про найманців офіційно не підтверджуються. Водночас, розповіді про нібито звірства з азербайджанської сторони, характерні для бойовиків «ІДІЛ», активно поширюються як на карабаській передовій, так і в тилу.

Дійсно, у ЗМІ публікують фото понівечених людей похилого віку, які були вбиті в своєму будинку на околиці Талиша. Про знущання над загиблими в боях вірменами потім заявляє Степанакерт: там наголошують, що на тілах військових «Армії оборони Карабаху» видно сліди тортур. Обмін тілами загиблих вдається зробити не відразу, тільки у присутності Червоного Хреста та ОБСЄ. Група адвокатів і правозахисників скаржиться до ЄСПЛ на Азербайджан від імені сімей загиблих бійців.

З Талиша їдемо вже ввечері. Зрештою, вдається потрапити в прес-тур у супроводі військових на передову в районі Агдама – міста-привида, ще однієї пам'ятки минулої війни у Карабаху. В Агдамі у радянські часи жили азербайджанці, тут є навіть мусульманська мечеть, але це все, що вціліло, – місто було зруйноване збройними силами Вірменії та Карабаху під час великої війни. Мирне життя тут не відновилося, але є військова база. Проїжджаємо повз скелети азербайджанських хат, порослих квітами та травою.

м. Агдам, передова

До азербайджанських постів звідси – менше півкілометра. Екскурсію окопами влаштовує двадцятирічний солдат. Хлопець добре говорить російською — жив якийсь час з батьками в Росії, які поїхали туди на заробітки.

У бараку на двоповерхових ліжках відпочивають добровольці. Один з Карабаху, інший – з Єревана. Вони приписані до цієї військової частини – тут не має окремих добровольчих батальйон. 

Військові розпитують, що нині відбувається на Донбасі. Показую солдатам фото українських військових на Донбасі.

«Все, чого я хочу, щоб мир був. Не хочу війни. Я вас дуже прошу, напишіть всю правду, — багато разів повторює таксист Мартін, поки ми їдемо, та розмірковує вголос. — Тільки одного не зрозумію, навіщо Росія допомагає і їм, і нам», – говорить водій.

Мартін — не єдиний, хто в Карабасі та у Вірменії ставить таке питання, оскільки останні десять років Росія активно постачала зброю Азербайджану. Найбільший контракт був підписаний в 2010 році і оцінювався не менше ніж в чотири мільярди доларів. Тоді як поставки до Вірменії були скромнішими — на початку року Єреван отримав кредит від Росії на 200 мільйонів доларів для купівлі російської зброї.

Після квітневого конфлікту президент Вірменії Серж Саргісян відкрито виступив проти угод щодо торгівлі озброєнням між Росією та Азербайджаном, підкреслюючи, що Росія залишається стратегічним партнером Вірменії.

Він нагадав, що Вірменія, яка є гарантом безпеки в Карабасі, входить до блоку ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку, країни-учасниці: Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан). У відповідь на заяву Саргісяна віце-прем'єр РФ з оборонно-промислового комплексу Дмітрій Рогозін заявив, що Росія не зупинить постачання зброї як до Азербайджану, так і до Вірменії. Пояснивши, що саме в такий спосіб Москва сприяє підтримці балансу сил в регіоні.

Визнати Карабах?

Військова ескалація в квітні цього року, на думку карабаських експертів, повинна стати каталізатором визнання Карабаху не тільки міжнародним співтовариством, але і самою Вірменією, яка досі не зробила цього через загрозу повномасштабної війни в Карабасі. Законопроект про визнання незалежності регіону вже кілька разів намагалися розглянути у парламенті Вірменії, утім так і не ухвалили.

«Влада вважає, що якщо Вірменія визнає незалежність Карабаху, то Азербайджан може почати війну і тоді це буде означати, що Вірменія виходить з переговорного процесу, тому що Азербайджану не буде зацікавлений далі брати в ньому участь. Але ця ситуація показала, що це не зовсім так», — каже Масіс Маілян, голова громадської ради із зовнішньої політики і безпеки «НКР».

Маілян у 1990-х роках також входив до складу делегації «НКР» на переговорах з врегулювання нагірно-карабаського конфлікту.

Військовим шляхом карабаський конфлікт вирішити не можна, тільки за столом мирних переговорів — саме таку думку висловлюють і рядові солдати, і прості громадяни, і офіційні представники Вірменії та Карабаху. Однак, Карабах  не пропонує сьогодні дієвих ініціатив, які б сприяли діалогу з Азербайджаном, окрім того офіційного, який налагоджується на рівні президентів Вірменії та Азербайджану.

До того ж кордони з Азербайджаном наглухо закриті. Кажуть, що існують тільки локальні спроби спілкуватися через соціальні мережі, але багато хто з місцевих жителів зізнається, що якщо раніше дружили з азербайджанськими сусідами, то після 1990-х таких знайомих не залишилося.

У центрі Степанакерта є щось, що нагадує невоєнний  Карабах –  центр креативних технологій Tumo, який тут відкрився восени минулого року. Під час квітневої ескалації у Tumo був облаштований прес-центр для всіх журналістів, що висвітлюють події в регіоні. Але, як запевняє менеджер центру у Степанакерті Коріон Хачадурян, Tumo – виключно мирна та аполітична ініціатива.

Центр креативних технологій Tumo. Фото Жанни Безвп'ятчук

У центрі, заснованому зусиллями вірменських емігрантів Сама і Сільви Симонян, навчається понад тисяча підлітків від 15 до 18 років із родин із різними доходами й можливостями – сюди приходять як діти прем'єр-міністра, так і звичайних громадян. У всіх є доступ до необхідних інструментів та ресурсів, щоб вивчати веб-дизайн, розробку ігор, анімацію та виробництво фільмів.

Діти не отримують сертифікатів, але заробляють собі портфоліо. За задумом засновників центру, це допоможе молоді мати доступ до ринку праці, не емігруючи з Карабаху.

«Наша робота йде, напевно, врозріз з політикою уряду Крабаха — їм потрібні солдати. Ми ж займаємося зовсім мирною діяльністю. Ми розвиваємо креативність, що в армії не вітається. Ми хочемо, щоб діти, війна тут чи період миру, почали мріяти про своє майбутнє», — каже Хачадурян, який сам нещодавно зважився змінити респектабельну роботу в Парижі у великому інвестиційному банку на маленький Степанакерт, щоб сповнити сенсом у своє життя і допомогти дітям.

Статус невизнаної держави істотно обмежує політичні та економічні можливості карабаського регіону. Карабах не може, наприклад, користуватися послугами міжнародних фінансових інститутів для реформування.

За двадцять років Карабах зміг переорієнтувати всі свої комунікації з Азербайджану на Вірменію — вона стала єдиним виходом регіону у зовнішній світ.

Місцевий бізнес зміг пристосуватися до таких обмежень — у всіх, хто хоче експортувати свою продукцію, є офіси у Вірменії, через які підписуються зовнішні договори. Вірменія також надає республіці міждержавний кредит і покриває дефіцит у бюджеті.

Карабаське керівництво намагається зробити регіон привабливим для інвесторів, значно знизивши податок на прибуток. Діаспора охоче вкладає свої гроші в його економіку.

За роки невизнаності у Карабаху з'явилися всі інститути влади, вибори в парламент і на посаду президента відбувались тут вісім разів. Міжнародна спільнота, зокрема й Україна, не визнають «НКР».

Тим часом організація Freedom House у своєму рейтингу прав і свобод за 2015 рік оцінила Карабах окремо від Вірменії як «частково вільний». У звіті йдеться про такі проблеми, як корупція, брак реальної опозиції та плюралізму у ЗМІ, самоцензуру, особливо в питаннях, що стосуються мирного процесу.

Конфлікт у Карабаху найгостріше проявився в часи перебудови. За даними перепису 1989 року, більшість населення Карабаху становили етнічні вірмени, азербайджанців налічувалося близько 20 %. Всі вони вимушені були тікати з Карабаху через небезпеку. Те ж відбулося в Азербайджані: вірмени під тиском і через загрозу життю масово виїжджали з цієї країни.

В 1988-му вірмени Карабаху заявили про бажання вийти зі складу Азербайджанської РСР. Тоді в результаті Сумгаїтського погрому загинуло, за офіційними даними, 32 вірменина та сотні отримали поранення. У цілому Кавказі посилювалися націоналістичні настрої.

Після референдуму про незалежність Карабаху в 1991 році і формування уряду «республіки», між Карабахом і Азербайджаном розпочався вже збройний конфлікт. Загинуло, за різними оцінками, від 20 до 30 тисяч людей. Його вдалося загасити тільки в 1994 році — тоді між Азербайджаном, з одного боку, та Вірменією і Карабахом, з іншого, було підписано угоду про припинення вогню.

Мирним врегулюванням конфлікту займається Мінська група ОБСЄ зі співголовами від США, Росії та Франції. Під контролем Азербайджану залишились Шаумяновський та Мартунінський райони в північній та східній частині Карабаху. Їх «НКР» вважає своїми теріторіями.

/Тетяна Козак

Пов`язані новини