ENRU

Переселенці, що чекають «із моря погоди»

Сорок мешканців тимчасового гуртожитку для ВПО (внутрішньо переміщених осіб) в Маріуполі вже другий рік відмовляються виселятись і облаштовувати власне життя.

Риба шукає де глибше, а людина – де її не будуть убивати. Влітку 2014 року переселенці з охопленого боями Донбасу знайшли притулок в офісному центрі Азовського судноремонтного заводу на Красномаякській, 17а у Маріуполі.

Притулок безкоштовний і, як планувалося, тимчасовий. Проте нема в цьому світі нічого постійнішого за тимчасове: минуло два роки, а тридцять два пенсіонери й восьмеро молодих людей далі навідріз відмовляються виселятись — навіть до безкоштовного житла із кращими умовами. 

«Ішлося про нетривалий час, — розповідає Уляна Токарєва. Два роки тому, працюючи в Маріупольській міськраді, вона допомагала переселенцям. — Достатній, щоб люди переоформили документи, знайшли роботу й житло. Муніципальних приміщень у нас не було, тож мусили домовлятись із судноремонтним заводом, що він виділить триповерхову будівлю й візьме на себе оплату комунальних послуг. Волонтери привезли туди меблі й необхідну техніку. Але війна не закінчилась ні за тиждень, ні за місяць». 

Гуртожиток на вул. Красномаякській в Маріуполі — власність судноремонтного заводу

За два роки через центр тимчасового перебування переселенців пройшло з півтисячі людей. Міська влада шукала для них адаптаційні програми та ґранти, допомагала знайти роботу й житло. Проте відремонтувати гуртожиток і перетворити його на більш-менш комфортне постійне житло не мала права – будинок належить державі. З тими ж, хто затримався в центрі надовго, раз у раз виникали проблеми. 

Комендант – Євгенія Василівна, соціальний працівник із багаторічним стажем, — допомагала вирішувати юридичні, організаційні, господарські питання. Але люди її не полюбили. Ясно — робила їм зауваження. А як інакше, коли дорослі люди, яких прийняли в біді, викручують лампочки в коридорах, ламають ручки на дверях, не прибирають, перепрошую, за собою в туалеті?

Там живуть люди, які не звикли до порядку і не знають, як поводитись із чужою власністю, — нарікає Токарєва. — Я розумію: вони втратили дім, вони в чужому місті, одинокі, тримаються за соломинку, яку вдалося схопити… Але ж це не умови для нормального людського існування!

«Закінчиться війна – поїдемо додому»

Темно, вогко і пахне старістю. Йдемо довгим вузьким коридором. 

— Помітила: ти там, на ґанку, з дівчиною говорив. То вона тобі не треба. Проститутка вона, — діловито каже рудоволоса баба Галя, відчиняючи двері до своєї кімнати. — Проходь. 

Валентина Євстахіївна (ліворуч), що мешкає у сусідній кімнаті, зайшла в гості до баби Галі

У кімнаті два ліжка, на одному з них горою поскладаний одяг. У кутку —невеличка тумбочка, на ній — електрична пічка. Біля єдиного вікна сидить згорблена старенька з білосніжним волоссям. Валентині Євстахіївні вісімдесят шість. Вона зайшла в гості, сама мешкає в сусідній кімнаті. Коли говорить про те, як їй живеться, — плаче.

Ти давай, поїж спершу. Сідай-сідай, чого стоїш, — командує баба Галя. — Стола в нас, як бачиш, нема, то ми на табуретці їмо. Я от якраз борщ зварила й картоплю з м’ясом. Їж, не соромся, а потім і ми поїмо. Бачиш, у яких умовах живемо? 

Відремонтувати гуртожиток міська влада не могла – будинок належить державі

У кутку монотонно гуде й час від часу здригається старенький холодильник. Їх на три поверхи лише два. Тож холодильник у кімнаті баби Галі замість будильника: «ранком, як починають усі шастати за продуктами, розумію, що пора вставати». Справ у неї щодня багато. 

— Цілий день на ногах — шукаємо, де що хорошого можна взять, де які акції. А ввечері я ходжу до сусіда «ізвєстія» дивитись на «Інтері». Біблію читаю. Нам баптисти дали. По неділях ходимо на молитву до них. Вони нас вчать не сваритися. Хороші вони люди. А в Шахтарську я не ходила ніколи до церкви. 

Баптисти допомагають пенсіонерам із гуртожитку добрим словом, «Каритас» — грішми, «Лікарі без кордонів» купують ліки. 

Зробили нам на старість веселе життя, — зітхає баба Валя. Аж раптом питається в сусідки: — Галино Петрівно, а ви одразу в Маріуполь приїхали, як війна почалась?

— Та де! Спочатку два тижні в підвалі просиділа, коли бомбити нас почали. А потім сусідка прибігла і каже: «Сто танків їде! З цієї, як її, з України!

— З Росії ж їхали… —  невпевнено заперечує баба Валя. 

Та з якої Росії! З України! А чиї танки, неясно: чи українські, чи деенерівські. Там же ж чорт розбере, хто в кого стріляє. Ну, я почула, значить, про танки, зібрала речі і давай тікати. Приїхала на зупинку, а там деенерівці. Будинки горять, на асфальті трупи. Страшно. Підійшла до одних, кажу: «Поможіть утекти». Так і виїхала. Це було 28 липня, як сьогодні пам’ятаю. 

Соціальна служба в Маріуполі скерувала бабу Галю сюди, на Красномаякську, 17а. 

— Рік прожили, і нас почали виганяти: «електрика і газ дорогі, шукайте собі квартиру або вертайтеся додому». А куди нам їхати? Трусимося від страху, як ті собаки. Вимкнуть світло, воду, газ — розповземося, як таргани. 

Додому в Шахтарськ, утім, баба Галя таки їздить: 

— Щомісяця за хату ж треба платити. А чого не їздити? Ми старі вже — ні до яких партій не належимо. Як ото в фільмі «Свадьба в Малиновке»: їдуть одні – фуражку на одну сторону, їдуть другі — на іншу. Так і в нас. Як закінчиться війна, то додому поїдемо. 

— А я, знаєте… — тихо додає Валентина Євстахіївна. —  Вже на цю війну дивитись не можу. Оце побачу десь у місті наших хлопчиків військових і питаю: «чого ж ви нас не звільняєте так довго?». А вони все «скоро» та «скоро»… 

«Аля, копай!»

Надя і Мігран — єдина молода пара в гуртожитку. Їй двадцять, йому двадцять чотири, обоє сироти. Замість відповіді на стукіт у двері — гавкіт собаки. Двері відчиняє одягнена в халат Надя; на руках у неї плаче немовля. Боксер Аля загрозливо зиркає з-під ніг господині, але вже не гавкає — тихо гарчить. 

Надя і Мігран жили в гуртожитку у Макіївці, доки їх звідти не вигнали. Наступного дня в гуртожиток влучив снаряд

— Вибачте, в нас тут гармидер, —  дівчина кидає погляд на простору кімнату. Стіни оббиті бежевим пластиком, із меблів — кілька шаф, диван, велике ліжко й комод, на якому стоїть телевізор із відеопрогравачем. Надя з Міграном живуть тут уже два роки. 

— Ми це все самі за свої гроші купили, —  з гордістю каже Надя. Вона з Макіївки, за фахом маляр-штукатур, але роботи в Маріуполі за два роки не знайшла. 

— Офіціантом не беруть, продавцем також. Приходжу, кажу, що я переселенка, й мені відразу показують на двері. Барменом я б не пішла, бо треба знати всі ті суміші алкогольні. А от офіціантом — так! Це ж не важко. Купила б собі блокнот, записувала б, що люди замовляють. Ще думала прибиральницею, а мені кажуть: заповнюй анкету. То я навіть не заповнила, бо все ж ясно: не візьмуть. Якщо треба когось узяти на роботу, то ти береш, а не анкети вручаєш, правильно? 

Тепер роботу Надя не шукає: вже кілька місяців у декреті. Є інша проблема: потрібно лягати в лікарню на операцію, а грошей катма. 

— Лікарі вимагають шістсот гривень. А де я їх візьму? Добре, хоч Мігран працює: вміє взуття робити. Він у мене вірменин, теж круглий сирота. Йому за паспортом дев’ятнадцять років, бо його мама вже давно документи пропила. Ми в інтернаті познайомились, жили разом у гуртожитку в Макіївці, але звідти нас вигнали. А наступного дня в цей гуртожиток влучив снаряд,  так що нам пощастило —  вчасно звалили. 

Своїм життям у Маріуполі Надя не задоволена. Каже, сусіди напружують — понапиваються й матюкаються цілу ніч. 

— Аля, — каже дівчина до собаки, — де шахтар? Копай! 

Собака грайливо гарчить і починає лапами шкрябати лінолеум. Надя сміється. 

— Тут така Україна, що вже легше в ДНР жити, —  каже вона пізніше. —  Якісь усі загальмовані. Ось у Донецьку ми колись гуляли: йдеш, попросиш у когось закурити, тобі дадуть. А тут ніхто не дасть. Не могли вони Маріуполь споганити, а не Донецьк? 

Сміється знову. 

Вивчена безпорадність

На запитання, чи помагають мешканцям центру волонтери, баба Галя відповіда категорично: ні. Волонтерка Ілона має іншу відповідь. 

— Востаннє була там узимку цього року, то ці люди мене навіть не пам’ятали. Хоча я за два роки двадцять три машини гуманітарки привезла: одяг, продукти, —  розповідає вона. — Вони часто агресивно поводились. Ми раз приїжджали до них пояснити, що ця будівля належить заводу, тому їм треба шукати власне житло, але вони слухати не хотіли. 

Від будинку на Красномаякській до моря — п’ять хвилин, тож переселенці відмовляються переселятися попри те, що навіть у пенсіонерів є гроші на власне житло: пенсія, допомога від держави для переселенців, приватна допомога від різних фондів… 

— Вони звикли жити тут, хоча я їм пояснювала, що це — найдорожчий район у місті. До речі, пенсіонерам пропонували безкоштовно жити в санаторії: там є масаж, різні розваги. Вони відмовились. Ніхто навіть на кімнати не поїхав глянути. А ще між ними хтось пустив чутку, що держава буде давати переселенцям житло, то вони тепер і чекають, — пояснює волонтер.

Насправді, каже Ілона, з роботою для молодих тут також немає проблем: в кожному супермаркеті є вакансії прибиральників, охоронців і продавців. Беруть людей без освіти, переселенцям не відмовляють. Але ті самі не хочуть працювати:

— Ось там є молода дівчина Надя. Ми пропонували їй роботу не раз — і за фахом, і касиром у маркеті. Як сирота вона має право на пільгові вакансії. Але вона просто не захотіла працювати… Розумієте, в них розвинувся культ жертви. Звикли, що їм усі все винні. Думають, що волонтери зарплату отримують. А ми, чесно сказати, вже втомились допомагати… 

Наталя з чоловіком — утікачі з Тореза, колись мешкали в гуртожитку на Красномаяцькій, тепре мають свій швейний бізнес

— Тепер ми самі собі господарі, —  каже тридцятичотирирічна Наталя, старанно випрасовуючи клаптики тканини. Робити їй це вочевидь нелегко: руки покручені хворобою. Змалку Наталя хворіє на епіфізарну дисплазію суглобів — ходить, практично не розгинаючи ніг. 

Наталя з чоловіком Олександром — утікачі з окупованого Тореза, колись мешкали в гуртожитку на Красномаяцькій. Подали проект до благодійного данського фонду на створення невеликого швейного бізнесу, отримали ґрант – шість тисяч гривень. Тепер Наталя шиє на замовлення речі для дому. Невеликого заробітку вистачає на оренду житла. І на те, щоб викликати заздрість у колишніх сусідів. 

— Казали в гуртожитку, що ми алкоголіки. Я на те не звертаю уваги, — говорить Наталя. — Дехто отримав ті самі шість тисяч, але житла не знайшов і гроші профукав. Той данський фонд усе перевіряє, хто на що витрачає гроші: якщо з користю, — тобі й надалі допомагають. Нам із чоловіком уже двічі гроші давали. Тому на нас усі в гуртожитку ображаються і наговорюють. Але як вони самі собі не хочуть допомогти, то ніхто не врятує. 

Випрасувані клаптики Наталя акуратно складає на стіл — шитиме з них фіранку. Має кілька замовлень наперед. 

У їдальні гамірно: час обіду. В черзі здебільшого літні люди. Їжу вони отримують безкоштовно, обмінюючи на спеціальні талончики. Як працює ця система, пояснює Іра з Єнакієвого. Рік тому вона разом із чоловіком і дочкою переселилась із центру на Красномаяцькій до орендованої однокімнатної квартири та пішла на роботу до соціальної їдальні благодійної організації «Каритас». 

Ірина працює в «Карітасі»: «Тепер нас у гуртожитку не люблять. Чула якось: «ого, скільки у вас грошей!». 

До війни Іра була санітаркою у центрі переливання крові. 

— Поки жила в гуртожитку — за тридцять гривень на день працювала прибиральницею в притулку для собак. Потім запропонували прибирати в офісі «Каритас». А чого відмовлятись? Мені будь-яка робота — робота. А чоловік мій хачапурі з перших днів продає. Як починав, то не вмів узагалі їх робити, а зараз такі добрі виходять! Нам тут добре, — всміхається Іра. 

На перекурі Іра розповідає свою історію. Коли родина заселилась на Красномаяцьку, їх відразу попередили: тільки на рік. Шести тисяч, отриманих від данського фонду, вистачило на квартиру. 

— Тепер нас у гуртожитку не люблять. Чула якось: «ого, скільки у вас грошей!». А ти чого сидиш? Іди заробляй, і в тебе стільки буде! 

Мешканці гуртожитку на Красномаякській стоять у черзі за картоплею, яку привезли волонтери

Рік тому, коли міська влада не змогла переконати переселенців виселитись із тимчасового притулку, керівництво заводу заявило, що не застосовуватиме силу й оплачуватиме перебування тих, хто застряг на Красномаякській, 17а, стільки, скільки знадобиться. Психологи називають стан цих людей синдромом вивченої або набутої безпорадності: людина не має мотивації боротись, змінювати щось у своєму житті, рухатись далі, обираючи зручнішу модель пасивної поведінки. 

— Мені їх шкода, — зізнається Уляна Токарєва. — Ми не можемо говорити, що переселенці погані чи добрі: там кожен має свою життєву історію. Але я розумію, що тим, хто досі лишається на Красномаякській, ми вже нічим не допоможемо. Хіба тільки самі захочуть.

/Петро Ткачишин