Виграш України в Європейському суді з прав людини: зманіпульована перемога?

«Україна не несе відповідальності за порушення прав людини на окупованому Донбасі», — так Іван Ліщина, урядовий уповноважений у суді Стразбурга, прокоментував рішення європейського суду з прав людини, винесене 25 липня. Заява  під  таким заголовком опублікована на сайті українського міністерства юстиції.

На сторінці у Facebook дружини українського посла в раді Європи навіть з’явилися світлини, де з шампанським святкують цю перемогу.

Громадське ознайомилося з рішенням суду і з’ясувало: ідеться не зовсім про те, що каже мін’юст.

Узимку 2015 року українець Олександр Хлєбік звернувся з позовом до Європейського суду з прав людини. У позові йшлося, що держава Україна порушила його право на свободу та особисту недоторканність і право на справедливий суд, гарантовані статтею 5 та пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В Україні апеляція на вирок суду не розглядалася впродовж двох років — документи, направлені до апеляційного суду Луганська, утрачені після окупації цієї території.

Справа Хлєбіка

Хлєбіка з чотирма спільниками, за підозрою в незаконному володінні зброєю та збройному пограбуванні, затримали 1 травня 2010 року. Злочини були скоєні в Перевальському районі Луганської області.

30 квітня 2013 року районний суд Алчевська визнав винними всіх чотирьох обвинувачених. Хлєбіка засудили до 8 років та 9 місяців позбавлення волі. 14 травня 2013 року його сестра подала апеляцію.

6 червня 2014 року апеляційний суд засідав іще в Луганську, але Хлєбіка не могли доставити зі Старобільського СІЗО — уже тривали бойові дії.

Засідання за допомогою відеоконференції призначили на 8 серпня 2014 року. Але за тиждень у будівлі суду вже не було ні світла, ні навіть телефонного зв’язку.

Пізніше справи з Алчевська перенесли в юрисдикцію Лисичанського районного суду, апеляційний суд Луганської області переїхав у Сєвєродонецьк. Утім, самі справи так і залишилися в Луганську.

З травня 2015 по лютий 2016 п’ять разів подавав апеляції, адже «провина не доведена і не зможе бути доведена» — суд у Лисичанську за цей час постановив, що справу поновити не можна, оскільки не вистачає матеріалів. І, згідно з законом Савченко (рік за два, якщо сидиш у СІЗО), Хлєбік уже відбув покарання: з 2010 року він відсидів більше п’яти років у Старобільському слідчому ізоляторі.

Натомість прокурори наполягали, що звільнити людину можна лише тоді, коли вона остаточно засуджена, а справа досі перебувала на розгляді в апеляції.

Станом на 2015 рік, коли Хлєбік подав позов в ЄСПЛ, Перевальський район, де були вчинені злочини, Алчевськ, де відбувався суд першої інстанції, а також Луганськ, де мала б розглядатися апеляція, контролювалися так званою «Луганською народною республікою».

Уряд звернувся до представництва Міжнародного комітету червоного хреста із проханням допомогти віднайти справу Хлєбіка — МКЧХ працює і на непідконтрольних територіях. Але станом на січень цього року матеріали справи все ще лишалися в Луганську. Уповноважена Верховної Ради з прав людини змогла вивезти певну кількість справ з територій, що контролюються «ДНР», але з «ЛНР» домовитися не вдалося.

24 травня 2016 року Сєвєродонецький апеляційний суд таки звільнив Хлєбіка з-під варти.

Аргументи сторін

Хлєбік наполягав, що використав усі наявні національні механізми захисту.

Як пояснив представник українського уряду, Хлєбік міг би зібрати більше матеріалів для апеляції уже в новому суді, але не зробив цього. Європейський суд, натомість, зауваження уряду відхилив: заявник не мусив збирати додаткові дані, адже матеріали справи втрачені не з його провини.

Хлєбік запропонував три можливі шляхи:

1. вимагати допомоги Уповноваженого Верховної Ради з прав людини при отриманні матеріалів справи з території, яку уряд не контролює;
2. провести нове розслідування та судовий процес;
3. переглянути рішення, виходячи з наявного матеріалу.

Стосовно першого рішення, суд звернув увагу, що Хлєбік уже звертався до уповноваженої. Чи зможе вона допомогти — залежить від влади так званої «ЛНР». Уряд України на це вплинути не може.

Другий варіант суд відхилив, позаяк доказів того, що новий процес буде ефективнішим, наразі немає.

Й, оскільки велика частина доказів утрачена, третій варіант теж відхилили.

Рішення суду

Європейський суд установив, що справу неможливо розглядати без контексту — мається на увазі ведення бойових дій. Згадали історичні події, починаючи від 2014 року: збройне захоплення державних будівель у Донецькій та Луганській областях, проголошення «ДНР» та «ЛНР», а також проведення АТО.

Згідно постанови ЄСПЛ, порушення права на справедливий суд (пункт 1 статті 6 Конвенції) не було. Попри те, що уряд справді не контролює території «ЛНР», розшукати справу намагався: звернулися до поліції, уповноваженого з прав людини, міжнародного комітету Червоного хреста. Урешті-решт обвинуваченого Хлєбіка таки звільнили з-під варти.

Суд також зазначив, що Хлєбік позивався тільки проти України. Але в практиці ЄСПЛ були прецеденти, коли громадяни (наприклад, Молдови) позивалися в подібних ситуаціях не лише до самої країни (Молдови), а й до тієї, яка нині контролює територію (Росії).

Утім, у рішенні не йдеться про те, що Україна не несе відповідальності за порушення прав своїх громадян на непідконтрольних територіях, як це подає міністерство юстиції.

Узагальнювати не можна

Юристи з міжнародного права, до яких звернулося Громадське, пояснили: казати нібито суд визнав, що Україна не відповідає за порушення прав власних громадян на непідконтрольній території, не зовсім коректно.

Богдан Крикливенко, керівник секретаріату Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, написав у Facebook, що справа Хлєбіка — непоодинокий випадок:

«Уповноваженим подавалося кілька десятків клопотань у рамках статті 206 КПК з проханням звільнити людей з-під варти в ситуаціях, подібних до ситуації Олександра Хлєбіка. І головне, на сьогодні є багато людей, які не мають жодних матеріалів кримінальних справ і утримуються під вартою, бо ухвалити рішення звільнити осіб із тяжкими звинуваченням ніхто на себе брати не хоче. А ті, кому пощастило бути звільненими, залишаються із триваючими кримінальними провадженнями і невідомими перспективами…»

Представник уряду в Європейському суді з прав людини маніпулює інформацією, уважає юрист-міжнародник Микола Гнатовський:

«Інтерпретація мінюсту є некоректною. Ідеться про інше: дуже конкретну справу, де документи для апеляції залишилися на непідконтрольній території. Тобто казати, що Україна взагалі не несе відповідальності ні за що, не можна. Попереду справи, де суд визначатиме той обсяг, де Україна несе відповідальність за забезпечення прав людини на непідконтрольних територіях.

Важливо також, що суд посилається на класичну справу, яка стосується придністровського конфлікту — Ілашко та інші — проти Молдови та Росії, натякаючи, що в українських справах також можна позиватися проти Російської федерації».

Станом на червень 2017-го в Європейському суді з прав людини чекають розгляду 3700 справ українських громадян проти України і Росії, що стосуються конфлікту на Донбасі та в Криму.