Після перших боїв зрозуміли, що ми просто м'ясо — кіборг про Донецький аеропорт

19-20 січня 2015 року бойовики підірвали термінал Донецького аеропорту протикорабельними бомбами. Частина українських військових, які тримали оборону 242 дні, загинула під завалами від потужного удару, когось застрелили в бою, когось - у полоні. Досі ніхто не береться назвати точну кількість загиблих. Всі, хто обороняв аеропорт, хто загинув і хто залишився живим, увійшли в історію, як «кіборги». Утім, питанням для багатьох як військових, так і для цивільних, досі залишається - чи варто було обороняти «коробку зі скла», якою на той момент уже був аеропорт. Питання також - чому не укріплювали об’єкт, доки позиції українських військових були сильними.

Про тих, хто захищав аеропорт говоримо з гостями студії Громадського: водій штурмового батальону 81-ї десантної бригади Олександр Скрипнюк та сестра «кіборга» Івана Марченка Альона Марченко.

Альоно, ви втратили брата. Як держава та люди допомогли вам це пережити? Чи ви отримали грошову компенсацію?

Так, отримали. Але довелося чимало побігати, просити, нагадувати про те, що ми є, що мама залишилася. Рік тому ми похоронили батька, брат приїздив зі сходу - тоді ми бачилися востаннє. Мама жила з братом, після його смерті залишилась одна. У мене своя сім’я, діти. Я не можу часто приїжджати. Дали гроші, потім дзвонили, казали - ми передамо нагороду, посмертно. Мама дзвонить, плаче: таке віддчуття, ніби її вкрали і принесли мені віддати.

Олександре, ви пережили полон, вас тримали там місяць. Як ви зараз почуваєтесь, чи вам допомагають психологічно?

Війна на цьому закінчилась для мене. Ні комісію не пройшов центральну військову по пораненнях, ані психологічно ніхто ніяк не допомагає. Здав документи - чекай. Ніхто не сповіщає, коли і що буде. Забули. Це треба ходити, бігати, дізнаватися… Я не та людина, яка буде стукати.

Я правильно розумію - після полону вас демобілізували?

Поставили в першу чергу на мобілізацію.

Відкривються справи. Це все називається терористичними атаками, те, що сталося в аеропорту теж. Тож, чи ви свідчили в СБУ чи в Генеральній прокуратурі після полону?

Одразу після звільнення ми приїхали в Харків, де нас зустріли працівники СБУ. Допитали письмово - де? що? коли і як? що бачив? що знав? позивні?

Ви вірите, що будуть притягнуті до відповідальності «Гіві», «Моторола»?

Там інший світ, вони за це навіть не переживають. Україна - це Україна, а в них - «ДНР». Вони нічого не бояться. Вони вбивають людину у всіх на очах, перед камерами, сепаратисти самі це знімають… Про що тут можна говорити?

Можна сказати, що ви розчарувалися у війні, в тому, що сталося, зокрема у Донецькому аеропорту?

Це наша земля, і ми дуже багато крові там залишили, друзів. Все ж Донецьк і Луганськ будуть нашими. Прикро, що держава не цінує патріотів. Їх залишилось дуже небагато.

Альоно, що ви скажете на це?

Я абсолютно згодна. 20 січня сталися обвали. Ми все бачили - почали дзвонити, шукати, вийшли на саму верхівку, я запитую, чи є такий-то? На що почула «а ваш брат обязян защищать родину во время войни». Я запитую: а в нас війна? Ні? Значить не зобов’язаний. На що знову почула - «ви в цьому нічого не розумієте». Я писала дуже багато заяв - в СБУ, в прокуратуру, скрізь. Я таки знайшла брата. Я забирала його з моргу, коли вже сепаратисти віддали тіла волонтерам на Дніпропетровськ. Це було в квітні. Їздила на опізнання, забрала, похоронили. Після цього через 2 тижні приходить лист із МВС: «ми докладемо всіх зусиль, щоб віднайти вашого брата». Мамі тижні два тому знову подзвонили і сказали, що вона має приїхати, бо відкривають нову справу за фактом вбивства. На допити викликали тільки маму.

Олександре, багато бійців, які керували операціями, захищаючи аеропорт в різний час, говорять про те, що, можливо, варто було краще укріплювати…

Знаєте, наші генерали та командири воювали тільки на картах, тому те, що вони говорять… Якби всі були такі патріоти, як Іван Іванович Зубков, ми б давно війну виграли. І не треба укріплень, просто дух був дуже сильний. Ми йшли з таким патріотизмом, а після перших боїв зрозуміли, що ми - просто м'ясо… навіть важко пояснити. Ну, ви з автоматом, а по вас працюють гради і міномети, а вам наказали не стріляти. Ми ж стоїмо за свій шматок землі, ми не прийшли до «кацапів» їхнє відбирати. А наше командування - «не стріляти!» і все. Ніби чекають, доки прилетить і все - немає людини - немає проблеми.
 
/Hromadske.Схід, Анастасія Станко