Нове життя переселенців з Донбасу поруч із зоною відчуження

Дехто виїхав майже в чорнобильську зону відчуження — в села, які офіційно не визнані радіоактивно небезпечними, але межують з територією, де перебувати вже заборонено. Громадське розповідає історію родини переселенки, яка мешкає в такому селі в Київській області.

Від Зеленої Поляни в Київській області до контрольного пункту Поліське, де починається чорнобильська зона відчуження, — 9 кілометрів. У порівнянні із селами в самій зоні, Зелена Поляна виглядає незвично доглянутою, хоча й тут чимало залишених будинків. Але в тих, де живуть люди, відчувається хазяйська рука. На стовпах — гнізда лелек, на невеликому зеленому моріжку пасеться кінь, чиїсь гуси гуляють на узбіччі. Далі — ліс, ще далі — зона відчуження.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Від Донбасу до Чорнобиля: як переселенці зі сходу відновлюють села навколо зони ураження ЧАЕС

Зелена Поляна, Поліський район, Київська область, 18 квітня 2018 року Фото: Олександр Назаров/ГромадськеЗелена Поляна, Поліський район, Київська область, 18 квітня 2018 року Фото: Олександр Назаров/Громадське

Нині тут близько 300 мешканців. Багато місцевих виїхали одразу після аварії, інші пізніше — роботи в селі немає, лише в місцевому лісгоспі, та й там працюють щонайбільше кількадесят робітників. Люди їздять до Києва, а це — 150 кілометрів. Тому згодом їдуть остаточно. Уже на в'їзді в село можна переконатися, що хтось вважає за краще тут не затримуватися — на першому ж будинку висить великий банер: «Продам».

«Є такі, хто виїхав, хати залишилися, — розповідає голова сільради Зеленої Поляни Катерина Вітковська. У неї особливий говір — суржик і м'яка вимова голосних. Здебільшого саме так говорять на Поліссі. — Вони подають на продаж, але зараз їх ніхто не купує».

Дехто, виїжджаючи, давав оголошення в інтернеті спеціально для переселенців — є вільні будинки, приїжджайте, хто хоче. Приїхало лише п'ять сімей. На сьогодні залишилися тільки дві. Катерина Вітковська розповідає, що одні виїхали до Києва, інші — повернулися на Донбас: «Роботи немає, тільки город. А з городу не надто проживеш. Гроші потрібні. Ось і поїхали, мабуть».

Голова сільради Зеленої Поляни Катерина Вітковська, Поліський район, Київська область, 18 квітня 2018 року Фото: Олександр Назаров/Громадське

«Шукала податкову, а там купа цегли лежить»

Лера живе в Зеленій Поляні півроку. Сюди приїхала зі Сніжного на Донеччині, нині місто — під контролем сепаратистів, а у 2014-2015 роках там постійно були обстріли. Не припиняються вони й тепер. Лера довго вагалася — їхати чи не їхати. У неї троє дітей — старшому Сергієві 10, середній Олі — сім, а наймолодшій Соні — лише два роки.

У нас же було, що почорніла картопля. Усі кажуть, що мороз побив, але то ж хмара впала  

Народження Соні й змусило нарешті залишити Сніжне. Почалися постійні поїздки через лінію розмежування — для Соні потрібно було отримувати документи на території, підконтрольній Україні. Лера зізнається, що виїхати з рідного міста було важко, а надто, що рідні їхати відмовилися.

«Маля народилося, потрібно було оформляти документи, — згадує Лера. — Я пам'ятаю, десь була податкова. Ходжу, шукаю — немає ніде. Запитала в перехожих, вони кажуть — так ось же ця податкова. Я дивлюся — купа цегли лежить і все. Вибухи ночами, знову-таки. Загалом, сильно нас обстрілювати почали в якусь мить. Залишати дітей у таких умовах було надто небезпечно».

Поки Лера розповідає, маленька Соня бігає поруч і з цікавістю спостерігає. Голосно коментує: «Дядя, тітка, кися!» І міцно обіймає сусідську кішку, яка терпляче витримує лестощі. Старші діти в школі в сусідньому селі. Зранку їдуть туди на автобусі, вдень повертаються, Лера тим часом встигає поратися по господарству. Воно, щоправда, невелике — будинок і маленький город. А ще халабуда з гілочок і пеньків, який у дворі звела середня донька.

Жителька Зеленої Поляни Лера із донькою Софією — переселенці зі Сніжного на Донеччині, Поліський район, Київська область, 18 квітня 2018 року Фото: Олександр Назаров/Громадське

Життя в селі

Зелена Поляна не потрапила в зону відчуження, одразу після аварії людей не відселяли, як із сусідських сіл. Але всі місцеві впевнені — радіоактивна хмара впала й тут.

В одному з будинків нас зустрічає бадьора бабуся років 80-ти — представляється просто Галею й зараз же кличе в гості на обід. Вона прожила в Зеленій Поляні все життя і день аварії пам'ятає дуже добре.

— Наше село не відселяли, але з Чорнобиля того дня автобусами везли через Мартиновичі [село в зоні відчуження в 9 кілометрах від Зеленої Поляни], — згадує Галя. — Везли і розселяли по хатах. У мене в хаті було восьмеро людей. Ну, а що ми скажемо? Звичайно, заходьте, живіть, а як же!

— Так у вас тут радіації і не було?

— Ну як не було, — Галя посміхається так, ніби пояснює щось елементарне маленькій дитині. — У нас же було, що почорніла картопля. Усі кажуть, що мороз побив, але то ж хмара впала. Так і лисички, і гриби, і ягоди. Де впало — там велика радіація, а де не впало — маленька.

Місцева жителька Галина, Зелена Поляна, Поліський район, Київська область, 18 квітня 2018 року Фото: Олександр Назаров/Громадське

Голова сільради Катерина Вітковська теж твердить, що без радіоактивного зараження в Зеленій Поляні не обійшлося.

«У нас четверта категорія. Вважається, що чисто. Далі, за три кілометри, село, в якого третя категорія (населені пункти, які входять у 30-ти кілометрову зону відчуження — ред.). І поблизу теж усюди третя категорія. А ми посередині, хоч і ближче до Мартиновичів — нам зробили четверту, — розповідає вона, спершись на граблі, якими щойно розгрібала багаття. — Ну, напевно, поміряли своїми лічильниками, побачили, що все нормально. Ну і слава Богу».

У самій зоні відчуження переселенців немає, розповідає Вітковська — тільки самосели, їх там близько 80 людей. Каже, що звідти регулярно приїжджають люди за молоком, хлібом, і якби в зоні жив хтось із Донбасу, про це вже обов'язково розповіли б. Здебільшого, переселенці приїжджають ось у такі села, недалеко від зони — тут багато порожніх будинків, куди можна заселитися навіть без дозволу господарів.

Я знаю історії, коли казали, що ви і сепаратисти, і москалі. Але в мене такого не було. Напевно, я просто вирішила, що не хочу нікому нічого доводити  

За оренду, звичайно, не платять — тільки за світло, газ і воду. Для багатьох це стає порятунком. Хоча Галя впевнена — до Зеленої Поляну їдуть, бо тут гарна природа.

«Звичайно, природа, а що ж іще! — безапеляційно заявляє Галя. — Тут і ставок, і лебеді, і риба. Гриби, ягоди. Тільки через природу всі і їдуть!».

Місцева жителька Галина, Зелена Поляна, Поліський район, Київська область, 18 квітня 2018 року Фото: Олександр Назаров/ГромадськеЗелена Поляна, Поліський район, Київська область, 18 квітня 2018 року Фото: Олександр Назаров/Громадське

«Люди добрі приїхали, працьовиті»

Лера розповідає, що за комунальні послуги взимку вона платила близько 500 гривень. Наразі вона не працює — чекає, коли Соню можна буде віддати в дитячий садок. А тут, у Зеленій Поляні, одразу ж почали допомагати місцеві.

— Світ не без добрих людей, — каже вона. — З кожною проблемою дедалі більше співчувають. Ми щойно сюди приїхали, одразу — хто картоплю, хто огірки, помідори, гриби. Прийшов з виноградом, мовляв, я ваш сусід, давайте знайомитися.

— Деякі поприїжджали, так у них ні одягу не було, нічого, — розповідає Катерина Вітковська. — Наші люди зібралися, хто що було, то й дали. А як інакше.

На питання, чи були в місцевих конфлікти з переселенцями, і Вітковська, і Галя, і Лера здивовано перезираються — які конфлікти?

— Якщо людина добра, то вона добра, і де б не була, буде доброю, — каже Галя. — А сюди люди добрі приїхали, працьовиті.

— Тут все добре, — запевняє Лера. — Я знаю історії, коли казали, що ви і сепаратисти, і москалі. Але в мене такого не було. Напевно, я просто вирішила, що не хочу нікому нічого доводити.

Дзвоню зятю — ну що, ну як? Та нормально, тато, каже. А це саме Дебальцеве було, виходили звідти через одного  

Та й про війну в селі знають не з чуток. Звідси в зону бойових дій за чотири роки мобілізували шістьох — а це досить багато для маленької Зеленої Поляни. Перший же чоловік, якого ми зустріли на вході в село, сказав, що воював на Донбасі. Представився Миколою, на війні разом з ним був і його зять. Обидва демобілізувалися у 2015-му.

Зелена Поляна, Поліський район, Київська область, 18 квітня 2018 року Фото: Олександр Назаров/Громадське

«Були і ми на Донбасі. Відпочивали, — жартує Микола, спершись на велосипед. — Нам то що, людям похилого віку? Нам простіше, а от молодим важко було — ось і напивалися, і обкурювалися. Дзвоню зятю — ну що, ну як? Та нормально, тато, каже. А це саме Дебальцеве було, виходили звідти через одного».

Микола каже — з переселенцями ніхто й не збирався конфліктувати. Їхня біда для багатьох у селі виявилася дуже близькою.

Життя в Зеленій Поляні минає спокійно й розмірено. Зрідка проїжджають вантажівки зі спиляними деревами, ще рідше — легковики. Місцева крамниця в центрі села має працювати до 16:00, та вже о другій дня на дверях з'являється засув — клієнтів усе одно немає. Тишу на вулиці порушують лише собаки, які зараз же починають гавкати, помітивши когось чужого.

Попри те, що Лері тут подобається, вона розуміє — довго жити в чужому будинку без роботи навряд чи зможе. Але запевняє, що всі проблеми можна пережити, надто коли вся родина разом.

— Я б не сказала, що для мене це якась катастрофа. Я намагаюся триматися, хоча складно, звичайно. Ну, що ж поробиш. Будемо виходити, так, Соня?.

— Так! — радісно вигукує дівчинка.