В Україні поки — лише 7 випадків зараження коронавірусом, але зі спалахом епідемії в Європі уряд вдався до жорстких заходів на випередження. З 16 березня Україна на два тижні закрила кордон для іноземних громадян, щоб обмежити поширення коронавірусу. А з 17 березня повністю зупиняє пасажирське авіасполучення.

Тисячі українців, які перебували в різних куточках світу — у відпустках, по роботі й з інших причин — кинулися міняти авіаквитки, щоби встигнути потрапити додому. Втім квитки швидко закінчилися, і частина українців досі лишається заручниками ситуації. Тепер уже проблема дістатися України не лише літаком, а будь-яким транспортом, бо й інші країни теж почали закривати кордони й вводити надзвичайний стан.

hromadske поспілкувалося з українцями, які опинилися у такій ситуації. Деякі історії на момент публікації вже завершилися хепі-ендом, але чимало українців ще чекають на можливість повернутися.

Ірина Косицька — не може повернутися додому з Грузії

Я приїхала до Грузії, в Кобулеті, за програмою короткострокового молодіжного обміну «Еразмус» на десять днів. 22 березня я мала летіти з Тбілісі додому. Коли я їхала, вже відчувалося, що ситуація неспокійна. Спершу нібито всі учасники збиралися приїжджати, а потім з’ясувалося, що приїхала лише одна людина з Франції, одна з Греції, двоє чехів. А взагалі учасників мало бути по 5 з кожної країни! З України було таки 5, з Вірменії 5, з Азербайджану теж, і, ясна річ, було 5 грузинів. Інші приїхали не в повному складі.

Взагалі я не мала дозволу офіційно виїжджати з України на цей проєкт — ректор університету Шевченка не підписав мені папери. Знаючи, що я все одно поїду, узяли з мене слово, що на два тижні я буду в самоізоляції.

У перший день нашого проєкту Зеленський закликав українців повертатися додому терміново, упродовж трьох днів. Він зробив це в п’ятницю — отже, залишалися лише вихідні й понеділок. Щойно ми про це дізналися, намагалися придбати квитки. У підсумку, в трьох вийшло це зробити. І в суботу, одразу ж після того, як вони придбали квитки, полетіли додому. Ціни були адекватні, вони сплатили за квитки десь по 2,5 тисячі гривень в один бік, що досить небагато.

Ми залишилися, у суботу намагалися взяти квитки зранку, але ціна на них вже була 8 тисяч гривень — я вважаю, що це непідйомна сума для такого квитка. Нам сказали організатори: нічого страшного, не хвилюйтеся. Натомість в Україні організатори нервували, казали швидше повертатися додому, тиснули на грузинів та вимагали відправити нас додому. Ті сказали: це ваш вибір, але ми вам пропонуємо краще лишитися тут і у разі чого, відправимо вас додому кораблем. Але ще через день будь-яке транспортне сполучення з Україною скасували. І навіть плисти кораблем, що ми й планували зробити 21 березня, стало неможливим.

Коли ми потім дзвонили в українське посольство, нас втішали: нічого, ми вас заберемо, не хвилюйтеся. Рекомендували зареєструватися в ДРУГ (система добровільної реєстрації українців за кордоном), але від нього мені жодних меседжів не приходило.

Ірина (праворуч сидить за столом), Тбілісі, Грузія
Фото:

надане Іриною Косицькою

Учора ми вже вирішили залишатися до кінця карантину, і грузини могли б нас прийняти без проблем. Але вчора у нас був квест — ми, 28 іноземців, бігали містом. Там були деякі завдання, пов’язані зі спілкуванням з людьми. Хтось із місцевих звернув увагу на те, що ми іноземці, і викликав поліцію. Вона приїхала в готель, перевіряла наші документи. Сьогодні вони знов приїхали до нас, вже в масках, з представниками місцевої влади республіки Аджарія. Вони намагалися переконати наших організаторів у тому, що нас треба ізолювати — по одній людині в кімнаті, і щоби нас 14 днів не випускали з кімнат. Або був другий варіант — просто відправити усіх на карантин в лікарню. 

До останнього всі намагалися зберігати спокій: крім трьох українців, ніхто звідси поки не поїхав. Але сьогодні вже й організатори перестали наполягати, мовляв: якщо ви вважаєте, що вам краще вирушити додому — вирушайте. Але в нашій ситуації — вже пізно. Хіба що нас вирішать евакуювати до України, але я в це не надто вірю. Є ще варіант: якщо ще є рейси грузинських авіаліній до України — вони можуть безкоштовно доставити нас додому. 

Вже знайшли квитки і чехи, і французи — вони мають вирушити додому. Азербайджанцям та вірменам без проблем можна перетнути кордон і потрапити додому. Усім, крім нас.

Спорожнілі через карантин туристичні вулиці у Тбілісі, Грузія,
Фото:

EPA-EFE/ZURAB KURTSIKIDZE

Богдан Скасків — ледь потрапив до України через Польщу

Новини про спалах коронавірусу застали мене під час кількамісячної подорожі Центральною Америкою. В Нікарагуа ми пили мексиканське пиво Corona та жартували з іншими мандрівниками про назву хвороби, про яку мало тоді знали. 

Все стало серйозніше після прильоту з Коста-Ріки до США дев'ятого березня. В країні відчувалась напруга, по гучномовцю на станціях говорили про необхідність дотримання гігієни та дистанції, люди намагались триматися осторонь один від одного і часом нервово реагували на кашель.

В день мого вильоту з Нью Йорка, 12 березня, я дізнався про скасування навчання в одному з місцевих університетів та переведення його на дистанційне до кінця семестру, а за кілька годин до посадки — про рішення адміністрації США заборонити в'їзд європейцям до країни та обов'язковий карантин для місцевих жителів по поверненню. 

Літак до Лісабону був напівпорожнім, я чи не вперше в житті спав на чотирьох кріслах в ряд, бо крім мене там нікого не було. Коротка пересадка в людному аеропорту столиці Португалії — і далі рейс на Женеву. Це був плановий переліт, який мав завершитись відпусткою на лижах у Франції перед приїздом до України. Вже дорогою туди я дізнався, що мій автобус з Женеви скасували через коронавірус, а француженка, у якої я планував зупинитись по airbnb, очевидно, побоюючись за своє здоров'я, відмовилась приймати гостей. Тому довелось бронювати недешевий готель.

Виїзд на лижі до Франції організовувала польська компанія, яка до останнього сподівалась їхати (адже регіон ще не був закритий, французькі курорти закрили лише в неділю) та не скасовувала автобуси. Лише після виступу прем'єра Польщі в п'ятницю вони вирішили відмовитись від планів на мандрівку (за дві години до планованого виїзду транспорту з Польщі). 

Далі ситуація ще більше загострилась. Заява Зеленського про необхідність повернення українців до середи та скасування авіасполучень, плани закриття польського кордону від іноземців опівночі з суботи на неділю та відповідно дилема, що робити далі. До України з Ансі можна було добратись з Женеви через дві пересадки в Франкфурті та Кракові (що вже було ризиковано через можливу відміну одного з рейсів) або недільним літаком з Цюріха, до якого ще треба було доїхати з двома пересадками на автобусах. За щасливим збігом обставин подруга побачила, що я застряг у Франції, та розповіла, що її друзі катаються в цей час на курорті в 100 кілометрах від мене. 

Швидка переписка, і ми домовились їхати до України разом наступного ранку на їхньому авті. Щоб встигнути до перекриття кордону Польщею ми стартували о шостій ранку, проїхали через всю Швейцарію та Німеччину більше 1400 км за 16 годин. Між Францією та Швейцарією все було спокійно, нічого не перевіряли, лише нагадали про необхідність оплати дорожнього збору (віньєтки). На кордоні між Німеччиною та Польщею простояли десь із сорок хвилин. Поляки там встановили санітарні намети та випадковим чином зупиняли машини на перевірку. 

Далі — ніч у Вроцлаві та прогулянка абсолютно пустим містом вранці перед виїздом. Польща ввела карантин у п'ятницю, закривши всі кафе, ресторани та торгові центри. А ми після прогулянки та сніданку на заправці продовжили рух в сторону України. Досить тяжко було знайти адекватну інформацію про робочі пункти пропуску, бо інформація у різних джерелах відрізнялась. Дехто писав, що частину пунктів пропуску закриють в ніч на понеділок, дехто — що вони вже не працюють. В результаті вирішили їхати на найбільш популярний з напрямку Кракова - Корчова-Краковець. По дорозі заїжджали на заправки, на всіх них між касою та покупцями повісили пластикову перегородку та заохочували платити безконтактно, а ресторани в цей час обнесли стрічкою та обробляли дезінфікуючими речовинами. 

При під'їзді до кордону зупинились на позначці 3 км від польської частини пункту пропуску. На сайті granica.gov.pl прочитали про орієнтовний час очікування — 20 годин, поки доїхали до кордону, він там зменшився до 13. Перші години підтвердили прогноз — за 6 годин ми проїхали лише 2 кілометри, так і не доїхавши до в'їзду на перевірку. Паралельно повз нас проходили десятки людей в пошуках підсадки (на Корчовій, наскільки мені відомо, немає пішого переходу), ще кілька разів туди-сюди пролітала швидка. 

За весь час перебування у черзі жодної пропозиції про допомогу від офіційних осіб не надходило. Поліцейські час від часу просили людей повернутись у машину та не стояти на дорозі, адже по інших смугах проїжджали автобуси та машини, які проходили по tax free, але потреба вийти розпрямити ноги та сходити до природи врешті перемагала. Вже біля самого в'їзду на польський кордон стояли кілька десятків людей, вони добрались сюди попутками, а тепер стояли тут на холоді та просились на підсадку у всі машини та автобуси, які і так їхали забитими. Сюрреалістична картина. 

Польський кордон ми пройшли лише наприкінці восьмої години очікування. Прикордонники працювали в масках та рукавичках і практично не ставили запитань. Їхні українські колеги були у такому ж захисті, перед в'їздом на територію пункту пропуску міряли всім температуру. Сам кордон проскочили досить швидко і без лишніх запитань. Врешті вся історія з пунктами пропуску зайняла нам десять годин проти очікуваних тринадцяти, добирання з'їло трохи нервів та більше грошей, ніж планувалось раніше, але, принаймні, можна сказати: «Ми нарешті вдома!»

Аби ми створювали більше важливих матеріалів для вас, підтримайте hromadske на Спільнокошті. Будь-яка допомога має велике значення.
Черга на польсько-українському кордоні на пункті пропуску Краківець — Корчова, 15 березня 2020 року
Фото:

EPA-EFE/DAREK DELMANOWICZ

Віталій Дегтярьов — не може повернутися додому з Норвегії

Ми — ті самі шестеро українців, які застрягли в місті Альта в Норвегії. Сьогодні ми говорили з нашим послом, В’ячеславом Яцюком, який нас запевнив, що евакуація українців обов’язково буде з Норвегії, нас тут зараз близько ста людей. Ми знаходимося найпівнічніше — за 600 км за полярним колом, це приблизно 2 тисячі км від міста Осло. Коли буде відомо, що літак за нами вже відправлений, нам треба буде переїхати до Осло, звідки нас будуть переправляти до України.

Наразі в Норвегії понад 1200 випадків коронавірусу, тому сама Норвегія зараз на карантині. Зараз дуже мало людей знаходиться в торговельних центрах, супермаркети й аптеки працюють, людей пускають по одному. Ми зараз закуповуємо продукти, оскільки не знаємо, скільки ми тут ще пробудемо, чи тиждень, чи більше. Ресторани й кафе зачинені, продукти розпродують зі знижками від 40 до 70%. В супермаркетах все є, але часом немає нового завозу. Сьогодні, наприклад, мало риби. На півночі є ще одна проблема — ураган. Сьогодні тут буде вітер до 40 м/с, сніг закриває дорогу. Тож зараз ми намагаємося скупитися, щоби встигнути до того місця, де ми будемо жити.

Завтра ми здаємо орендовану автівку, бо у нас закінчується термін перебування. 17 березня через Осло та Вільнюс ми мали повернутися до Києва, відповідно тепер цього зробити ми не можемо. Ми домовилися з нашими знайомими, тож це питання поки для нас вирішено. Посольство пропонувало нам допомогу з харчуванням. Тепер ми чекаємо дзвінка з посольства: нас запевнили, що нас поінформують одними з перших, тому що нам найдалі добиратися від Осло.

Аріна Григор’єва — ледь дісталась до України з Балі

Ми були на Балі майже 4 місяці і мали вилетіти 20 березня, а квитки купували ще до спалаху коронавірусу. Але вранці 14 березня наш ранок розпочався з новин про те, що з 17-го авіасполучення буде закрите. Добиратися з Балі інакше, ніж літаком, неможливо. І, звісно, ми зразу ж почали шукати квитки.

Вони кожні 15 хвилин виростали в ціні, намагалися сплатити обмін дати кілька разів, але не виходило. Врешті прийшло повідомлення: «їдьте в офіс Quatar Airlines». За 45 хвилин ми вже були там. Ми і ще натовп туристів. Нас запевнили, що квитків на Київ немає, «що вам робити — не знаємо». Ми знайшли якісь квитки за 3000$, однак за ці гроші можна жити на Балі кілька місяців. 

Ми вже розчарувались і не бачили інших рішень, окрім того, щоби лишитися на острові й перечекати. Але, якщо чесно, не хотілося. Ми вже домовилися про продовження віз, забронювали житло на найближчі 2 тижні, аж раптом я прочитала в чаті Telegram, що хтось знайшов квитки на Київ за 1800 € (що теж немало, адже звичайна ціна на двох — це 800 € в одну сторону).

Шукали далі і знайшли квитки до Одеси. Ціна питання — 1300 €, 30 годин летіти з чотирма пересадками. Але рішення треба було ухвалювати швидко, бо до закриття кордонів лишалося дві доби. Вирішили летіти і вже за 6 годин були в аеропорту Балі.

Людей мало, натовпів немає, температуру перевіряють, значна частина людей в масках. У нас було 4 літаки: Балі - Куала-Лумпур - Маскат (Оман) - Стамбул - Одеса. Пересадки займали від 2 до 6 годин. Ми летіли різними авіалініями, тож потрібно було на кожному перельоті забирати багаж, заново здавати і проходити всі чекіни та перевірки.

У кожному аеропорту були люди, які кашляли (парадокс, але: ті, хто кашляли, якраз були без масок, а здорові — в масках). Ми трималися від них подалі, і за добу витратили банку санітайзеру. Руки висохли від спирту, але здоров'я важливіше.

У кожному аеропорту ми спостерігали, як скасовували рейси великі інтернаціональні аеропорти Сінгапура, Дубая, Гонконга. Нам пощастило, і ми встигли повернутись вночі 16-го. Але не всі наші знайомі, які поверталися з інших країн, встигають бути вдома до закриття кордонів.

З Одеси ми вже добралися машиною до Києва. Яке щастя — бути вдома. Залишатися на Балі, напевно, — не найстрашніше, що може бути. Але дім є дім.

На фото ліворуч — Денпасар, Балі, в очікування виліту; на фото праворуч — кінцевий рейс Стамбул—Одеса
Фото:

надане Аріною Григор'євою

Роман Киричок — застряг на словенсько-італійському кордоні

Зараз я на італійсько-словенському кордоні, а саме на пункті Фернетті, стою тут вже третю добу — приїхав у п’ятницю. У той час, як легкові автівки пропускають досить швидко, грузові, за кермом однієї з яких і я, стоять у багатокілометровій черзі або на парковках на прикордонному контролі: тут їх на око від 900 до 1000. Тут є ті, хто стоїть значно довше за мене.

Також тут є останній пункт, де треба сплатити за в’їзд з Італії до словенського Трієста. У зворотному напрямку, на в’їзд до Італії, майже ніхто не затримує автівки, зокрема й ті, які їдуть з України. Так було, принаймні, коли в’їжджав я. Тоді у напрямку Словенії черга була — але це звичайна черга: поки в усіх по черзі перевірять документи, інші чекають на паркувальне місце біля кордону. 

Учора вночі поліція переставила авта у два ряди, тим самим трохи розвантажила сам термінал. Днями приїхали автобуси з людьми —101 пасажир: там були й діти, і дорослі, і старші люди. Їх поставили в інший ряд: коли б вони стояли в одному з далекобійниками, то й досі чекали б там. Водії почали бастувати — і посприяли тому, що усі пасажири автобусів змогли вирушити додому. Легкові автівки, які стоять в іншому ряду черги пропускають, попередньо помірявши температуру їхнім пасажирам.

Разом зі мною стоїть багато далекобійників, які не мають змоги виїхати додому. Проблема у тому, що Італія впускає та випускає машини, а ось Угорщина, через яку я мав повертатися додому, — ні. Ми почали висловлювати невдоволення, і учора приїжджала консулка зі словенського боку, з нею домовилися, щоб вона подзвонила нашому міністру закордонних справ, і він сказав, що в курсі нашої ситуації. Він залишив нам свій номер телефону і пообіцяв вирішити усе сьогодні-завтра. 

Ймовірно, йтиметься про транзит через інші країни, наприклад, через Румунію до України. Але взагалі ми не легкові автівки і не можемо вільно змінювати маршрут замість попередньо запланованого. Але, може, нас додому супроводжуватиме спеціальний конвой. Але нас тут — надзвичайно багато машин, і хтозна, скільки часу це займе — можливо, навіть місяць. 

Я їхав до Італії, однак не потрапив до неї: фірма, для якої я доставляв товар, уже закрита. І я з нерозмитненим вантажем тепер стою на кордоні зі Словенією. Якщо українська сторона не зможе домовитися з Угорщиною щодо транзиту, то згідно із вчорашньою домовленістю, нам мусять надати автобуси, або літак. Якщо керівництво компаній дозволить працівникам залишити тут свої автівки та вирушати додому, то ми поїдемо.

Словенські прикордонники міряють температуру на пункті пропуску Фернетті на кордоні між Словенією та Італією, 12 березня 2020 року
Фото:

EPA-EFE/MICOL BRUSAFERRO

Лілія Трохимець — встигла повернутися з Кіпру

Я з Києва. 4 березня я прилетіла до Кіпру і планувала залишатися там до 12 березня. Але оскільки цей дивовижний острів мені настільки сподобався, я купила нові квитки на 17 березня з вильотом вночі з Ларнаки до Києва. 14 березня вночі компанія WizzAir надіслала мені повідомлення про те, що мій рейс скасовано, і запропонувала мені відшкодувати кошти на мій власний рахунок — 120%, щоби купувати наступні квитки на виліт з цією ж авіакомпанією, або просто 100% відшкодування для купівлі інших квитків.

Я почала шукати альтернативні варіанти, як дістатися додому, бо дізналась, що 16 березня в 23:59 у мене буде остання можливість це зробити за допомогою авіасполучення. Я знайшла авіаквиток з Ларнаки до Будапешта, але проблема була в тому, що я перебувала в місті Бафос за 120 км від Ларнаки. Тому просто вночі ми з моєю подругою знайшли небайдужих людей, які погодилися рано вранці відвезти мене до аеропорту. Це було 15 березня. 

Я прилетіла до Будапешта, пішла одразу ж на залізничний вокзал, після цього намагалась знайти квиток, але квитків на той самий день до України не було. Тож я взяла квиток на наступний ранок, тобто на сьогодні — «Будапешт-Мукачеве». Зараз я саме у Мукачевому і за пару годин у мене квиток на Київ. Я дуже сподіваюся, що завтра о 07:30 я вже буду вдома. 

Я не зверталась у посольство, не зверталась у консульський відділ. Хвилювань, що я не встигну потрапити додому, у мене не було. Єдине, що відчуваю вже упродовж двох днів — це сильна втома і бажання нарешті виспатися й дістатися додому. Єдина причина, з якої я вирішила повернутися до України — це невизначеність терміну карантину. Це може бути на 2 тижні, може бути на 4, а то й більше.

Лілія Трохимець повернулась з Кіпру в Україну через Угорщину
Фото:

надане Ліліяєю Трохимець

Валерій Стрілець — не може вилетіти з Єгипту

Ми приїхали в Шарм-ель-Шейх 8 березня на тиждень, і думали, що 15-го вже вилетимо о 6:15 ранку. Але не вийшло: у четвер ввечері нам сказали, що ми затримуємося, бо літаки JoinUp будуть вивозити людей з Європи. Отже, продовжується відпочинок, все окей. Але вже в суботу близько 21 години почався стан карантин-ізоляція, і з суботи на неділю з готелю в одну мить виїхали усі італійці. Наступного дня — усі казахи, білоруси, азербайджанці й інші. Вилетіли навіть українці — ті, які відпочивали з інших туроператором.

JoinUp написав офіційну інформацію: мовляв, не хвилюйтеся, відпочинок продовжується, ми вас вивеземо потім. А коли це — потім? Загалом поки люди в готелі зберігають спокій, хоча, ясна річ, щодня гострих питань стає усе більше. Перше: заява про те, що ми самі мусимо евакуйовуватися з Єгипту. Друге: повідомлення про те, що припиняється авіасполучення щонайменше до кінця березня.

Валерій з сім'єю в Шарм-ель-Шейху, Єгипет
Фото:

надане Валерієм Стрільцем

Про те, що щось таке можливо, звісно, туроператор нас не попереджав. Перед вильотом ми моніторили ситуацію з коронавірусом у Єгипті: на той момент в країні був зафіксований лише один випадок, але в Каїрі — далеко від Шарм-ель-Шейха. 

На карантин нас закрили негайно. В суботу о пів на десяту ми повернулися в готель, і одразу ж помітили, що вже вимкнене світло, не працюють ресторани, бари, і відбувається миттєва евакуація італійців.

Комунікація дуже слабка. Від готелю з нами спілкується представниця guest relations, яка не може адекватно реагувати на складні питання, вона не може відповідати на якісь гострі питання — як нас годуватимусь, як ми будемо жити. Вона лише радить мити руки і розходитися по номерах — жодної конкретики. Представника туроператора в готелі немає. За номерами, вказаними на рецепції вони не відповідали. Номери, які дали пізніше, здебільшого зайняті.

Сьогодні ми чекали на прибуття консула України в Шарм-ель-Шейх. Ймовірно, він туди й прибув, але тут, в готелі, ми жодної допомоги від нього не отримали. Щодо прогнозів — поки нічого не ясно. Якби ми знали, уже б запасалися всім необхідним до кінця березня. Але нам кажуть: ви вилетите, усе гаразд, а ми не розуміємо, коли це буде.

Поділитись: