ENRU

Пам’яті Павла Шеремета: він любив казати «Прорвёмся!», що б не відбувалося

00424965058dcbbb1
Журналіст Павло Шеремет у Києві, 27 лютого 2015 Фото: УНІАН

Сьогодні, 28 листопада, день народження Павла Шеремета. Білорусько-російсько-українському журналісту мало б виповнитися 46 років. Уранці 20 липня 2016 року в центрі Києва невідомі підірвали його авто, коли він їхав на радіоефір. Уже майже півтора року слідство не дає жодних відповідей на питання: хто вбив Павла.

Шеремет народився в Білорусі, працював у банківській сфері, а потім зайнявся журналістикою. Був кореспондентом ОРТ (нині «Первый канал») і відкрито виступав проти режиму президента Лукашенка.

В Україні Шеремет мешкав останні п’ять років, але остаточно перебрався після подій Майдану у 2014-му, коли пішов з ОТР, оскільки мав відмінну від офіційної російської влади позицію щодо подій в Україні, за що Павла, як він сам неодноразово згадував, організовано цькували.

«Закінчився мій короткий роман з новим російським суспільним телебаченням ... Гендиректора ОТР замучили листами з адміністрації президента як би з проханням розібратися з сигналами громадськості з приводу «русофоба» Шеремета. Тому я вирішив не підставляти новий телеканал, що поки що слабо стоїть на ногах, і написав заяву про звільнення», — написав тоді Шеремет на своїй сторінці в Facebook.

«Мільйони людей постраждали від цієї війни. Я жив в Києві, а працював в Москві, мені не потрібно було ніяких дозволів, щоб їздити між країнами. Тепер же в Москві я агент «хунти», а в Києві - агент ФСБ і москаль. Путін думає, що захищає русскій мір, але насправді він його зруйнував», — говорив він в інтерв'ю Medusa.io.

У 2013 році Павло Шеремет вів своє шоу на телеканалi ТВі, звільнився, коли канал був рейдерськи захоплений. В останні роки він писав для «Української правди», заснував школу журналістики «Української правди» та вів свою програму на «Радіо Вєсті».   

Журналістам Громадського також пощастило співпрацювати з Павлом і сьогодні ми знову згадуємо його:  

 Анна Цигима, режисерка hromadske.ua

Ми планували запускати нове вечірнє Шоу... Перше знайомство з Пашею, він зразу каже: «ми будемо робити краще шоу країни». Не можу сказати, чи було воно кращим для всієї країни, але для мене точно було.

Перший наш пілотний ефір ми записували з Борисом Нємцовим. До ефіру я всю ніч дивилась документальні фільми Паші, які він робив ще на ОРТ, надзвичайно сильні та гострі роботи. Мені стало страшно. Хвилювання перед записом було нереальне, ще не доводилось працювати з такою глибою, в гостях у якого мав бути відомий російський опозиціонер.

Але Паша зразу почав жартувати, підколювати Нємцова, який сміявся з нашого незручного крісла: «Ви б мене ще на підлогу посадили, щоб Паша вищим видавався».

Фото з ФБ сторінки Павла Шеремета

Він — найпрофесійніший журналіст, редактор і ведучий, з яким мені пощастило працювати. Він нереальний перфекціоніст – намагався контролювати все – від гриму та світла на майданчику до кожної склейки при монтажі, ми віддивлялись і різали ефір сотні разів – все мало бути ідеально. Коли він забігав до студії, ньзруму чи монтажки (він завжди вбігав, ніколи спокійно не ходив) – все зразу пришвидшувалось набирало темп.

Фото з ФБ сторінки Павла Шеремета

Я вже не згадую героїв, яких ми писали, теми, на які говорили, але я пам’ятаю, що я весь час сміялася, весь час! Перед записом він завжди щось таке придумував, над чим я ламала голову, не знала як це  реалізувати. Під час запису завжди імпровізував, тому важко було стежити за ефіром через сміх. А на монтажі він ніколи не залишав мене саму, розказував історії, жартував… Так, ми весь час сміялись.

 

 Наталя Гуменюк, журналіст, голова hromadske.ua

У часи, коли так легко загубитися в павутині теорій змов, маніпуляцій й міжусобиць, страшенно безцінні такі як Паша – люди-камертони, які в мить непевності вкажуть, де вона та сама пряма дорога, відчують, де «прогнило», майже одразу зрозуміють, де добро, а де зло, бо не все відносно. Паша – той, хто своїм прикладом показував, чому не варто бути циніком – тобто не боятися видаватися ідеалістом, людиною з переконаннями, якими живеш.  

Серед журналістів, які пишуть про політику й пригноблення, про біль, свободу, Паша вирізнявся тим, що працював, говорив, відчував, заражаючи любов’ю до життя, радістю від того, що робиш, цікавістю до людей.

Я пригадую, як у школі слідкувала за його матеріалами з Білорусі, як він тоді заражав інтересом до професії, жагою робити щось важливе. Нашому поколінню пощастило, що він опинився поряд.

Навіть, коли ми бачилися на бігу – десь в ліфті, на сходах, десь в коридорах Громадського, під будівлею... у цих коротких репліках, вітаннях (котрі з ним завжди були про серйозне, важливе, політичне –  війну, людей, про біль) – йому за лічені хвилини вдавалося заряджати енергією. А ще так cталося, що останній рік кожна розмова, закінчувалася його фразою «звертайся і звертайтеся, знай, що завжди можете розраховувати на мою підтримку і допомогу». І це була не ввічливість, бо Паша Шеремет – це про щирість. Спасибі. Спасибі.


 Настя Станко, журналіст hromadske.ua

Ми якось подружились майже одразу, коли він прийшов працювати на ТВі, я тролила його за те, що він російською говорить, а він смішно вимовляв «бандеровка».

Коли ми йшли з колегами з ТВі, саме Павло був рупором цього нашого протесту, він робив тоді останню партизанську програму «Проти ночі» під час цього рейдерського захоплення i твітив кожне слово цього публічного скандалу. Можна сказати, що цей загалом болісний для нас всіх сканадал пройшов дуже весело завдяки Павлу, бо він весь час іронізував.

Колектив ТВі, який звільнився після рейдерського захоплення телеканалу у 2013 році. Фото з ФБ сторінки Павла Шеремета

Пізніше саме Павло разом з Оленою Притулою, коли ми вже всі звільнились і вештались у пошуках роботи і нових сенсів, запросили нас до себе. Вони якраз приїхали з Грузії, привезли вино, ми сиділи і рефлексували. Я скажу, що Олена завжди особисто підтримувала нас у всіх складних конфліктах, і це насправді допомогло не розчаруватись у професії. Павло теж завжди казав: «Сражайся!».

Під час останнього конфлікту з Міністерством оборони стосовно репортажу, який ми привезли з передової, він теж написав мені: «сражайтесь». Це були останні його мені слова, а я пообіцяла після вирішення конфлікту прийти таки до нього на ефір…

Хоч Павло тут в Україні ніби займався не такими серйозними розслідуваннями, як у себе на батківщині в Білорусі, і видавався людиною, яка стоїть трохи осторонь, та все ж він був одним з небагатьох, хто нам, молодшим, завжди якось м’яко казав, що він нас підтримує, і що за свободу говорити завжди треба боротись.

Спочивай з миром, немає слів, щоб висловити те, як хочеться бодай чимось підтримати Олену, і як мені боляче за неї.

 

 Яків Любчич, журналіст hromadske.ua

Павєл практично завжди був веселим, життєрадісним. Він любив казати «Прорвёмся!», що б не відбувалося. Але коли йшлося про його програму («Проти ночі» на ТВі — ред.) — він був дуже експресивним, постійно на когось сварився, завжди щось йому не подобалось. Він хотів, щоб його програма була кращою, він хотів давати людям найкраще що він міг зробити. Він був професіоналом.

Коли ТВі, на якому ми робили програму «Проти ночі з Павлом Шереметом», захопили, ми зняли такий «Партизанський випуск». Він, звісно, в ефір вже не пішов, але саме таким як у цьому випуску я його буду пам'ятати. Веселим, життєрадісним, непохитним за будь-яких умов.

 

 Юлія Банкова, редакторка hromadske.ua

Завжди вважала його смішним. Смішним у хорошому значенні цього слова, бо йому вдавалося зняти напругу в будь-якій ситуації. Але при цьому він не переставав бути беззаперечним авторитетом. Жарти Павла часто здавались неполіткоректними, але завжди були смішними. Мене він називав на прізвище, але обов’язково з неправильним наголосом, бо «вказівки від бАнкової» завжди звучало солідніше, ніж від БанкОвої. Часом мені навіть здавалося, що йому бракує відчуття такту. Але це була «свята простота», якої в наш час дуже бракує.

Павлові вдавалося простими словами пояснити причинно-наслідкові зв’язки найскладніших процесів. А ще ця його невгамовна щирість і звичка називати негідників негідниками… У цьому була його сила.

Але навіть сильним людям буває боляче. Він був міцним плечем, коли ми звільнянися з ТВі. Вселяв у нас надію, що все це (наш демарш) недаремно. Але в той же час йому було сумно. Павло цього не казав, але відчувалося. Він хотів кричати про несправедливість, але йому тицяли його російським громадянством, мовляв, його не повинно це обходити. Але його не просто обходило, він справді переймався долею кожного з нас. У цьому був весь Шеремет — небайдужий і дуже щирий у відствоюванні справедливості.  

 

 Тимур Олевський, журналіст телеканалу «Дождь»

Однажды я оказался в одной компании с Павлом Шереметом. Это была поездка, организованная пресс-службой РУСГИДРО в поселок Черемушки на Саяно-Шушенскую ГЭС. Прошел год после аварии. Нас позвали провести мастер-класс для школьников из кружка юных журналистов. Замглавного редактора журнала «Огонек» Павел Шеремет был модератором.

Подростки принесли на встречу свои эссе. Он их собрал, как учитель стопкой перед собой, положил на стол, и начал рассказывать о профессии. Говорил, как с равными коллегами, только менее опытными. Рассказывал, что журналистика не должна быть скучной.

Новости бывают двух видов, «полезные» и «прикольные», объяснял Павел. «Полезные» – такие, которые лично касаются вашей аудитории, прогноз погоды, тоже полезная новость. А «прикольными» могут оказаться даже новости о терактах и катастрофах, если они произошли далеко. Для людей, живущих в другой части мира страшные события – просто картинка, которая пугает, но не более. Это надо иметь в виду, когда вы будете о них рассказывать.

Потом мы по очереди рассказывали о нашей работе, а Павел читал листки бумаги и бледнел. В этих, эссе, как потом оказалось, дети рассказывали о погибших, во время аварии родителях. Он в конце концов сидел совсем белый, в своей бордовой рубашке и вдруг сказал. «Я был неправ. Есть еще третий тип новостей. Есть такие ситуации, когда мы должны перестать рассматривать новости как набор голых фактов. Мы даже должны давать место эмоциям, чтобы достучатся до людей. Чтобы оставаться людьми». Я не помню дословно, но смысл был примерно такой. Для меня это стало хорошим уроком. И то, что он поменял свое мнение, и как он был потрясен и как сразу искренне поправился, и как он это назвал. 

Я не могу это объяснить, но утром (20 липня, в день загибелі Павла - ред.) я проснулся, от того что мне приснился взрыв, прикрыл руками голову на подушке, а это упал на пол мобильный телефон, нет, все-таки взрыв.  Павел Шеремет. Светлая память. Спасибо тебе.

Павло Шеремет загинув 20 липня 2016 року у Києві внаслідок вибуху авто, за кермом якого він перебував. Вибух стався о 7:45 ранку на розі вулиці  Богдана Хмельницького та Івана Франка навпроти ресторану McDonalds.

10 травня журналісти «Слідство.Інфо» презентували розслідування про вбивство журналіста Павла Шеремета. Зокрема, у фільмі йдеться про те, що співробітник СБУ Устименко був біля дому Шеремета в ніч перед убивством. Пізніше в СБУ заявили, що Устименко був звільнений у 2014-му році.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Вбивство Павла»: розслідування загибелі журналіста Шеремета.