Кріс Абані – нігерійський письменник, що на початку 1990-х через політичні переслідування змушений був виїхати до США. У 18 років він був на лаві смертників – розповіді про це на ТED подивилися мільйони людей.

Він живе у Сполучених Штатах, пише сценарії для Ноллівуду – нігерійської кіноіндустрії, що за кількістю фільмів на місяць обійшла Голлівуд. Наразі його книжки перекладаються українською.

Розмова з ним для «Дуже важливої передачі» про сучасну Африку, найбільшу зміну останніх років – присутність там жінок у владі, а також про міграцію, те, як країни переживають травму, про афроамериканську культуру у США, чому нігерійцям не потрібен фільм «Чорна пантера» і те, чому дорога з Борисполя так нагадала йому рідний Лагос.

В Україні традиційно небагато історичних зв’язків з Африкою. Тож не диво, що у Східній Європі чимало стереотипів щодо неї. За останні десятиліття континент швидко модернізується. Ви були змушені залишити рідну Нігерію через переслідування на початку 1990-х і переїхали до Лондона, а пізніше – до США. Що змінилося для вас у сучасній Африці?

Це не так зміна, як те, що стало набагато поширенішим – присутність жінок у владі. Особливо в уряді. Не лише в Нігерії чи Західній Африці, а по всьому континенту. Фактично усі найбільші зміни в Африці відбуваються завдяки жінкам, і особливо зміни щодо сталого розвитку.

Наш світ і досі доволі патріархальний, аж ось жінки з заднього плану вийшли вперед. І в державному управлінні, і в мистецтві, і в медицині, і у фінансовому секторі. На мою думку, саме це стало каталізатором змін на континенті.

Завдяки чому?

Інколи це удача, але часом це є наслідком трагічних обставин. Візьмемо, наприклад, Руанду. Зараз це одна з найпрогресивніших країн континенту – від захисту довкілля до державного управління. Але, на жаль, країна пережила геноцид. Загинуло багато чоловіків. Жінки мали заповнити собою порожнечу.

Здається, в Руанді в уряді понад 60% жінок. У деяких країнах, в Нігерії, наприклад, жінки завжди були при владі.

Але мені, насамперед, здається, що є нове покоління сучасних жінок, які відмовляються відповідати очікуванням патріархальних засад. І це чудово.

Нігерійський письменник Кріс Абані, Київ, 25 травня 2019 року
Фото:

Громадське

А які найбільші виклики для континенту? Скажімо, можна говорити про корупцію?

Так, можна говорити і про корупцію. Але, думаю, вона є у всіх країнах. Ви тут в Україні не з чуток про це знаєте.

Я виріс у Нігерії в 70-ті роки. Річ у тім, що головним стереотипом про Африку є той, що це колоніальна країна XIX століття. Але в 70-ті Нігерія вже була дуже космополітичною країною, дуже технологічно розвинутою.

Найбільші проблеми, з якими ми стикаємося – брак інфраструктури і середнього класу. 20% населення нашої країни живуть заможно, а 80% – за межею бідності.

Ми хотіли би мати середній клас, який би намагався відтворити спосіб життя західного середнього класу. Але інфраструктура в Африці не може допомогти реалізувати ці ідеї.

Тож маємо мислити інакше. Почати з інфраструктури на базовому рівні – дороги не лише в містах, але і в селищах, на фермах, де вирощується їжа, а так її залишки викидають на смітник, хоча деінде її бракує.

Інша проблема – погана якість управління країною. І це вже історичний спадок: люди, які раніше були політичними чи військовими диктаторами, стали президентами. Але серед них є ті, хто не розуміє, що значить бути сучасним лідером – і це одна з причин корупції.

На щастя, все більше молоді залучається до політики, йде працювати в уряд. Це відбувається по всьому континенту.

Сподіваюся, що через 10 років ми матимемо зовсім іншу Африку. Вона багато в чому вже зовсім інша – у приватному секторі. Гадаю, приватний сектор змусить розвиватися публічний.

Ноллівуд почав створювати справжні видовища, ми маємо все: і мюзикли, й історичні комедії, і серіали

Ви нині в Україні. Ваші книги вже перекладаються українською. Ми маємо шанс розповісти, чого чекати від ваших книжок.

Вони здебільшого про космополітичне відчуття ідентичності. Один із моїх романів «Щедра земля» (Graceland) про молодого нігерійця і те, як Захід експортує свою культуру, як вона засвоюється Африкою і стає чимось новим.

Я би ще згадав один з найбільших культурних вибухів у сучасному світі, а особливо в Нігерії – це реп-музика. Ці ідеї присутні в моєму романі.

Я чимало пишу про питання гендеру, зокрема хисткість маскулінності, як вона може призводити до насильства.

Нігерійський письменник Кріс Абані, Київ, 25 травня 2019 року
Фото:

Громадське

Що варто знати про сучасну нігерійську культури? Думаю, багато людей не знають про такий феномен Ноллівуду – це друга, після індійської, кіноіндустрія світу, що випускає у місяць по 200 фільмів...

Як і більшість речей в Африці, це працює з дуже низьким бюджетом. Але в людей є бачення, як щось можна зробити на різних рівнях.

Ноллівуд став створювати справжні видовища. Фільми ставали складнішими, а отже, більше грошей і талантів залучалося до їхнього створення.

Ми маємо все: і типові мюзикли, й історичні комедії. Нині популярними стали серіали. І знову ж таки – найзахопливіші фільми створюються жінками. Знаю кількох з них. Мо Абуду, яка очолює EbonyLife TV. Вона робить просто неймовірну роботу. Або ж молода акторка, чий фільм «Левове серце» підкорив усі фестивалі. Кіно – це видовище, що може поєднати людей.

Коли я їхав з аеропорту до Києва через всі ці старі радянські квартали, у мене було постійне відчуття, що я це вже бачив – у бідних кварталах на околицях Лагосу. Потім ми проїхали повз нові будівлі зі скла й металу, які також є в багатших кварталах Лагосу на набережній. І уздовж всієї дороги я бачив людей, які продають овочі на землі. О, це точно Африка!

Коли люди згадують Африку, варто думати про дух творчої стійкості. Цей дух захоплює тебе, хоч би куди ти їхав. Якщо це стереотип про Нігерію – то це він.

Факт в тому, що як на людей тиснути, тримати в злиднях, обмежувати, людський дух все одно знаходить спосіб розквітнути. Ноллівуд – це приклад цього.

Ну і ще фешн-індустрія. І фондові біржі, які також ведуть торгівлю по всьому світу…

Неймовірна річ у мусульманському кіно — це те, що є спільнота, яка здається найбільш пригніченою

У Нігерії є окрема кіноіндустрія, де фільми створюються ісламською спільнотою. Принаймні тому, що там геть інакше мають бути вбрані акторки.

Думаю, що українці мають розуміти, як релігія може стати політичною зброєю. Є речі, які роз’єднують людей на індивідуальному рівні.

У нас є крайні євангелістські церкви, дуже заможні, які використовують бідних вірян.

Є фундаментальний іслам.

Але між цими спільнотами – чудові люди, які просто живуть своїм життям. Неймовірна річ у мусульманському кіно – це те, що є ця спільнота, яка здається найбільш пригніченою. Але вони втомилися від ноллівудських любовних історій і створюють свої.

У північній Нігерії є література, повністю створена жінками хауса. Це третя за кількістю людей етнічна група в Нігерії, ще одна мова. На перший погляд видається, що це просто жіночі романи, але вони куди складніші. Це красиві любовні історії, але вони також торкаються теми, як шаріат впливає на жінок, що є глибоко політичним питанням.

Але ця література поширюється лише серед невеликої кількості населення Нігерії. Бо навіть нігерійці самі до кінця не усвідомлюють, наскільки красива й багата їхня країна.

Нігерійський письменник Кріс Абані, Київ, 25 травня 2019 року
Фото:

Громадське

Африканське суспільство складається з безлічі племен, тисяч етносів і мов. Завжди є вибір – будувати моноетнічну ідентичність країни чи громадянську. Нігерія є прикладом такої собі успішної громадянської нації. Які виклики бачите ви?

Все це залежить від покоління. У Нігерії 250 етнічних груп, 250 мов, тисячі діалектів. Колоніальний досвід змусив нас співіснувати. Після здобуття незалежності в багатьох африканських країнах було обрано шлях, в якому єдина національна ідентичність – це двигун об’єднання.

У Нігерії 250 етнічних груп, 250 мов, тисячі діалектів

Але є й інша практика, коли ідентичність – предмет обговорення.

І от виникли проблеми. Якісь групи хочуть домінувати, тоді як інші не дозволяють їм цього зробити. Це як у Європі в XIX столітті нації боролися за те, щоб самовизначитися. Моє покоління досі розмірковує в етнічних термінах. Але нігерійці, яким менше від 25, думають інакше. Чимало зусиль було зроблено в освіті, щоб діти різних національностей виховувалися разом.

А у чому ваша національна ідея, що означає бути нігерійцем сьогодні?

Є різні стереотипи. Один з них – що нігерійці надзичайно самовпевнені і пихаті. Іншим африканцям, і тим паче не африканцям, це може видатися чимось аж надто нахабним. Але в нас є таке прагнення – бути кращою версією себе. Воно підживлюється почуттям гумору, умінням насолоджуватися життям і креативністю.

З-поміж наших національних костюмів ви ніколи не знайдете два однакових. Це про нашу креативність. Маємо вислів «Нігерійці ні в чому не бувають останніми – нігерійці завжди в усьому намагаються бути найкращими». Це і є дух наших людей.

Наскільки для Нігерії є проблемою міграція, те, що люди їдуть з країни?

У 1980-90-х нас вчили – треба пробувати виїхати з країни. Умови для життя були нестерпними. Люди їхали. Але чимало діаспорян середнього класу повернулося додому, щоб брати участь і допомогти країні.

Сьогодні міграція здебільшого відбувається серед найбідніших. А вони найменш освічені. Вони ризикують і тікають у найбільш небезпечний спосіб – намагаються перетнути Сахару чи Середземне море. Деякі люди буквально потрапляють у рабство у Лівії. Це реальна проблема, яку має вирішити нігерійський уряд. Принаймні зрозуміти, що робити з економічною нерівністю в суспільстві, яка, звісно, існує як в багатих країнах, так і в бідних африканських.

У виступах ви посилаєтеся на ваш досвід перебування на лаві смертників, коли вам було 18 і вас затримали через політичний спротив. Бути на межі життя і смерті – це страшний досвід. Як ви прожили це, прийняли?

Я неохоче повертаюся до цих розмов. Я йду далі. Я би ліпше говорив про те, чим я займаюся нині. Це веселіше.

Я вчу молодь писати, думати. Подорожую і багато пишу. Зокрема й сценарії для ноллівудських фільмів.

Нігерійський письменник Кріс Абані, Київ, 25 травня 2019 року
Фото:

Громадське

Ваша творчість також присвячена дослідженню травми. Українці як нація мають їх чимало, 5 років тому проти нашої країни почалася війна. З одного боку, не варто забувати минуле, з іншого – не можна весь час у ньому копирсатися. Як ви працюєте з цим?

Я дійсно присвячую цьому багато уваги. Уся моя література, моя робота – вона проти забуття. І те, як одужати, переживши найстрашніше. Я пишу про молодих жінок і сексуальне рабство, про незручну міграцію. Я не ховаюся від складних тем. Бо про кожен досвід треба говорити. Але важливою є форма. Вона має використовуватися, щоб створювати красивий рух вперед, щоб було зручно обговорювати незручні і складні речі, не будучи емоційно прив’язаними до них.

Ви живете у США. Як там сприймають ваші роботи, адже ви пишете про рідну землю і суспільство. Чи сприймають вашу літературу як щось далеке й екзотичне?

Були часи, коли нас було дуже мало. Але тепер нігерійська література настільки велика, що давно перестала бути екзотичною. Нігерійці успішно працюють у багатьох жанрах – науковій фантастиці, скажімо. Нігерійські письменниці порушують питання гендеру. Ідея в тому, що нігерійці, як і всі інші люди, намагаються жити звичайним людським життям.

Проблеми тиску, воєн, поганих урядів – це надто глобально. Часто люди знаходять щось локальне в цьому глобальному. Але це те, що допомагає читачам переосмислити свій власний досвід. Іноді ви проходите повз людей, які здаються геть далекими, але раптом виявляються не такими вже й екзотичними.

«Чорна пантера» — справді важливий фільм для афроамериканців, яких нарешті зображують як супергероїв

Торік відбулася прем'єра фільму «Чорна пантера», знятого компанією Marvel. Це суперхіт, що отримав багато позитивних відгуків. Це ніби такий інший спосіб змалювати афроамериканців. Чи поділяєте ви цей захват?

Є два погляди: перший як саме репрезентація формує відчуття ідентичності. Загалом афроамериканці чи будь-які темношкірі люди не представлені в американських фільмах як рівні. У цьому контексті «Чорна пантера» – дійсно важливий фільм. Це не круто, якщо ти чорношкіра людина, яка росте в Америці, і тебе постійно змальовують як злочинця чи члена злочинного угруповання, а в цьому фільмі ти супергерой. Цей захват я поділяю.

Проте треба розуміти, що Голівуд турбують лише гроші. Той факт, що фільм стає міжнародно успішним, означає, що різноманітність на екрані стає можливою.

Але мені, людині, яка зросла в Нігерії, для моєї ідентичності «Чорна пантера» не була потрібна.

Нині ви живете в Чикаго. Це і досі доволі сегреговане місто. Навіть якщо дивитися на лінії метро – по цій гілці живуть білі, по іншій – кольорові. Що ви побачили в цьому суспільстві як темношкіра людина з Африки? Знову ж таки, чи через Трампа розмова про раси стала більш наелектризованою, емоційною?

Я з першого покоління африканців, що переїхали до США, тому не можу говорити за афроамериканців. Це буде лукавством.

Коли ти зростаєш на континенті, де всі темношкірі і немає розмов про раси – ти дещо привілейований. Аж ось ти прибуваєш до іншої країни… Якщо ти не можеш розпочати бізнес через те, що ти чорний, і ти не можеш взяти іпотеку, щоб переїхати в певний район, то тут не допоможуть ніякі розмови... Мене завжди дивує те, наскільки дивовижні афроамериканці. Вони пережили покоління насильства, несправедливості, та вони досі креативні, постійно намагаються створити нове життя, створити собі новий простір.

А як ви бачите розвиток афроамериканської культури? Мені, наприклад, цікаво спостерігати за феноменом Бейонсе. Вона не хоче бути як біла, а заявляє: «Ми самобутні, ми різні». Це більше не про те, що чорні виборюють право бути поряд з білими. Це ніби новий етап.

Рівність – цікавий термін, але я думаю, що люди прагнуть, насамперед, справедливості. Рівність – це спроба все нормалізувати, узгодити. А справедливість дозволяє мені брати участь на рівних. Чорна культура в Америці завжди була привласнена білою, і їй ніколи не дякували.

Немає рівності рас. Ми просто хочемо, щоб інституції дозволили нам рівну участь. Не треба жодних квот. З чорною культурою все гаразд і завжди було, вона в Америці існує і процвітає. Що не гаразд – те, як такі інституції, як поліція і правова система, ставляться до афроамериканців. Ось це має змінитися передусім.

Не можна існувати в чоловічому тілі і не бути сексистом, максимум — вказувати на власну нездатність уникати привілею

Чому ви вирішили писати про жінок?

Я пишу про всіх. Моя мати була дивовижною жінкою. Прожила життя феміністки, але їй не дозволяли бути такою. Вона була глибоко віруючою католичкою. Але вона навчила чотирьох молодих чоловіків дивитися на жінок як на людей.

Я не думаю, що це щось дивовижне – те, що я пишу про жінок. Дивовижне, скоріше, те, що інші люди здивовані тим, що я пишу про жінок. Але ж жінки постійно пишуть про чоловіків! Є якесь очікування, що чоловіки повинні писати лише про чоловіків і зміцнювати патріархальні цінності?

До речі, наша мова не має гендерних займенників. Здається, що це ідея людяності, закладена на рівні мови. 

Я думаю, що не можна існувати в чоловічому тілі і не бути сексистом. Найбільше, на що ти можеш сподіватися – не бути жінконенависником.

Чоловіки мають привілеї, і максимум, що можеш – вказувати на власну нездатність уникнути привілею.

Це моя боротьба, і в цьому я зацікавлений як письменник, коли я пишу про жінок – той факт, як я створюю жінку-героїню, потребує зусиль. Хоча так не мало б бути, і це вирок моїй маскулінності.

Більша частина моєї роботи – писати, наскільки маскулінність пов’язана з насильством. Бути чоловіком - це не «бути чимось», а «не бути чимось». Процес перетворення на чоловіка – процес пробудження. Пробудження всіх тих хороших речей, які є в людині.

Нігерійський письменник Кріс Абані, Київ, 25 травня 2019 року
Фото:

Громадське

Ви приїхали до України ненадовго і, на жаль, не мали змоги побачити багато. Якими були ваші очікування?

Учора у мене була чудова нагода гуляти містом. Мені було цікаво поспілкуватися з людьми, для яких такі речі, як Чорнобиль – досі живий досвід. Я спілкувався з людьми, які дуже багато втратили у війні. Спілкувався з тими, хто бореться з релігійними системами. Всі, з ким я говорив, особливо серед журналістів, ставили складні та красиві запитання.

Для багатьох людей травматична історія – це історія, але для українців ще ні. Є речі, про які складно говорити – геноцид. Але люди намагаються з'ясувати, чи може така розмова знайти своє вираження через літературу, живопис, фотографію.

І це лише один день у Києві! Тож не можу уявити, наскільки трансформаційним для мене буде перебування тут протягом, скажімо, трьох місяців.

Коли йдете Андріївським узвозом, бачите вуличних продавців. Коли дивитеся, що вони продають, можете побачити частинки історії – радянські військові предмети, матрьошки, дерев'яну козацьку зброю, красиво вишиті сорочки, фігурки героїв Marvel і всі на одній ятці. Без будь-якого сортування. Єдина логіка – це «я маю продати, щоб вижити».

Але це дуже красива мить, коли ці іконографічні речі втрачають свою владу, стають просто об’єктами. Це прекрасний момент, коли вуличний торговець забирає владу над цими предметами. І в цьому я бачу красу.

Поділитись: