«Нема на світі України, немає другого Дніпра» — репортаж із Києва

Фейсбук сьогодні сповістив мене: «Nastya, ви та ваші спогади важливі для нас. Нам здається, вам було б цікаво пригадати цей допис, якому виповнився рівно рік».

У дописі на фото я сиджу з Остапом на руках (моїм сином, якому тоді було трохи більш як два місяці) за столом на кухні моєї квартири.

Я дивлюсь тепер на цю світлину, а паралельно — на фото Євгена Малолєтки з Маріуполя, на якому вагітні поранені жінки спускаються розтрощеними від снарядів сходами пологового №3, і думаю, що в мене, можливо, більше не буде цього столу на кухні, не буде цієї кухні та цієї квартири, але принаймні моя дитина в безпечному місці. І думаю, що вона, на щастя, ще надто маленька, аби щось розуміти.

Пару годин тому ми привезли підгузки, пелюшки, серветки й усе, що змогли знайти у Франківську для майбутньої дитини мешканки півдня столиці. А я навіть не встигла запитати її імені — ми лише кинули одна одній кілька фраз.

«Де будете народжувати?»

«Тут. От чекаємо до кінця місяця. Трохи чекаємо в підвалі, а трохи вже змучились, то й не спускаємось», — зітхає вона.

Я ловлю себе на думці, що в мене більше немає таких питань до самої себе, як у 2014, на початку війни: хто я, що я роблю, чи можу я розвозити допомогу, чи правильно допомагати військовим, якщо я журналістка… Тепер я роблю все, що можу, для всіх, хто попросить, і стільки, скільки маю сил.

Такі, як я, в Києві нині ледь не всі. Більшість людей у волонтерських штабах, на позиціях і блокпостах виявляються давно знайомими: чи то з Майдану, чи то з початку війни на Донбасі. Всі знову в одному місці.

«Настю, — гукає мене на вулиці Саша, оператор Associated Press, якого я востаннє бачила в Авдіївці ще кілька років тому, — скажи, от чого ми з тобою бачимось тільки в такі моменти?»

Комендант нашого будинку (через величезні затори на мостах нам довелося покинути квартиру на лівому березі та переїхати до наших кумів у центр Києва) запропонував завтра сходити на стрілецькі тренування, і ми, певне, пристанемо на це.

Місто перетворюється на фортецю. Один із блокпостів — яких вже, мабуть, під сотню — споруджено з трамваїв. Мало не на кожному кроці люди трамбують у мішки пісок і роблять нові загородження.

На Майдані Незалежності це аж надто скидається на дежавю. Лише вісім років тому на цьому ж самому місці ми передавали один одному бруківку!

Поки що тут нічого не палає — еге ж, поки що.

«Ви волонтери?» — питаю чоловіків, що насипають пісок у мішки.

«Ми роботяги, — сміються ті. — Якщо чесно, ми просто йшли повз і вирішили допомогти».

Щоразу, коли спілкуюся з випадковими перехожими, я думаю: яким чином росіяни взагалі планують брати це місто?

Поки випадкові перехожі насипають пісок у мішки — маестро Герман Макаренко з музичної академії влаштовує концерт посеред Майдану.

Лунає «Засвіт встали козаченьки» з увертюри до опери «Тарас Бульба» Лисенка, і під музику чоловіки кидають пісок у мішки жвавіше. Наприкінці мініконцерту звучить сирена: повітряна тривога. Проте люди не розходяться.

Після концерту ми їдемо в офіс. Вікна на всіх 16 поверхах темні: ніхто не працює. Лише хвилин за десять прокидається охоронець і виносить наші журналістські бронежилети.

На геть порожній вулиці ми зненацька помічаємо відчинену книгарню. Вона відкрилась лише наприкінці 2021-го, у місці, де раніше був японський ресторан. Але працювати судилося недовго.

Кілька днів тому Олексій, власник закладу, вирішив таки продовжувати роботу: тепер тут не лише книжки, а й волонтерський штаб. Вони називаються «Печерські котики». Поки розмовляли з Олексієм, до нас підійшов чоловік на ім’я Дмитро. З бейджиком «Солом'янські котики».

«Там мені сказали, що вже не треба, то я прийшов сюди», — пояснює він.

У книгарні наливають каву і чай. Раніше тут працювали дівчата, котрі робили й лате чи капучино, але вони поїхали.

Пан Олексій вирішив не закривати дошками чи ще чимось великі вікна: «Не хотів, щоб було як в бункері. Най би хоч якийсь острівець нормальності».

У книгарні-штабі нам дають пам'ятки з інструкцією щодо знайомства з сусідами:

• познайомтесь із сусідами;
• візьміть у них номери телефонів, залиште свій;
• створіть спільний чат;
• зв'яжіться з нами, щоб мати контакт мікрорайону;
• знайдіть однодумців, з якими зможете допомагати маломобільним сусідам, дбати про безпеку, спілкуватись із сусідами вживу.

Олексій пояснює: такі заходи дуже дієві, адже багато хто хоче допомогти бабусі, що про неї в інстаграмі написали, мовляв, потрібен хліб. Але після подібних постів до бабусі щодня буде ломитися по 50 людей з двома буханками хлібу. А от завдяки розумній комунікації люди знатимуть, що кому в районі потрібно, і зможуть справді допомогти.

«Перші дні близько 70% викликів поліції в результаті виявлялися знайомством сусідів. Ну, люди думали, що, може, то підозрілі мародери — а то сусіди йшли до власної хати. Тепер от разом уранці обходять будинок, двічі на день перевіряють замки, дивляться, щоб ніхто чужий не ліз», — каже чоловік.

Наші куми також додали нас і до чату будинку, і до чату району. Тут люди цілодобово шукають і знаходять просто все: від ліків на випадок інсульту до автоматів для захисників, від їжі до берців і бронежилетів. У кожного мого знайомого чи знайомої є список того, що треба дістати, і в ці списки щодня додаються все нові й нові потреби.

Ми їдемо знову на лівий берег — по берці для чийогось коханого. Уздовж дороги досі висять борди в пам'ять про Героїв Небесної Сотні та загиблих на початку російсько-української війни в 2014-15 роках. Вони чергуються з рекламними екранами із закликами до російських військових: «Здесь тебя ждут не цветы, а пули» та «Русский солдат, иди нах*й».

На опорах одного з мостів видно графіті з цитатою Шевченка: «Нема на світі України, немає другого Дніпра».

З мосту ми звертаємо в центр. Доїжджаємо до Михайлівського собору — його дзвони видзвонюють гімн України.

Я їду і думаю, як щодня, щогодини змінюється моє місто. Як воно знайомиться — мабуть, скоро вже всі люди, що тут залишились, знатимуть одне одного. Як готується до оборони. Можливо, ще трохи — і зміниться повністю, як уже було не раз.

І знову не розумію: серйозно, як вони взагалі збираються брати це місто?

Тим часом мені приходить смс від мами дружини нашого дизайнера, з яким ми колись, в іншому житті (два місяці тому) збиралися переплановувати нашу квартиру: «Нам потрібні борошно та яйця. Все закінчилось. Ніде не можемо купити в місті».

Я не знаю цю жінку особисто, проте знаю, що вона нині в бомбосховищі на Сирці, де є піч, і разом із іншими жінками вони печуть там пиріжки для дітей із сусідніх бомбосховищ.

А отже, ми починаємо шукати мішок борошна.