П'ять порад внутрішньо переміщеним особам та владі

Чому захист прав внутрішньо переміщених осіб повинен стати пріоритетом українського уряду? Як змінити ставлення суспільства до переселенців, і чому це необхідно робити? Поради для самих переселенців та для тих, хто хоче їм допомогти дають Олександра Кулаєва – представниця Міжнародної Федерації з прав людини та Юлія Харашвілі – керівник асоціації внутрішньо переміщених осіб «Згода» в Грузії. Поради експертів – в інтерв’ю Громадського Схід.

Територія українського конфлікту – одна з найбільших, які є в регіоні. Якщо говорити про внутрішньо переміщених осіб, то наприклад, лише в Харкові їх 140 тисяч. Як взаємодіяти людям, які там живуть, тими, хто приїхав, представникам влади, які по-різному ставляться до переселенців? Що робити всьому цьому суспільству?

Олександра Кулаєва: Світ змінюється, люди переміщуються, виникають соціальні проблеми в тих хто приїздить і в тих, хто приймає. Всі ці проблеми можливо вирішити, якщо є бажання їх вирішувати, а не посилювати через якісь політичні, економічні інтереси, тощо. Роль муніципалітету величезна, він повинен з відповідальністю ставитися до ситуації. Роль приймаючої сторони навіть більша, ніж роль тих, хто приїздить, просто, тому що вони в себе вдома, в них все більш менш гаразд. А ті, хто прибуває, приїжджають з психологічними травмами, у важкому стані з конфліктом за спиною, який все ще триває. Людина в цій ситуації стає жертвою і конфлікту, і війни, і чужих політичних, економічних інтересів. Суспільство, не готове просто так легко прийняти таку кількість біженців, чинить спротив. Постійно нагадувати про те, що проблеми цих людей – це пряме зобов’язання держави. Про це не можна забувати, не можна давати забувати тим, хто відповідальний за цих людей, також про те, що в нас тут зараз не так все погано, а люди йдуть від жахіть. Мабуть, це одні з таких по-людськи простих ключів, які частіше в першу чергу і відсутні.

Популярно зараз казати про те, що Європа також не справляється, тому й ми не справляємося. В нас бідна країна, зараз є інші проблеми, тому ми не допомагаємо нашим переселенцям.

Юлія Харашвілі: Існують загальноприйняті загальнонародні принципи внутрішнього переміщення, в яких зафіксовано, що головна відповідальність за внутрішньо переміщених осіб несе національна влада. Не зважаючи на те, де вони перебувають, з якої території вони прийшли, це громадяни цієї держави і вони повинні отримати не менш адекватну допомогу, ніж всі інші громадяни країни. Ось ця позиція в Грузії завжди існувала. Але в нас конфлікт почався і розвивався в ті часи, коли був повний розвал. Після розвалу Радянського Союзу, коли економіка, соціальні послуги, все було на дуже низькому рівні, але навіть тоді знаходились якісь ресурси, щоб цих людей підтримати. Кілька разів я приїздила в Україну, кожен раз я намагалася сказати, що дуже важливо створювати такі координуючі ради, в які будуть входити і представники влади, і представники релевантних міжнародних організацій, і громадянського суспільства, які разом будуть знаходити кращі шляхи вирішення проблеми, кращі шляхи надання допомоги. Така координаційна рада, яка вже багато років існує в Грузії, зіграла важливу роль.

В нас ніби й приймають, ніби допомагають людям, але є в суспільстві й агресивне ставлення до тих, хто приїздить.

Юлія Харашвілі: Це не повинно залежати від доброї волі людини, це дійсно відповідальність національної влади, вона повинна бути прописана в законі. Я знаю, що в Україні в 2014 році був ухвалений закон (Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб – ред.), потім прийняті поправки, які ініціював громадянський сектор. Місяць тому ухвалили національний план діяльності по Резолюції №1325, який дає можливість додаткового вивчення ситуації внутрішньо переміщених осіб і допомоги через жінок та дітей. Всі повинні дуже добре вивчити, знати та застосовувати ці документи, а не тільки знати про їхнє існування.
 

Відомо, що адресна допомога – не завжди найкраща допомога. Може, на першому етапі — так, але потім людина повинна знайти роботу, сама собі допомогти в суспільстві якось рухатись. Що потрібно робити в першу чергу?

Юлія Харашвілі: У нас сьогодні (в Грузії – ред.) внутрішньо переміщені особи продовжують отримувати фінансову допомогу, обмеження тільки за рівнем зарплатні. Людина, яка отримує 1250 ларі, що трохи більше ніж 300 євро, вже не буде отримувати цю допомогу, але інші будуть. Суми з бюджету йдуть дійсно великі. Ці гроші повинні існувати, повинні бути направлені на стійке розселення, на стійку зайнятість. Дуже важливо людей забезпечити трьома речами: інформацією, ставленням, як до рівних, сталим житлом та роботою. Якщо у людини будуть ці три умови, вона буде дуже корисною в суспільстві.

Олександра Кулаєва: Я бо додала те, що велику роль відіграє суспільство. Якщо людина приїздить під лейтмотив «понаїхали» та ще й «можливо шпіони», та ще й «ворог їм подобається більше, ніж ми», то — запропонуй чудову інтеграційну програму, — але він буде жити в надії поїхати назад, вважати, що його облаштування тут неможливе, не інтегруватися. Україні пощастило, тому що це люди – носії більш менш однієї культури, однієї — двох мов, які в більшості випадків люди розуміють. Ситуація значно складніша, коли виникають сутички у людей з абсолютно різними культурами, різними мовами. В українській ситуації теоретично є всі компоненти, щоб інтеграційна програма спрацювала.

Що б ви порадили і внутрішньо переміщеним особам і всьому українському суспільству?

Олександра Кулаєва: По-перше, це порада взаємної відповідальності. Звучить абстрактно, але дуже важливо як для приймаючих, так і для прибуваючих. Питання вразливості деяких груп для мене надзвичайно важливе. І остання, може банальна порада: ситуацій, в яких діалог неможливий, не існує. Через роки ми вже можемо дивитися на такі безвихідні конфлікти, складні ситуації, які були в нашому регіоні двадцять років тому і бачимо, що завжди громадянське суспільство знаходило спільну мову з іншим громадянським суспільством і примушувало так чи інакше, з більшим або меншим успіхом знаходити владу цю спільну мову.

/Анастасія Станко, «Hromadske.Схід»