ENRU

Офіцер запасу-1 : Щоденник журналіста Громадського про підготовку в Повітряних силах

41dc29f2398d7ecda
Дмитро Реплянчук Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Два роки тому я вступив на військову кафедру Національного авіаційного університету. Для чого? Хотів отримати звання молодшого лейтенанта запасу і не бути призваним на строкову службу до армії. Кожної середи я одягав камуфльовану форму і йшов на пари, де вчили обслуговувати військові літаки та гелікоптери. Два роки минули, тепер я вирушаю на місячні збори до однієї з «елітних» частин Повітряних сил України. Це останній і найважливіший етап підготовки, перш ніж мені на погони прикріплять завітну зірочку і поставлять печатку у військовий квиток.

Так склалося, що на військові кафедри йшли люди, які не хотіли служити в Збройних силах. Тому в народі отримали прізвисько «піджаки». Але взимку міністр оборони несподівано підписав наказ, згідно якого офіцерів запасу призиватимуть на півтора роки. Це сколихнуло спокійне життя «піджаків», які сподівалися назавжди сховати військову форму подалі до шафи.

Першого липня я взув берці, зібрав дорожній ранець і вирушив до армії. Два роки викладачі на військовій кафедрі розповідали про те, як обслуговувати та ремонтувати військові літаки й гелікоптери, куди чіпляти бойові ракети і навіщо пристібати пілотів до крісел катапультування. Тепер ми повинні засвоїти це на практиці. Я розповідатиму, як готують мене — офіцера запасу українських Повітряних сил.

Усі імена героїв вигадані, будь-які збіги — випадкові.

Окремо хочу наголосити: я розповідаю про військові збори на прикладі конкретної частини, мій особистий досвід не обов’язково є загальним показником підготовки офіцерів запасу ЗСУ.


На годиннику шоста ранку. Підйом, ранковий туалет, перловка на сніданок. Крик командира взводу: «Четверо добровольців — до мене!». Командиру близько тридцяти. На вигляд — піжон: польовий камуфляж, гостроносі туфлі. З десяти слів вісім — матюки. Водночас у руках — сьомий iPhone і ключі від спортивної автівки. Улюблений серіал — «Фізрук».

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Виходжу зі строю, зі мною ще троє таких само ідіотів. Під палючим сонцем йдемо на господарські роботи, іще не уявляючи, що чекає попереду.

«Пацани, так і так, є гнилий сміттєвий бак. Останні п’ять років там жили черв’яки та опариші. Коротше кажучи, його треба відмити», — каже старший лейтенант Ромчик.

Страшенний сморід, від якого паморочиться в голові та постійне бажання блювати. Мізки перестають працювати. Ми натягаємо футболки на обличчя і починаємо вигрібати гниль. Півгодини мук і бак відмитий… Але за 12 годин він так само смердітиме.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Старший лейтенант Ромчик уже готує нову місію: «Мля, пацани, завтра в нас важливий день. До частини приїдуть іноземці. Треба, щоби все було «чьотко». Тому біжіть до казарми для пілотів, наведіть там порядок». Силами одного взводу ми почистили казарму за півгодини. Підлогу вимили, стіни протерли.

Обід, вечеря, вихід до крамниці за солодощами. Рота курсантів вертається до казарми, сподіваючись на солодкий сон. Раптом, на обрії з’являється тюнінгований автомобіль. «Пацани мля, рятуйте. Треба доробити «марафєт», бо іноземці можуть не зрозуміти», — каже нам Ромчик. З плитками шоколаду в кишенях прямуємо до вже знайомої казарми пілотів.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Захід сонця. Останні промені падають на крила бойових літаків. Ми шикуємось у колони і починаємо… пальцями рівняти траву і квіти. Навіщо? Щоби перед казармою була зразкова галявина. У мене була особлива місія — щипати траву з асфальту і бордюрів.

Вечір. Готуємося до шикування і сну. Чекаємо на завтрашній приїзд «іноземців». Цікаво, чи помітять старанно вищипану траву?

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське


На екрані смартфону 4:30 ранку. «Рота підйом! Ану швидко збираємося! Літаки на аеродромі палають!». До казарми вдирається харизматичний полковник запасу Тапол — черговий по роті.

Дев’яносто сонних курсантів перелякано зістрибують з ліжок й незграбно натягують берці. Очі ріже яскраве світло ліхтаря. Шикуємося в шеренги, чекаємо подальших наказів. Ніхто не розуміє, що відбувається. «Товариші курсанти, норматив ви провалили. Надто довго вдягалися після команди «підйом». Що ж, удень цю проблему вирішуватимемо», — каже Тапол і вимикає в казармі світло.

Ранок. Дощить. У футболці холодно, але почистити зуби і помитися — це в армії святе. На сніданок ковтаємо холодні макарони з котлетою. Добре, хоч чай теплий. До речі, за додатковий стакан чаю в їдальні бувають справжні битви. Хто був колись у дитячих таборах – згадає смак чаю, звареного у величезних каструлях.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Сьогодні щипали траву не більше години. «Так, братва, за десять хвилин уже приїдуть ці кляті іноземці. Тому швиденько дощипуємо цю «хєру-бору» і гайда шикуватися», — квапить нас старший лейтенант.

Іноземців ми так і не побачили. Точніше побачили, з відстані в п’ятсот метрів. На злітній смузі навколо двох гостей бігав оператор і старанно фільмував їхній візит. А ми в цей час опановували новий секретний офіцерський прийом.

Плац перед казармою. Прохолодний легіт і рев літаків. Дев’яносто майбутніх офіцерів вишикувалися і вчать українську народну пісню.

За годину старлєй каже: «Хлопці, годі співати. Побігли краще дивитися на шоу винищувачів. Для британців пілоти в небі трюки крутитимуть. Але якщо бодай хтось, мля, буде знімати на відео – дам у бубон».

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Усю наступну годину я з відкритим ротом витріщався в небо. Винищувач на форсажі стрілою шугає вгору і зникає в хмарах. Шалений рев турбін — його можна слухати годинами. Мертва петля, бочка, круте піке — такі «фінти» раніше я бачив лише в кіно.

На тлі вечірньої зорі рота марширує до їдальні. Звісно, під народну пісню «Розпрягайте хлопці коней». Літаків у небі вже стільки, що спершу не розрізняєш, де летить птах, а де — винищувач. Але тут усі звиклі до реву турбін, тому навіть не підводять очей, коли пілот виконує черговий небезпечний трюк.

Готуємося до відбою. Так, тепер у мене налаштований режим сну і триразового харчування за графіком. Польоти обіцяють до пізньої ночі. Лише б заснути під цей гул.


Величезна злітно-посадкова смуга військового аеродрому. Шоста ранку. Реактивні літаки тихо нудьгують на стоянках. Без пілотів вони — купа заліза, нехай і дуже коштовного.

Рота курсантів біжить по злітній смузі на ранкову пробіжку. Без футболки зранку холодно, зате бадьорить. Розім’ялися, прокинулися — час ранкового туалету.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

На ходу вдягаю футболку, щоб устигнути зайняти чергу до літніх умивальників. Не встиг. Переді мною вже вишикувалися сорок курсантів і тримають у руках зубні щітки і бритви. Хлопці зрозуміють, як воно — голитися крижаною водою.

Головна тема для обговорення — не дівчата, і навіть не секс. Усі розмови точаться навколо туалету. Точніше, незрозумілої споруди доісторичних часів, яка має виконувати функцію туалету.

Серед гущавини вкопано кілька дощок, над ними натягнута клейонка. Усередині п’ять дірок різного діаметру, видовбаних у цементній плиті. Саме тут випорожнюють кишки майбутні офіцери запасу. «Ну а що ви хотіли, це армія, хлопці», — розводить руками один з командирів.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

У роті багато сором’язливих, вони ходять до вітру після відбою, якщо не припече раніше. Але, як казав Черчилль, песиміст бачить труднощі за кожної нагоди, а оптиміст у будь-яких труднощах бачить можливість. Вихід був знайдений!

Одного разу нас повели прибирати казарму пілотів і абсолютно випадково ми натрапили на білий, чистий туалет з керамічними унітазами. З окремими кабінками! Відтак кожен, кому кортить, проситься йти прибирати саме казарму пілотів.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Маршируємо в їдальню на сніданок. «Знову їстимемо перловку з хлібною котлетою», — каже Едик. Я не згоден. Пропоную забитися на склянку чаю, адже в меню зазначено «рис зі свининою». Програю. Стакан ранкового чаю, налитого для мене черпаком з 50-ти літрової каструлі, дістається Едові.

«Рота встати! Вибрати по два офіціанти з кожного взводу. Решта — шикуватися на вулиці», — наказує старлей. Офіціанти? Які ще офіціанти? Виявляється, потрібно було обрати чергових, які приберуть брудні тарілки зі столів і віднесуть на кухню. В армії таких гордо величають «офіціантами».

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Перед виїздом на збори батько дав напуття: «В армії головне — берегти ноги». Тепер розумію, що він мав на увазі. Більше половини роти натерли дешевими берцями такі мозолі і рани, що аж. В одного навіть нога розпухла — відправили до санчастини.

Тим, у кого зовсім кепсько з ногами, дозволили носити кросівки. Відтак ми рота курсантів-фізкультурників. Я ж вчасно купив хороші берці й тепер анітрохи не шкодую витрачених грошей. Та й узагалі, якби попросили дати одну-єдину пораду майбутнім курсантам, я б сказав: «Не шкодуйте, блін, грошей на берці!».

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

«Пацани, мля, сьогодні ми вчитимемо нову хєру-бору. Ну, тобто, будемо зачитувати присягу на вірність українському народові», — вітає нас старлей.

Чотири взводи стоять на плацу. Перед ними — чотири перехняблені столики. На столиках сині теки, в яких текст присяги. Полудень. Починаються тренувальні польоти.

Синій камуфльований винищувач-спарка злітає в небо. Це Су-27, на сленгу просто — «сушка». Таке враження, що летить у саму стратосферу. Раптом пілот скидає оберти, літак на мить застигає в повітрі й починає падати в круте піке. Нижче, нижче, іще нижче. Як на око — до землі не більше кілометра. Мурашки поза шкірою. Пілот різко витягує штурвал і на форсажі йде ліворуч. Рев турбін такий, що вуха закладає. Само собою, на читання присяги всі забили.


Розліплюю очі. Навколо всі сплять, за вікном світанок. Або це все ще захід сонця? З таким режимом усе переплуталося: засинаємо — світить сонце, прокидаємося — теж світить сонце. Над вухом набридливо дзижчить комар. Намагаюся відігнати, не виходить.

Митися-голитися-снідати. За кілька днів я вже спробував усілякі каші: гречану, перлову, вівсяну, ячмінну, рисову, пшеничну, кукурудзяну, горохову. Начебто нічого не пропустив.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

На плацу віє прохолодний вітерець, хмарно. Ідеальна погода для стройової. Сьогодні не літають, так що незвично тихо. «Рівняйсь! Струн-ко! Рота, кроком, рррруш! ... Тримати стрій! ... Рота, на місці, стій! Раз, два. Починаємо ще раз, усе фігня».

Командир роти старший лейтенант Петренко намагається зробити так, щоби дев’яносто курсантів одночасно ступали на ліву ногу, потім на праву, потім іще і з поворотами. Наразі виходить не надто добре. Але ми стараємося.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Петренко чолов’яга харизматичний. Удає із себе «жорсткого» офіцера, але видно, що добряк, хороша людина. Низького зросту, у камуфляжі дивного забарвлення. В очі одразу впадають татуювання на передпліччях. Щось японське: ієрогліфи, аніме, сакури. Дивні татуювання, як для офіцера Повітряних сил. А ще в Петренка на дзвінку — дурнуватий рингтон Потапа, щось штибу «... танцюй дєтка а-та-та!».

Помарширували, покурили. Помарширували, покурили. Тим, хто погано марширує дають прізвисько «Робокоп». У нас у взводі таких двоє, але до присяги навчимо. Курсанти тягнуть на плац два старих обшарпаних барабани. Тріщини старанно заклеєні скотчем. Нічого, аби стукав голосно і задавав ритм під ліву ногу.

Сьогодні у двох курсантів з мого взводу дні народження. Старлей Ромчик якось вийшов на кондитера й привіз здоровезний торт. Восьма вечора, каптьорка. Вхід завішений старим зеленим брезентом, яким колись накривали винищувачі. За брезентом курсанти наминають бісквітний торт.


Розпорядок дня в армії чимраз більше нагадує фільм «День бабака». Підйом-сніданок-стройова підготовка. Обід-прибирання території-вечеря. Особистий час-відбій. І так по колу, кожен день.

Сьома ранку. Стою без футболки перед строєм. Легке тремтіння від холоду. «Рота, упор лежачи прийняти! Роби раз! Роби два! Раз! Два!».

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Сьогодні я проводжу ранкову зарядку. Навпроти мене стоять дев’яносто заспаних курсантів. Намагаюся й сам не задрімати. Ну що, ніби всі групи м’язів розім’яли: стрибали, присідали, віджиматися. «Рота, у казарму бігом руш! Застилати ліжка, умиватися, голитися. Шикування за 15 хвилин».

Застеляння ліжок в армії — це особливий ритуал. Забудьте все, чому навчали вдома. Спочатку перевертається матрац, потім на нього натягується простирадло. Далі «конвертом» складається друге простирадло. На це все натягується ковдра. Ніяких «підковдр» у армії немає. У підсумку, ліжко повинне виглядати «човником», тобто максимально рівним. У мене наразі виходить на 4 з 5.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Кілька слів про нашу казарму. Мешкаємо в корпусі підготовки пілотів-винищувачів «Су-27». Сюди затягли двоярусні армійські ліжка, розставили по класах. У мене над головою — схема повітряного бою, у сусіда навпроти — ілюстрація кабіни пілота з усілякими кнопками й важелями.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Узагалі казарма хороша. Скинув фотки знайомим воякам. Пишуть: «Ти ще казарми піхоти не бачив, так що не викаблучуйся».

У нас свято — туалет модернізували! Тепер не потрібно бігати в казарму пілотів під приводом «прибирання кімнат». П’ятеро добровольців-курсантів вирізали шматки чорної клейонки потрібного розміру, приклеїли до них бандаж і розвісили між «дірками» для створення ефекту перегородок. А керував імпровізованою майстернею Якубович. Ні, не той що Леонід, а той, що наш, Сергій. Хоча на вигляд – один в один, не повірите. «Якубович, до мене! Сектор приз на сьогодні — похід до крамниці. Крути барабан! Туру-ту-ту-ту», — часто жартує старлей Петренко.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Від постійних занять на плацу вже з’явилася «армійська засмага». Це коли шия і потилиця темно-коричневі, а решта тіла біла.

На обід розсольник, хлібна котлета і макарони. Розсольник нормальний, котлета теж їстівна. Макарони — жах. Лише уявіть, що у вас є порція на одну людину, а ви розварюєте, щоби вийшло на трьох. Хоча ні, краще не уявляйте.

Ми два дні вже не щипали траву. Непорядок. «Пацани, є бойове завдання. Поляну навколо туалету і умивальників потрібно освятити. Так що зривайте всі квіточки, бур’яни, подорожники та іншу хрінь. Щоби травичка була врівень», — наказує старший прапорщик.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

У нормальному житті проблему вирішує одна газонокосарка і півгодини роботи. В армії — рота курсантів. Розмови відставити. Стаємо рачки, починаємо щипати. Навіщо? Не нашим розумом братися.


Прапорщик прокинувся в доброму гуморі, тож ми подрімали на десять хвилин довше. На сніданок знову каша. Набридла. У суботу військова частина ніби вимирає: усі розходяться по домівках. Так що ми блукаємо, мов примари. Півтора кілометри від казарми до їдальні, півтора кілометри назад. І так тричі на день. А ще стройові вправи.

Складається враження, що все сходить до одного дня — присяги. Правильно марширувати, правильно шикуватися, правильно читати присягу та й, напевно, усе.

Сьогодні відповідальний прапорщик Нечитайло. Цікавий чолов’яга, в армії уже 28 років. Тактичні окуляри на носі, ідеально начищені черевики, злегка посивілий чуб, глибокий і приємний голос. Я дуже здивувався, коли дізнався його звання. На вигляд — бувалий офіцер. А досі у званні прапорщика.

Рота марширує на плацу. Спека, шия пече. На горизонті з’являється білий пес з чорними вухами, місцевий. Підбіг, дружньо погавкав, сів за нами спостерігати. Він уже третій день так з’являється, іноді навіть супроводжує до їдальні і назад. Нарекли його «Генералом», бо має велику чорну «зірку» на лобі.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Сьома вечора. Повечеряли, повернулися до казарми. Шикування. «Товариші курсанти, для вас є спеціальне завдання. На склад привезли ковбасу, її потрібно натерти спиртом. Одразу кажу — спирт уже розведений, так що у фляги собі не відливати», — каже прапорщик.

Перша думка: нащо ковбасу натирати спиртом? Нащо взагалі їжу натирати спиртом? Ідемо до кухонного складу в очікуванні спирту і ковбаси. А могли б грати у футбол.

«Товариші курсанти, ковбасу ще не привезли. Поки чекаємо — давайте пощипаємо травичку навколо цієї доріжки».

Підстава. Знову трава. Нахиляємося, починаємо тактичне винищення трави. Про ковбасу, звісно, прапорщик пожартував. Завтра неділя. На годину довше можна подрімати. Іще обіцяють відпустити в перше звільнення. Дуже сподіваюся на це — побачу цивільних уперше за тиждень.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram