У Києва й Комсомольська є дещо спільне – ціни, наприклад. Або Попов. Легенда про ефективного мера-господарника, якою Олександр Попов намагався підкорити столицю, народилась саме в цьому місті на Полтавщині. Життя тут крутиться навколо гірничозбагачувальних комбінатів, що належать мільярдеру Костянтину Жеваго. Тому, коли запитати в мешканців міста про перейменування, якого вимагає закон про декомунізацію, вони жартують: «назвемо Жеваговкою».

– Коли ґуґлиш Комсомольськ, знаходиш той, що на Амурі, в Росії. А в нас той, що на Дніпрі, – всміхається тридцятирічний Дмитро. На ньому сірий светр, він має чорні руки й голубі очі. І ще Олю: зараз вона вчиться в Полтаві, поки він ремонтує машини на гірничозбагачувальному комбінаті. Завод виготовляє окатки – залізнорудні кульки.

– Хвилин 15-20, і в тебе присмак сірки в роті, – кривиться чоловік. Діма на роботі дихає хімією десять годин на день, але не нарікає: родину прогодувати можна, особливо якщо працювати на двох роботах. На заводі платять три тисячі гривень, тому часом доводиться шукати, як підзаробити.

– Ризикують у нас усі. Будуть платити тисяч до десяти, то, може, не будемо красти. А так кожен крутиться, як уміє. Хто хоче, навіть під охороною пронесе окатки додому. Он мужик примудрився чотири вагони вивезти.

Діма жив у різних містах і змінив чотири професії, але залишився в Комсомольську. Скоро сюди повернеться і Оля: у місті жодного університету, в Полтаві –  багато.

Комсомольськ має найнижчий рівень безробіття в Україні. Третина п’ятдесятитисячного населення міста працює на двох найбільших в Україні гірничозбагачувальних комбінатах – Полтавському та Єристівському. В цеху першого знайшов прихисток повалений бронзовий Ленін.

О восьмій ранку біля міськради дві жінки голими руками видирають засохлі квіти на клумбі, що оточує бетонний постамент.

 – Це тут у вас Ленін був?

– Так, стояв. Але торік його повалили.

– Коли саме?

– Та, може, взимку. Даже не знаю. То було вночі. Валь, ти не помниш, коли?

– Та, якось да. Зимою. Без шуму зносили. В нас усе цивілізовано було. Провели громадські слухання, проголосували і вивезли. Зрізали, акуратненько положили на машину. Ну, правда, підігнали ще швидку допомогу. Бо це, знаєте, може, для кого і травміруюче собитіє. Та, в принципі, всі навіть і не знали. Ми зранку на роботу прийшли, а Леніна вже нема.

Микола Львович пропонує свій варіант, як потрібно було вчинити з пам’ятником вождю світового пролетаріату:

– Можна було таблички, наприклад, вішати, загородити його. Пояснити, мовляв, була це така нехороша людина. А тепер що онукам розтлумачиш? Може, за сто років ідеалами в них будуть ляшки й порошенки. І шо, їх потім теж зносити будуть?

Між заводом і житловими будинками Комсомольська 800 метрів. Залізна руда тут усюди під землею. Через завод тут специфічний клімат: коли всюди сухо –  дощить, і навпаки. Ввечері над заводом повітря розшаровується: відділяється сіра хмара диму. Вночі чути гуркіт машин, а раз на два тижні, коли підривають породу, трясуться шибки. Тут це нікого не дивує.

Біля вічного вогню на вулиці Миру гуляє, обіймаючись і сміючись, молода пара. Побачивши наш фотоапарат, підходить.

– А ви, певно, фотографи?

– Ні, в гості приїхали.

– Шкода, а ми фотографа на весілля шукаємо. Просто в нас тут усе таке дороге!

– Але є на що подивитись.

– Та нема на шо. Молодь бухає, розваг нема.

– Робота ж ніби є. Хіба є час пити?

– Та вони приходять із заводу й бухають. У нас інтелектуального нічого немає, зате щороку стільки закладів відкривається, що й не встежиш.

У Комсомольську київські ціни. На березі Дніпра стоять новобудови з порожніми двокімнатними квартирами по 45 тисяч доларів. Дешевий тут лише одяг: трикотажна промисловість – друге після гірничозбагачувальних комбінатів місце роботи містян. У п’ятиповерховому радянському будинку підприємці орендують кімнатки під цех і тут-таки продають. Нові дитячі шкарпетки по дві гривні, кофти по тридцять, халати по сто. Капці, ковдри й усяку всячину покупці беруть одразу великими пакетами.

Проте найбільше в місті дитячих майданчиків і лавочок. Їх більшає з кожними виборами.

– У нас тут маленьке феодальне князівство Жеваго, –  у шкіряній куртці і джинсах один із кандидатів від «Нашого краю» виглядає поважно й упевнено. На запитання, чи пройде до міськради, всміхається й натякає: – Тут усе навколо заводу обертається.

Полтавський ГЗК належить компанії Ferrexpo, головним акціонером якої є Костянтин Жеваго. Хоч він і один із найзавзятіших прогульників у Верховній Раді, Комсомольськ обирає його туди знов і знов. «Краде, але дає», кажуть містяни – кого зібрати на війну, кому відремонтувати дах, а до кого прийти з продуктовим набором. Усе це коштом благодійного фонду заводу.

Кандидатів до міської ради тут знають: більшість працює на гірничозбагачувальних комбінатах. На вході на дільницю з самого ранку чергує Олег. На заводі він юрист-консультант, а тепер ще й кандидат у депутати. З ним вітаються, тиснуть руку, а дехто, ще й не проголосувавши, передчасно вітає з перемогою.

– Найкраще, щоб нічого не змінилося, – говорить чоловік. – Головне – стабільність. У нас і так усе добре.

Він відзначає кількість відвідувачів на аркуші паперу. «Явку досліджую», –  виправдовується.

Працівники заводу не приховують: начальники цехів радять їм, за кого краще віддати голос. У переддень виборів ранкова зміна затримується на роботі, щоби встигнути проголосувати в неділю зранку.

– Завтра голосуємо, стежимо, щоб не було порушень. Потрібно кілька разів прийти на свої дільниці, щоб бачили, що ми тут є, адже нас бояться, – говорить по телефону Валентина Сергачова. Вона зодягнута в яскравий светр і завжди носить із собою сумку з маком і синьо-жовтою стрічкою – подарунок подруги-волонтера.

– А чому бояться?

– Бояться, бо ми –  УКРОП. Усі інші балотуються від провладних партій, –  вона знімає з пальця каблучку й проводить нею по щоці. – Ой, мені хтось кістки перемиває. Лице горить. Вибори скоро.

Валентина не знайома з головою своєї партії, дніпропетровським бізнесменом із групи Ігоря Коломойського Геннадієм Корбаном, особисто. Від партії отримала лише два намети, блокноти й кілька прапорів. Каже, краще б дали грішми. Опоненти називають її «безробітною неробою» – останній рік жінка займається волонтерством. Вона легко прогнозує результати виборів:

– Я ж не дурна жінка. Зважаючи на масивне використання адмінресурсу й коштів олігархів, виграє Биков. Якби ми йшли з ним на рівних умовах, по-чесному, я б відразу виграла ці вибори. Але в Бикова вкинуті дуже великі кошти.

Дмитро Биков тут свій: довго працював на заводі, а тепер – заступник міського голови Сергія Супруна. Район, у якому мер збудував свій маєток, містяни звуть Супрунівкою.

На електронному годиннику міської ради 9.00: його не встигли перевести. Проте голосування на головній дільниці міста розпочалося вчасно. Стендів з інформацією про кандидатів у депутати місцевих рад на стінах немає. Виборці часто вперше бачать прізвища тих, за кого голосують, у бюлетенях.

– Всі чекали, що Олександр Палич (Попов, – Авт.) балотуватись буде.

– А Попов не балотується?

– Ні. З нього цапа-відбувайла в Києві зробили.

– Тоді доведеться за Бикова голосувать. Тут особливої альтернативи нема.

– Попов –  це наш мер, а в Києві ідіоти. В нас усе ідеально, все чисто, пофарбовано, прибрано, збудовано. Все завдяки йому. Він би зробив те саме в Києві. Шо там йому дачу купили, то це, знаєте… ну, купили. Та хоч би й подарували! Він все одно крав менше, ніж ці.

Попову в Комсомольську вдячні за перші громадські слухання, студентський парламент і програму американського стажування для молоді. Про нього тут або добре, або ніяк: «ніколи не відмовляв, помагав», «родина у нього хороша», «сусід мій, толковий», «толерантний і завжди вислухає», «людяний». Останній раз він приїжджав підтримати Супруна на виборах міського голови.

Скоро Комсомольськ має зникнути з мапи України. Згідно з законом про декомунізацію його мають перейменувати. Місцеві проти.

«Місто Комсомольськ було назване на честь першопрохідців, які приїхали за комсомольськими путівками та з романтичним настроєм у душі будувати місто для працівників майбутнього гірничо-збагачувального комбінату», – йдеться у зверненні до Верховної Ради з проханням дати назві спокій і змінити закон таким чином, щоб можна було проводити місцеві референдуми. Нічого комуністичного у назві Комсомольськ тут не вбачають. Засновники міста – «молодьож, яка їхала творити майбутнє». Посилаються також на закон про географічні назви, що суперечить декомунізаційному, дозволяючи змінювати назву населеного пункту лише на вимогу більшості.

– А в нас люди не вимагають перейменування, – аргументує Валентина Сергачова. – Подібну назву мають ще двадцять сім населених пунктів. Якщо ми є у списку, чому нема інших?

Механік Діма теж не хоче перейменування: каже, в нього дванадцять комбінатівських посвідчень, переробити кожне з них коштуватиме 89 гривень, а ще паспорт, військовий квиток і права. Якщо тут і погоджуються змінити назву Комсомольськ, то лише на Жеваговку. Супрунівка й Поповка в них уже є.

/ Маргарита Тулуп, Іванна Салига

Поділитись: