Життя / Здоров'я

Повітряні кульки здуваються: як говорити з дітьми про смерть

Життя/Здоров'я/Повітряні кульки здуваються: як говорити з дітьми про смерть
Зберегти
Вигляд
lead

Розмови про смерть — це завжди складно. А говорити про це з дітьми не просто страшно, а іноді й узагалі неможливо. Часто через те, що батьки не знають, як це робити правильно. Страх зашкодити дитячій психіці не дозволяє багатьом порушувати цю тему в родинах. Громадське поспілкувалося з кількома психологами про те, чому говорити з дитиною про смерть – життєво необхідно, як підготуватися до цього та що відповідати, коли дитина запитує: «А я помру?»

Чому треба говорити про смерть?

Багато батьків бояться говорити дитині про смерть, аби її не налякати. Проте психологи зазначають: дитяча психіка дуже пластична. Страх травмувати дитину повідомленням про смерть — це скоріше невротичний страх батьків. Психологиня Лариса Пятецька пояснює: діти сприймають інформацію частинами — стільки, скільки можуть сприйняти.

«Навіть якщо дитина втратила когось із рідних — маму, тата, брата або сестру, вона може отримати відповідь на своє запитання і піти далі гратися іграшками. Дорослі дивуються: як таке можливо, адже сталося горе? А в дитини так спрацьовує психіка, вона її захищає».

Психологи застерігають: дітям обов’язково варто пояснити, що сталося. Пятецька додає:

«Дитина зчитує інформацію з дорослих, вона розуміє: відбулося щось погане. Її треба заспокоїти, пояснити, що вона у цьому не винна. Діти егоцентричні, вони думають, що все крутиться навколо них, тому часто починають винити себе: я погано поводився, і трапилось щось нехороше».

Діти комунікують із навколишнім середовищем. До 6-7 років у них формується власний світогляд, у якому так чи інакше існує уявлення про смерть. «Смерть є у дитячих книжках, мультфільмах. Це казка, вона знайомить малечу з різними сторонами життя. І якщо ви читаєте щось подібне, то не треба боятися обговорювати такі теми», — говорить практикучий психолог Максим Жидко.

Порушувати тему смерті треба тоді, коли дитина про це запитує. Зазвичай, це вперше відбувається у віці 5-6 років. Максим Жидко наводить простий приклад:

«Дитина бавиться з метеликом, у нього красиві крильця. Вона їх відриває, хоча і не має на меті заподіяти комасі шкоду. Вона не розуміє, що відбувається. Метелик більше не рухається. Дитина запитує: «Я далі хочу бавитися з метеликом, що з ним?». Мама говорить: «Він помер». Для малюка це незрозуміло, він може подумати, що метелик не хоче з ним бавитися».

Не можна говорити, що метелик просто заснув. Це створює певну ілюзію: якщо людина спить, то колись вона має прокинутися. А у випадку смерті цього не відбудеться.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Місто могильної тиші: спецрепортаж із Керчі

Як говорити про смерть?

Важливо те, як самі батьки ставляться до смерті — пояснюють психологи. Якщо вона їх жахає, то навіть коли вони говоритимуть дитині правильні слова, діти зчитають реальні емоції і зрозуміють: щось не так.

Дитяча психотерапевтка Еліна Ворожбієва розповідає: «З маленькими дітьми дуже легко працює метафора повітряної кульки. Коли ми народжуємося, то це ніби наповнена повітрям кулька, яка літає в небі. Коли повітря виходить, то вона зморщується, і врешті падає на землю. Людина перестає жити. Ми даємо дитині розуміння того, що життя і смерть — це колообіг».

За словами Максима Жидка, дорослі повинні пояснити дитині декілька важливих тез про смерть.

Перше — смерть це правило, однакове для всіх. Ніхто з нас не може її уникнути.

Друга теза: смерть — це природно. Це не покарання за якийсь гріх. Ми приходимо в цей світ, ми йдемо з нього, смерть так само природна, як і життя.

Третє: смерть — це завжди сумно, це про розлуку, про самотність, про злість. Не треба боятися власних сліз та емоцій, їх треба виражати. Емоції, які приховані глибоко всередині, потім все рівно проявляються і можуть руйнувати сімейне життя або дружбу.

Четверта теза: смерть — це правило, але у ньому є один нюанс. Смерть — це завжди непередбачувано. Навіть якщо людина тяжко хворіє і ми знаємо, що вона скоро помре, то до цього не можливо підготуватися. Дуже часто буває так, що батьки говорять дітям: «Я завжди буду поряд із тобою і захищатиму тебе». А потім щось раптово сталося, і людина померла. Дитина злиться, адже мама або тато обіцяли завжди бути поряд, і не виконали цієї обіцянки.

Порушувати тему смерті треба тоді, коли дитина про це запитує. До 6-7 років у дитини формується власний світогляд, у якому так чи інакше існує уявлення про смерть
Порушувати тему смерті треба тоді, коли дитина про це запитує. До 6-7 років у дитини формується власний світогляд, у якому так чи інакше існує уявлення про смерть   
EPA/FACUNDO ARRIZABALAGA

Як говорити про те, що дитина помре?

Олександра Чекмарьова вже три роки працює з дітьми, які потребують паліативної допомоги. Рік тому як психолог вона приєдналася до мобільної паліативної бригади, яка відвідує невиліковно хворих дітей та підлітків удома. У команді 1 психолог, лікар, медсестра та фізіотерапевт. Нині вони працюють із 22 родинами.

Дівчина говорить, що на перших зустрічах ніхто повністю не розкривається, адже для цього треба познайомитися, поспілкуватися.

«Якщо в родині не одна дитина, то дуже часто батьки звертаються за психологічною допомогою для братика або сестрички хворого: вони концентрують свою увагу на хворій дитині, і здоровим дітям її сильно бракує. Самі ж вони бояться просити про допомогу. Батьки знають, що дитина йде, і їм треба виговоритися, щоб хтось їх підтримав, сказав, що вони все роблять правильно. Якщо батьки не хочуть, щоб я говорила про смерть із дитиною, то я ніколи не буду цього робити», — говорить Олександра.

Дівчина розповідає, що дуже часто у маленьких дітей виникає питання «А я помру?» Тут батькам важко, але дуже важливо не розгубитися. Діти бояться, що після смерті вони опиняться «там» самі — поряд не буде мами і тата. Якщо є померлі родичі, наприклад, бабуся, то у таких випадках варто сказати, що вони зустрінуть там або її, або домашніх тварин, які померли. Підлітки запитують про те, чи буде їм боляче, коли вони вмиратимуть. Якщо це паліативна допомога, і дітям дають знеболювальне, то важливо пояснити, що боляче не буде.

Іноді запитують, чи буде мама або тато переживати, що вони робитимуть далі. Важливо, щоб у такі моменти батьки не уникали цієї теми. Дитина вже має певні уявлення про смерть, краще з’ясувати, які саме, бо, можливо, правда менш страшна, ніж те, що дитина собі придумала.

Психологиня говорить: найкраще, аби батьки самі сказали дитині правду про смерть. Якщо це зробить хтось інший, то діти розуміють, що мама і тато не хочуть про це говорити, іноді ображаються на них за це. Родин, де тема смерті не є табуйованою, дуже мало. Але вони трапляються, і тоді підлітки можуть давати батькам настанови про те, в якому одязі їх поховати та як діяти далі.

За словами психологів, процес горювання триває рік — це активна фаза, коли людина плаче, згадує. «Є групи батьків, чиї діти померли. Ми зустрічаємося з родинами, аби зрозуміти, хто на якій стадії перебуває, кому потрібна допомога, які батьки готові приїжджати на такі зустрічі», — говорить Олександра.

Чи варто брати дітей на кладовище?

Психологи говорять, що вже з 5 років дитину варто запитувати, чи хоче вона піти на кладовище попрощатися із померлою людиною. Якщо вона цього хоче, то їй треба крок за кроком пояснити, що відбуватиметься. Попередити, що люди можуть сильно плакати, що навколо будуть могили. Все це треба для того, аби дитина не злякалася. Іноді діти не хочуть йти на цвинтар, тоді їх варто залучити до іншої роботи: коли вдома готуються до поминань, попросити дитину розставити посуд, розкласти серветки.

«У Донецькій області в селі був хлопчик, який потрапив під обстріли. Йому на той час було 13 років. Але найбільшою травмою у його житті було інше: він не зміг попрощатися з батьком, який помер, коли йому було 7 років. Мама вирішила, що для дитини це буде занадто страшно, і не взяла його на кладовище. Біда проробляється завдяки ритуалам, його цього позбавили. І радість, і горе найкраще переживати у спільноті. Коли дітей долучають до спільноти, яка переживає горе, вони відчувають себе частиною цього і простіше до всього ставляться», — пояснює кризова психологиня та дитяча психотерапевтка Еліна Ворожбієва.

Діти бояться, що після смерті вони опиняться «там» самі — поряд не буде мами і тата
Діти бояться, що після смерті вони опиняться «там» самі — поряд не буде мами і тата   
EPA-EFE/NEIL HALL

Як реагувати на смерть, яка поряд?

Еліна Ворожбієва працювала з дітьми у зоні бойових дій. Під прямі обстріли жінка не потрапила, лише чула їх у сусідніх селах.

«Коли триває обстріл, є характерний звук. Діти реагували на нього по-різному. Був хлопчик, який стискав руку бабусі і дрімав. Була дівчинка 4 років, яка кричала, щойно чула ці звуки», — розповідає Еліна.

Найперше у стресовій ситуації (обстріл, напад) варто переконатися, що з вашим тілом усе нормально — пояснює Еліна. Треба стукати ногами по землі, руками по кінцівках. Звісно, що у такі моменти вмикаються рефлекси задля порятунку життя — коли треба кудись бігти, тікати. Зазвичай спрацьовує ефект натовпу.

«Дуже важко не панікувати, коли ти бачиш смерть. Батьки мають турбуватися про власний стан, аби не передати паніку дітям. Натовп, на відміну від окремої людини, не мислить критично. Треба заспокоїтися, увімкнути критичне мислення. Важливо відновити дихання — повільно дихати животом. Іноді людину починає трусити, тіло нам підказує, що таким чином воно бореться зі стресом. І це цілком нормально. У такому випадку людину треба загорнути у ковдру», — додає Еліна.

У разі, якщо людина стала свідком аварії, катастрофи, терористичного нападу, психолог повинен тримати з нею зв’язок, аби вона не увійшла в стан ступору і шоку. Коротко говорити про те, що відбулося, ставити прості питання, аби зрозуміти, що людина при тямі — який день, який рік, які кольори навколо, як звати людину.

Гостра реакція на травму може тривати протягом 4 тижнів. Зазвичай людина приходить до тями за 2 тижні. Якщо це затягується більше, ніж на місяць, то варто звернутися до лікаря.

Пов`язані новини