Пончики з характером і перші в житті сінабони. Як діти з Херсонщини через малювання та випікання повертають собі дім

Близько 8 тисяч вимушених переселенців із Херсонщини нині мешкають в Івано-Франківській області. Уже понад рік в Івано-Франківську працює «Херсонський Хаб», який надає їм підтримку, а також допомагає військовим.

На основі хабу є гуртки для дітей ВПО — зокрема, з образотворчого мистецтва. Нещодавно бренд «Львівські Дріжджі» презентував календар, ілюстрації для якого створили учасники гуртка, та провів для дітей кулінарний майстер-клас з випікання сінабонів.

hromadske розповідає про тих, хто надає підтримку та її отримує, та як малювання і випікання смаколиків допомагають дітям повернути відчуття дому.

«Можемо не потребувати допомоги, а надавати її»

«Я раніше плакала, коли казали “переселенці”, бо воно дуже важко сприймається, — розповідає Юлія Ястребова. — Не знала, як бути корисною в цей час, тяжкі були думки, що ти зміг виїхати [з окупації], а там залишаються люди, що є хлопці на фронті». 

З 26 травня 2022 року Юлія мешкає в Івано-Франківську. У вересні того ж року в місті відкрився «Херсонський Хаб» — осередок допомоги для ВПО з Херсонщини. Його створив переселенець звідти ж — Володимир Клюцевський — за підтримки влади і бізнесу. Ястребова приєдналася до нього як волонтерка.

Хаб працює з різними напрямами. Передусім це гуманітарна допомога для переселенців — продукти, засоби гігієни, ліки й одяг. Тут можна також отримати консультацію лікаря і знайти вакансії для працевлаштування. Для дітей є образотворчий і вокальний гуртки. Крім того, в хабі «сушать» і пакують херсонський борщ. Сухпайки відправляють військовим та цивільним.

«У відносній безпеці виникає потреба бути причетним до перемоги, допомогти людям, які залишилися в окупації або в Херсоні, — розповідає Ястребова. — І тут як трудотерапія, люди трошки оживають, бо в кожного свій досвід: хтось дуже тяжко виїжджав, у когось рідні померли, у когось хати вже немає». 

До повномасштабного вторгнення Юлія мешкала в Херсоні. З початком великої війни переїхала до батьків, за 130 км від міста. Під одним дахом мешкало 11 людей, зокрема четверо дітей — двоє дітей Юлії і двоє племінників.

«На ранок туди вже заїхали росіяни і ми зрозуміли, що далі не поїдемо. Закопували на городі їжу — консерви, мішок картоплі, крупи. Розуміли, що якщо зовсім нічого не буде, то хоча б будемо викопувати і їсти, — згадує волонтерка.

Найстрашніше — це страх за дітей, страх голоду, страх того, що ніде не відчуваєш себе в безпеці, тому що в будь-який момент можуть вибити двері, вдертися, зробити з тобою що завгодно». 

Найскладніша дилема, яка постала перед Юлією в окупації, — їхати чи залишатися. Обидва варіанти здавалися їй ризикованими через те, що наражали на небезпеку дітей. Проте після того, як за дві вулиці від них ракета влучила в ринок і вбила жінку, швидко зібрали речі і на ранок виїхали. Загалом в окупації вони провели півтора місяця.

Зараз, вважає волонтерка, потрібно мобілізуватися і робити все можливе, щоб допомогти ЗСУ: «Навіть попри те, що ми були в окупації, що в нас тяжка ситуація, ми можемо не потребувати допомоги, а надавати її». 

«Адаптація проходить краще в заняттях малюванням»

Олена Манжай — керівниця образотворчого гуртка «Херсонського Хабу». До повномасштабної війни вона працювала в Будинку дитячої творчості в Новій Каховці, зараз заклад не працює.

Ідея запустити гурток спала Олені на думку невдовзі після створення хабу, адже в Івано-Франківськ приїхало багато ВПО з дітьми.

«Ми створили гурток, зробили дві групи: молодшу — від п’яти до восьми років, і старшу — від дев’яти, — розповідає Манжай. — Багато дітей вже займалися в художніх школах, мистецьких закладах і через війну припинили. Були й такі, що просто хотіли малювати. Моя задача — навчити їх композиційних прийомів, правильного змішування фарб. Але головне — це творчий задум, дитині іноді важко придумати, що малювати, тож допомагаю в цьому». 

Молодші діти переважно займаються у форматі майстер-класів — повторюють за викладачкою, старші — втілюють власні творчі задуми. Роботи учасників не схожі одна на одну. Одні зображують минуле, інші — майбутнє, треті — теперішнє. Конкретної програми в гуртку не дотримуються, найголовніше, каже викладачка, щоб діти отримували на заняттях задоволення.

«Це в нас Валерія відтворила свою мрію — море і пальми, — показує малюнки викладачка. — А ось Вероніка дельфінчика малювала, або отаке море — це спогади з того, що діти мали до війни. А ось Поліна, яка в захваті від міста, в якому зараз живе, намалювала ратушу, площу. 

Звісно, треба десь допомогти [дітям з малюнками], підказати основні правила, пропорції, перспективу пояснити трошки. Або навіть внести свої корективи. Але дітки отримують задоволення від своєї праці, від свого результату. Адаптація проходить краще у спілкуванні з іншими дітками, у заняттях малюванням».  

Кілька місяців тому до гуртка звернулася команда бренду«Львівські Дріжджі» з проханням зробити ілюстрації до календаря про випічку на 2024 рік.

«Ми шукали натхнення, як прокомунікувати таку звичну річ, як календар, — розповідає менеджерка з маркетингу бренду «Львівські Дріжджі» Анна Ковальська. — Ми попросили дітей, щоб вони намалювали випічку, яка в них асоціюється з домом, бо дім — це про затишок, про сімейність, про любов». 

Викладачка та діти з ентузіазмом сприйняли цю ідею.

«Діти почали пригадувати, що вдома готувала мама або бабуся, кожен обрав своє, — розповідає Олена. — Я не обмежувала дітей в матеріалах: більшість обрала акрилові фарби, хтось малював олівцями, хтось — фломастерами, є роботи, виконані маркерами. Дітки обрали різні техніки, не прагнули до реалістичності — особливо маленькі, передали це і в коміксах, де пончики розмовляють, мають характери».

Основний виклик, каже Олена, полягав у тому, щоб відтворити колір випічки, зробити його «смачним». Утім, коли викладачка допомогла з цим, все пішло як по маслу. Малюнків вийшло більше, ніж місяців у році, деякі діти намалювали по два.

«На обгортці календаря є всі малюнки, кожен побачить свій, — наголошує Манжай. — Оскільки в нас готують сухі борщі для ЗСУ, ми ці малюночки можемо скласти і також відправити [на фронт]. Думаю, діти із задоволенням передадуть свій художній привіт». 

«Я у свій Херсон повернуся»

Дев’ятирічна Поліна — тимчасова переселенка з Херсона — одна з тих, хто створив свій малюнок для календаря.

«Я малювала картину на Великдень: три паски, кошик з яйцями, у цю ручку вплетена стрічка жовто-блакитна. Взагалі я єдина малювала паски», — розповідає вона.

Паски на Великдень у родині Поліни випікали завжди. До повномасштабного вторгнення, розповідає її мати Тетяна Кунафіна, сім’я жила звичайним життям: Поліна навчалася в школі, займалася бальними танцями і стретчингом, малювала. Велика війна все змінила.

«1 березня [2022-го], коли вони [росіяни] увійшли в наше місто, три дні стояли танки з гарматами, направленими на наші вікна, — згадує Тетяна. — Спочатку був продуктовий колапс, колапс із ліками, нескінченні черги. У нас працював один банкомат на весь Херсон, пам’ятаю, як я понад шість годин стояла в черзі, щоб зняти готівку. Нічого не постачали до літа, потім почали трохи завозити, але кримське, російського [виробництва], не хотілося купувати, вивертало від цього».

З початком навчального року окупанти почали відкривати в місті школи за російськими стандартами. Попри це, Поліна продовжила навчатися дистанційно в українській школі. 24 вересня 2022-го, після майже семи місяців в окупації, родина не витримала та поїхала з Херсона до Івано-Франківська, чоловік на той час вже знайшов там роботу.

«Єдине, що мене тримало [на Херсонщині], — мої батьки на лівому березі. Тримав, звісно, дім. І ми чекали наших військових. Трошки не дочекалися, — розповідає Тетяна. — Коли почали казати про референдум, про те, що це [Херсонська область] буде частиною росії, вже не було бажання чекати далі. Зібрались і поїхали. 

У перший же день пішли в “Херсонський Хаб” — нам допомогли знайти квартиру і розказали, де можна отримати гуманітарну допомогу. А потім вже там відкрився класний [гурток малювання] для дітей. Моя дитина почала ходити в цей гурток, я навіть сама брала участь у майстер-класі пані Олени». 

Викладачка показує сюрреалістичну роботу, яку написала мама Поліни.

«Мама Тетяна також пройшла в нас таку арт-терапію, — наголошує Олена. — Через фарби, через взаємодію з полотном, кольором люди отримують заспокоєння».

Поліна, крім занять із малювання, відвідує в хабі гурток з вокалу. На День захисників і захисниць України і День учителя в неї відбувся сценічний дебют.

«Там були вчителі з Херсона, з Нової Каховки. Звісно, трошки хвилювалася перед виступом. Я співала пісню “Гуцулка Ксеня”. Мені всі аплодували, я така: “О боже!”» — розповідає вона. 

Торік звістку про звільнення Херсона родина зустріла зі сльозами радості. Проте невдовзі ейфорію від деокупації затьмарили постійні обстріли міста, які тривають досі.

«Херсон я обожнюю, навіть коли у великі міста їздила, завжди казала: “Я у свій Херсон повернуся, бо це моє найулюбленіше місто”, — наголошує Тетяна. — Франківськ — це дивовижне місто, дуже красиве, дивовижна архітектура, багато парків, класні люди. Нам дуже подобається, але хочеться додому, там все наше життя».

«Дім — це не тільки про фізичне місце»

Бренд «Львівські Дріжджі» провів для дітей з «Херсонського Хабу» майстер-клас з випікання сінабонів. Під час заходу презентували і той самий календар з малюнками маленьких художників.

«Так, — відповідає один з учасників майстер-класу Олегна питання, чи це перші в його житті сінабони. — Готував пироги в Херсоні, а коли в Івано-Франківськ приїхали — пончики з “Львівських Дріжджів”. Подивився рецепт у гуглі і зробив». 

З домом у Херсоні у хлопця асоціюється яблучний пиріг, бо його готувала мама. Водночас для календаря він намалював пиріг з гарбузом: «Тому що люблю жовтень, а гарбуз пов’язаний із жовтнем».

Інша учасниця, Вероніка, також готувала сінабони вперше.

«Цікаво їх замотувати, як трояндочки виходять, [подарую] мамі та сестричці, — усміхається вона. — До цього готувала торт на 8 Березня».

Для календаря дівчина намалювала пончики на побаченні: «Мені мама розповідала, як вони з татом ходили на побачення, і виникла ця ідея». 

Від початку повномасштабного вторгнення бренд «Львівські Дріжджі» передав 4 млн грн на потреби ЗСУ. А цьогоріч на Великдень створили ініціативу «Випікай любов для своїх» та спекли 10 тисяч пасок для мешканців деокупованої території Херсонщини.

Водночас цим проєктом, календарями з малюнками дітей ВПО, ставлять за мету нагадати дітям про домашній затишок і тепло й спробувати відтворити цю атмосферу там, де вони є зараз. Напередодні Різдвяних свят «Львівські Дріжджі» планують надіслати календарі своїм партнерам і в такий спосіб розповсюдити їх по всій Україні.

«Дім — це для кожного щось своє, — наголошують у «Львівських Дріжджах». — Особисто для нас — це запахи. Булочки з корицею до чаю з м'ятою, пампушки з часничком до борщу. Бо як дім пахнув хлібом, так і хліб — завжди пахне домом. 

Випікання — це про хліботерапію, яка допомагає відволіктися та покращити свій ментальний стан, про зближення та турботу про себе та про своїх, про традиції, які передаватимуться від батьків до дітей. Щоб надихнути дітей, перетворити процес випікання на хобі, бренд подарував особливі бокси».

«Львівські Дріжджі» хочуть підтримати всіх дітей та мам України. Тому запустили конкурс за хештегом #дімпахнехлібом. Щоб взяти участь у конкурсі, потрібно намалювати випічку, яка асоціюється з домом. Переглянути умови конкурсу та поділитись малюнком можна за посиланням.

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Проєкт реалізовано у співпраці з брендом «Львівські Дріжджі».

Над матеріалом працювали: журналіст Дмитро Кузубов, редакторка Вікторія Бега, дизайнерка Мирослава Мохнацька, креативний продюсер Олексій Хорошенький.