Після Шекспіра: сучасні британські драми в руках українських режисерів

У вересні в Києві відбувся міні-фестиваль британської драми Taking the Stage. В ньому 10 українських театрів представили своє бачення уривків з п’яти п’єс сучасних британських авторів. Серед сценаріїв п’єс були «Шахтарі-художники» (Лі Холл), «Легені» (Данкан Макміллан), «Чорний дрізд» (Девід Гарровер), «Як боги впадуть, то безпечно не буде» (Сельма Дімітрієвіч) та «Під небом синім» (Девід Елдрідж).

Постановки оцінювала експертна комісія, в якій були театральні діячі та критики з України, а також представники британських театрів — Young Vic (Лондон), Live Theatre (Ньюкасл), Hull Truck Theatre (Галл) та Sherman Cymru (Кардіфф). Комісія обрала чотирьох переможців і підтримала ще двох учасників, що працюватимуть з британськими менторами і поставлять повні версії п’єс в Україні.

Ми поспілкувалися про проект Taking the Stage з двома театральними режисерками: учасницею експертної комісії Рією Перрі та переможницею читань Тамарою Труновою.

   Ріа Перрі, театральна режисерка, співзасновниця театру Iron Shoes

«Я думаю, Taking the Stage — фантастичний проект, зокрема тому, що він залучає режисерів і акторів до роботи з новими захопливим сценаріями, дає імпульс до появи нових колаборацій і налагодження міжнародних відносин в мистецькій сфері. Мені як творцю з Лондона було дуже цікаво побачити ці роботи і поспостерігати, наскільки інший підхід люди мають до сценаріїв, які я пригадую, які для мене вкорінені в британський контекст».

Сцена з постановки учасників Taking the Stage.Фото: Олександр Пілюгін

   Тамара Трунова, театральна режисерка, переможниця Taking the Stage

«Я прочитала всі тексти, які були запропоновані, й п’єса «Під небом синім» Девіда Елдріджа сподобалась мені найбільше. Не тому, що вона про вчителів чи різні покоління, а тому, що це дуже якісний, драматичний, сценічний, театральний текст. П’єса складається з трьох частин і я взяла середню — мені здалося, що вона найбільш динамічна для читання. Я намагалася зберегти весь подієвий ряд і трохи ущільнила з точки зору тексту, щоб вийшов тридцятихвилинний уривок.

Особливість постановки в тому, що ми намагалися відкривати деякі епізоди тексту через жанр оперети. Будемо працювати так і надалі, бо я подавала заявку від театру оперети».

Сцена з постановки «Під небом синім», реж. Тамара Трунова. Фото: facebook.com/operetta.kiev1

    Ріа Перрі, театральна режисерка, співзасновниця театру Iron Shoes

«Є така особливість, що трапляється у Великобританії: коли відбувається прем’єра нової п’єси, постановка великою мірою слугує намірам автора-драматурга. Часто ти читаєш сценарій і вже на цій стадії маєш уявлення, як, скоріш за все, виглядатиме постановка. Суто на основі того, що автор дав тобі.

Сцена з постановки учасників Taking the Stage.Фото: Олександр Пілюгін

Якраз тому так цікаво було бачити, якими іншими можуть бути підходи до текстів, що здавалися макетами, ймовірно, лише для однієї вистави. Те, що зробили українські артисти — просто перевернули все з ніг на голову. Це було захопливо.

Дуже виразна особливість, яку я помітила — це те, що українські режисери радше зосереджені на концепті вистави, аніж на тексті. Вони мають дуже сильний концепт з самого початку, й дозволяють тексту підтримувати цю ідею. Натомість у Великобританії, у випадку роботи з сучасними п’єсами, ми часом почуваємося заручниками наміру автора.

Сцена з постановки учасників Taking the Stage.Фото: Олександр Пілюгін

Що я побачила на читаннях — і це було дуже захопливо — так це те, що декілька режисерів дуже сильно проявили своє бачення: те, як вони сприймають п’єсу, і як, на їхню думку, вона може передавати зовсім інші явища,  аніж ті, що закладалися в основу тексту. Вони підійшли до цих текстів по-іншому, показали їх з несподіваного боку. У Великобританії ми можемо собі дозволити це з класичними п’єсами. Нам дуже легко взяти Шекспіра, п’єсу періоду реставрації Стюартів чи щось інше, де автора вже нема в живих, і творити з цим, що заманеться. Можемо змістити акценти, показати це в новому світлі. Але з сучасними п’єсами ми маємо зовсім інші стосунки.

Бенедикт Камбербетч у ролі Гамлета. Фото: ntlive.nationaltheatre.org.uk

Я представляла декілька своїх робіт на Единбурзькому фестивалі мистецтв. Однією з них була постановка «Mad About the Boy» Гболахана Обісесана. Зараз він учасник Товариства Дженесіс при театрі Young Vic. П’єса була про темношкірого лондонського підлітка, що переживає кризу. Одним із питань було: хто відповідальний за те, щоб спрямувати цього хлопця на правильний шлях? Чи школа, чи він сам, чи його сім’я? Постановка виграла нагороду на фестивалі в Единбурзі, а потім поїхала у великий тур. Також її грали в театрі Young Vic. І був момент, коли поза фестивалем, і поза Young Vic, п’єсу показували в маленькому самодіяльному театрі містечка Молтон, що в Північному Йоркширі. Ми були не певні, як усе пройде, бо постановка має відчуття великого міста. Але це було одне з найкращих виконань. Зал був напакований людьми різного віку, з різних суспільних прошарків. І вони відчули дуже потужний зв’язок з сюжетом, як ми дізналися вже з дискусії після показу. Ця робота дуже широка, і кожен знаходить в ній щось для себе — сімейні питання, суспільні питання, політичне зацікавлення, але поряд із тим і просто побутовий інтерес. Там були вчителі, були фермери, і ця публіка знайшла дуже різні способи проникнути в сюжет. Але всі відчували дуже людську прив’язнаість до хлопчика, його батька, шкільного наставника, інших персонажів, і питань, до яких звертається ця п’єса. Але для мене ознакою хорошої п’єси і є те, що вона не для вузької групи людей, а теми в її основі розходяться далеко і широко».

Вистава «Mad About the Boy», реж. Ріа Перрі. Фото: unicorntheatre.com

   Тамара Трунова, театральна режисерка, переможниця Taking the Stage

«Мені цікавий погляд менторів. Інша справа — в тому, як ми можемо працювати з обмеженим ресурсом. Бо обмеження бувають різними. Одне — це обмеження для театру Young Vic, і зовсім інше — те, що є в наших київських театрах. Наскільки ми зможемо з нічого зробити щось, що по суті й робимо в наших театрах сьогодні».

   Ріа Перрі, театральна режисерка, співзасновниця театру Iron Shoes

«Я люблю хороший дизайн. Але для мене світло і звук — такі ж важливі. Створити сценічний світ через звук, музику, світло — це ваш ключ, якщо немає бюджетів на великі декорації. Ніколи не має складатися враження, ніби ця історія була б класною, якби там були декорації. Треба використовувати те, що у вас є. Якщо у вас немає нічого, але ви знаєте, що можете зробити хороший звуковий дизайн, то дозвольте звуку бути основою оформлення вистави. Хай він проведе публіку через усю постановку, від початку й до кінця. Так це виглядатиме, як вибір режисера, а не відсутність грошей.

Сцена з постановки учасників Taking the Stage.Фото: Олександр Пілюгін

Я також думаю, що в серці хорошої постановки завжди лежить близькість до тексту. Кожному подобається хороша історія. Тож, якщо у вас на сцені чудові актори, що проживають свої ролі і можуть передати всі нюанси історії через текст, тоді в цьому є справжня краса.

Я думаю, ми стали трохи одержимими великими декораціями, дизайном із розмахом. Мені все це подобається, але в основі завжди залишається захоплива, добре розказана історія».