«Після війни піду до спеціаліста, який би перевірив, чи правильно все в голові стоїть»: військові з-під Мар’їнки

Майже з самого початку повномасштабного вторгнення Мар'їнка, що на Донеччині, стала центром жорстоких боїв. росіяни зрештою змогли закріпитися в частині міста, але українські десантники продовжують тримати Мар'їнку, де боротьба триває не лише за кожен будинок, іноді навіть за поверх. До самого міста в'їзд для журналістів із безпекових причин обмежений.

hromadske побувало на позиціях військових 79-ї окремої десантно-штурмової бригади під Мар'їнкою, яка нещодавно брала участь у міських боях. Про те, як це відбувалося, — у репортажі.

«Наші ведуть бої, не відступають»

Початок лютого, але температура скаче по обидва боки від нуля. Це особливо помітно в траншеях. Чорна, як війна, земля липне до чобіт, а втім, подекуди в окопах усе ще біліє сніг. Сержант «Матіга» — господар цих окопів — показує володіння, які обороняє його взвод.

Він молодий і сором'язливий. Цю війну почав солдатом. Коли його директор 24 лютого зателефонував і сказав, що роботи поки не буде, він поїхав із Києва до рідного Переяслава. Кілька годин побув удома, але зрозумів, що не може сидіти склавши руки й пішов до центру комплектування.

Військкомат скерував його до роти охорони Переяслава — лише там були вільні місця. І тільки в червні частину бійців перескерували до десантних військ. 23 серпня «Матіга» був у Мар'їнці.

Ще перед повномасштабним вторгненням бойовики активізували обстріли Мар'їнки. Відтоді майже весь рік за місто тривають тяжкі бої. Зараз росіяни контролюють частину містечка — чи те, що від нього лишилося. На відео аеророзвідників видно, що місто перетворилося на руїни. З колись десятитисячного населеного пункту виїхали всі жителі, тепер там працюють лише військові. Побратими «Матіги» брали участь у боях за Мар'їнку з серпня 2022-го до січня 2023-го, його ж у грудні скерували на курси сержантів. Велику війну він зустрів як цивільний — тепер очолює взвод.

«Порівнюючи з Мар’їнкою, тут курортні умови», — описує «Матіга» позиції в кількох кілометрах від міста, які тепер тримає.

Богдан, заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення, описує ситуацію в Мар’їнці по-військовому — «напружена, але контрольована».

«За весь час перебування нашого батальйону противник до центрального проспекту так і не дійшов. Він був зв’язаний боями по факту в центральній частині міста і трохи далі, так що сильного просування там не було. Так, були бої місцевого значення, коли ми відходили, тому що не було що обороняти і треба було виходити на більш вигідний рубіж, щоб не втратити людей», — розповідає Богдан.

Богдан пригадує, коли він був у Мар’їнці і тримав з іншим підрозділом позицію в будинку, почув, як на нижній поверх хтось зайшов і став розмовляти. По радіостанції вони з’єдналися з українськими військовими, які обороняли сусідній будинок. Ті відповіли, що то росіяни. Тоді в росіян стали стріляти й закидувати гранатами. Спустившись на перший поверх, десантники знайшли чотирьох мертвих росіян.

«Наші ведуть бої, не відступають. Так, тяжко, так, місцями можуть відійти в іншу будівлю. Мар’їнка тримається», — додає Богдан.

«Багато там хлопців хороших залишилося»

Про Мар'їнку більше говорять не слова військових, які брали участь у вуличних боях за неї, а їхнє мовчання. Коли я прошу «Богуна» розповісти про бої в місті, вираз його обличчя миттєво змінюється — зникає усмішка, очі наливаються суворістю.

«Чесно? Не маю бажання. Як страшний сон. Краще не згадувати. Хай це буде... що колись воно було», — перепрошуючи, відповідає він.

«Богуна» ми зустрічаємо на першому спостережному пункті, до якого ведуть окопи. В нього два метри зросту й чорні вуса, але не через козацьку зовнішність обрав собі позивний. «Бо Іван Богун був полководцем і не признавав власть кремля», — так пояснює десантник свій вибір.

«Богун» нашого часу мріяв потрапити саме до марунових беретів — його батько був десантником. До ЗСУ «Богуна» взяли після п’яти місяців спроб. Він вісім років працював у Державно-кримінальній виконавчій службі і не одразу зміг звільнитися, бо стояв на спеціальному обліку. Щойно звільнився, пішов до військкомату й увечері потрапив до десантно-штурмових військ.

«Я знав, куди йду, але комусь потрібно захищати нашу Батьківщину — не відсиджуватися. Хай краще ми вільні, незалежні. Мені “руського міра” й освободітєлєй не потрібно на нашій землі», — говорить «Богун».

За рік війни настрій у військових усе ще «бойовий», каже «Богун», але дуже хотів би додому — обійняти свого дворічного сина, дружину, батьків.

«Та що там — і тещу обійняти, якщо вже на те, — жартує. — Бачите, поки немає можливості, треба тут бути, захищати їх, щоби росіяни не зайшли до нас».

На іншому спостережному пості навпроти «Богуна» чергує його земляк «Зеля» з Хмельницького. «Зеля», бо прізвище в Артема Зеленський, але з президентом вони не родичі. У цивільному житті Артем був програмістом і співвласником фірми — займався веброзробкою та навчав майбутніх програмістів. Коли почалася велика війна, його напарник пішов у розвідники, Артем — у десантники. Після тренувань «Зелю» одразу відправили до Мар'їнки.

«Багато там хлопців хороших залишилося. Вуличні бої — то було дуже важко, страшно, але що ж робити — треба стояти. Й артилерія по нас працювала, і, курва, танки, які ми не любим», — розповідає Артем.

Після вуличних боїв у Мар'їнці ці позиції видаються йому «казкою». За місяць у підрозділі не було ані поранених, ані втрат, а підібратися сюди росіянам дуже складно — довкола поле й усе як на долоні.

«Після Мар’їнки взагалі до всього готові», — сміється Артем.

«Усім після Мар'їнки можна спокійно років десять накидувати»

Далі окопи стають глибшими. Заплутаним лабіринтом траншей «Матіга» приводить нас до другого спостережного пункту. Сховавшись під маскувальною сіткою, на посту чергують Данило і Юрій — обидва з Миколаївщини. Данило — після Мар'їнки, Юрій нещодавно мобілізувався. Коли дізнався, що його відправляють до бригади десантників, «був у шоці», каже, сміючись. Уже другий місяць в окопах Донеччини звикає до свисту куль.

Данило хоча й мав досвід в АТО, але після 24 лютого не одразу потрапив до ЗСУ. Він стрілок й оператор ПЗРК, а на початку повномасштабної війни його військкомат шукав танкістів та гранатометників, тому після кількох невдалих спроб мобілізуватися сказав дружині: «Мій час прийде». І невдовзі отримав повістку. Після навчального центру одразу потрапив до Мар'їнки.

«Там весело було, — віджартовується Данило. — Я не скаржуся, бо в мене був невеликий бойовий досвід. Ми сиділи на позиції і думали, які ми термінатори, якщо ми сидимо собі, а нас так мочать. Як мені один побратим сказав: “Усі, хто після Мар'їнки прийшов, їм можна спокійно років десять накидувати точно”».

Після перемоги Данило хоче купити мотоцикл і з дружиною поїхати в подорож Україною. Особливо мріє про Львів, де ще не був. Запитую, чому саме Львів.

«Подалі від Донецька», — підказує «Матіга».

«Можливо, до речі», — сміється Данило.

«Наслідки якісь та є»

Поруч із постом — бліндаж. У тісному приміщенні сплять вісім людей. Коли ми заходимо, два Олександри якраз готують обід. На газовій грілці у сковорідці тушкується м’ясо. До нього буде картопля, її, сидячи на нарах, у потемках чистить Саша. Він теж нещодавно мобілізований. Я запитую, як йому на цих позиціях.

«Війна є війна. Романтики нема», — сумно відповідає Саша.

«А чим тобі не романтика? Дивись, встрєчі-свєчі», — жартома підбадьорює його більш досвідчений сержант «Карась».

«Якщо до кінця війни будемо живі-здорові, то це буде романтика, — каже інший Олександр, який стоїть позаду й помішує соковите м’ясо. — Саша хоче зварити борщ, він любить сам готувати, щоб ніхто йому не допомагав».

У тісному бліндажі розмова стає дуже відвертою.

«Як ви думаєте, буде тяжко звикнути до цивільного життя після?» — запитую військових.

«Після війни планую йти до спеціаліста, який би перевірив, чи правильно все в голові стоїть, — каже «Матіга». — Усе-таки наслідки якісь та є».

Поки велика війна переходить у другий рік, «Карась», який теж був у Мар’їнці, на запитання про втому відповідає: «Ми втягнулися, нам уже як за здрастє».

«Матіга» на цьому пропонує згортати розмову і виходити з бліндажа.

«Хай хлопці готують, бо вони їсти хочуть», — каже командир.