«Навіть якщо війна закінчиться завтра, травми залишаться на покоління»: презентували фільм «Свідки» від «Архіву війни»

За понад рік команда зібрала більш як 300 інтерв’ю з постраждалими від війни людьми, які переживали окупацію, катування, чиї рідні загинули, хто зараз живе на звільнених землях тощо. Насамперед такі свідчення будуть корисні прокуратурі, українській правовій системі та міжнародним судам. «Ми пропонуємо правоохоронним органам свої інтерв’ю, і зараз ми в процесі налагодження співпраці», — сказала авторська група стрічки.

«Попри весь жах, що люди пережили, щоразу мене дуже сильно захоплює, надихає й мотивує рухатися далі та читати новини те, як вони чинили спротив. У якийсь момент ми зрозуміли, що треба ділитися цим. Так виник проєкт “Свідки”», — розповідає про проєкт режисерка Тетяна Симон.

Журналіст «Ґвара медіа» Олексій Єрошенко сказав, що, на думку команди, документування воєнних злочинів таке саме важливе, як перемога та відбудова. Ця робота має важливе суспільне й історичне значення. Адже притягнення до відповідальності злочинців може забезпечити те, що ці злочини не повторяться. Хоча не всі свідки готові спілкуватись, додав Олексій. Наприклад, у Харківській області досі залишаються люди, які бояться, що росіяни ще повернуться.

Режисер Роман Синчук розповів про свої інтерв’ю з Київщини. Саме з його робіт узяті уривки для фільму «Свідки». А загалом Роман відзняв із «Архівом війни» близько 50 інтерв’ю. Він каже, що боявся ретравматизувати людей, однак навпаки — вони казали, що їм стає легше після інтерв’ю. «Ти зближуєшся з ними, ти для них як психолог. Вони дякують. Дуже приємно, коли ті люди, з якими розмовляв, телефонують тобі, запрошують на шашлики. Налагоджується якийсь контакт і ти для них справді людина, яка дала виговоритися», — каже Синчук.

Виступала й психологиня Альона Макаренко із Кременчука. Від початку вторгнення її місто багато допомагало переселенцям, це один із найбільших волонтерських хабів. Коли в ТЦ «Амстор», де було понад 1000 цивільних, прилетіла російська ракета, там перебувала тітка Альони. Вона вижила. Але потім Альона обурювалась неправді, поданій у новинах: писали, нібито в ТЦ була якась техніка, центр не діяв.

«Але за годину до влучання я там купувала продукти. Там були просто цивільні люди. І тому я вирішила, що моя особиста громадянська позиція — це показати світу правду очима людей, які пережили якісь події», — так психологиня пояснила свою мотивацію працювати із проєктом «Архів війни».

Ярослав Кириєнко з ГО «Освітній дім Чернігова» розповів, що він починав збирати свідчення людей на території деокупованої Чернігівської області — спершу з метою притягнення до відповідальності: «Нас переповнювало відчуття жахливих несправедливостей. Як таке можна з людьми коїти?».

Але мотивувати людей відповідальністю за злочини виявилося недієво, каже Ярослав. Люди не вірили в національну правоохоронну систему України та в норми міжнародного гуманітарного права. Значно потужніша мотивація для свідка — зберегти правду та розказати про жахіття на багато років уперед. Щоб люди в майбутньому знали правду про події, які відбулися. Був випадок, коли для розслідування важливо було визначити напрямок руху літака, який скидав бомби на Чернігів. Ярославові та його колегам передали контакти людини, яка бачила цей літак, але не хотіла розповідати нічого.

«Але коли ми їй пояснили, що дуже хочемо зберегти правду, вона сама прийшла й дві години розповідала свої свідчення. Я бачу, що вона вже починає плакати, мені треба зупиняти інтерв’ю, водичка не допомагає, і я розумію, що вона прийшла сюди розказати всьому світу історію, як вона збирала рештки своєї близької людини після того, як долетів снаряд».

Андрій Луцик — архітектор, активіст із Херсона. Він пише свідчення з деокупованої Херсонщини. За час роботи він помітив, що сумарний досвід людей під час перших днів вторгнення та тимчасової окупації дуже відрізняється від досвіду людей восени, незадовго до звільнення регіону. У нас є досі окуповані території, і в людей там досвід також інший. Під час тривалого життя в окупації формується певна психологічна реакція на події. Ми маємо це враховувати, щоби після війни правильно розуміти людей із різних регіонів, правильно працювати з ними, каже Луцик.

Перед роботою з людьми інтерв’юери пройшли тренінг, як правильно брати інтерв’ю. Спеціальну методичку надала на тренінгу психологиня Ганна Мокроусова, засновниця організації «Блакитний птах». Вона спеціалізується на зборі свідчень воєнних злочинів для прокуратури з 2014 року, працює з військовими, полоненими, сім’ями полонених і загиблих. Другий протокол був від правозахисних організацій. Це зразок, як треба оформлювати відеоінтерв’ю, щоб їх могли використати прокуратура та правоохоронні органи.

На базі «Архіву війни» планують робити й інші документальні фільми — з тих розповідей, де люди погодилися на розголошення. Автори стрічки «Свідки» розповіли про організацію пошуку в базі архіву: там понад 300 тегів, працюють верифікатори, буде удосконалюватись пошук у базі. За словами Тетяни Симон, важливо те, що зібрані свідчення можуть бути нікому не показані, крім правоохоронних органів. Вони не будуть розголошені в медіа: «Для ЗМІ цікавіші якісь голосні тут-і-зараз історії, а 53 людини з одного селища їм не потрібні. Але нам потрібні. Для нас важливо зберегти кожну історію».