«Поїду вчити поляків, як треба воювати». Командир підрозділу Кум про ТЦК, мобілізацію, «кошмаромобілі», важке поранення

«Я в армії дуже люблю цей прикол: “Хлопці, на два дні”», — усміхається Кум.

У цивільному житті він — Олександр. Був юристом, потім служив у ТЦК. Далі поїхав за кордон, де й зустрів повномасштабне вторгнення. За тиждень після 24 лютого повернувся в Україну і пішов до війська. Сьогодні він — командир підрозділу.

У розмові з військовослужбовцем і ведучим hromadske Сергієм Гнезділовим Олександр розповів, чим відрізнялася мобілізація у 2014-му від мобілізації у 2022-2024 роках, що найважче на посаді командира, чим унікальні «кошмаромобілі» і чому йому шкода ухилянтів. А також — про поранення та про те, коли настане переломний момент у війні.

Про службу в ТЦК 

До фронту я працював юристом. У мене юридична освіта. У 2014 році в один прекрасний момент уночі в мене задзвонив телефон і мене запросили на ранок у військкомат. З цього почалися мої перші кроки у війську.

Це було, здається, 3 березня. Нас зібрали в ТЦК і почали навчати, як правильно проводити мобілізацію. А 19 березня, здається, була оголошена перша хвиля мобілізації й ми почали працювати.

Спочатку ми вчилися писати повісти, розносити їх. Вчилися, як правильно спілкуватися з військовозобов’язаними. Потім ми вже розбилися на відділи. У мене був відділ сповіщення, я ним керував. У мене були три особи, які ходили й носили повістки. Я більше працював з підприємствами, з директорами підприємств, і так ішла наша робота.

Чим відрізнялася мобілізація у 2014-му від мобілізації у 2022-2024 роках

Думаю, мобілізація тоді й зараз дуже сильно відрізняється. У 2014-му були напрацьовані схеми, але зараз трохи інша війна.

Тоді, може, патріотизму було більше. І менше людей тоді потрібно було до війська. Зараз треба набагато більше людей. І всі, хто хотів піти захищати Батьківщину, всі вже давно тут. Але все одно з людьми треба працювати, треба розмовляти більше, мотивувати.

Як у працівника ТЦК в мене було багато цікавих випадків. Пам’ятаю, якось один хлопчина відмовлявся від мобілізації. Пройшов медичну комісію, документи в нього в порядку, має йти до війська, а він — ні, я відмовляюся.

У нас була напрацьована схема: відмовляєшся — пакет документів на правоохоронні органи. Тоді в нас це було дуже швидко. Я його вмовляв, три дні він приходив до мене, сидів, думав, і в кінці сказав: ні, я не хочу.

Довелося відправити документи до правоохоронних органів і суд дав йому рік умовно. А це не звільняє від мобілізації. І мені довелося знову прийти до нього з повісткою.

Тобто він отримав рік умовно, а потім узяв цю повістку, пішов собі, відслужив нормально рік (тоді був рік мобілізації) і повернувся до цивільного життя. І все добре.

Був ще один цікавий випадок у 2014-му. Ми робили оповіщення в Арбузинському районі Миколаївщини. Приїхали в селище, заїхали на магазинчик попити кави, і до нас там підходить жінка і каже: «Хлопці, ви ж мобілізовуєте людей?» — «Так». — «Ось адреса. Там два охочі 100% є». 

Ну, добре. Їдемо ми на ту адресу, знаходимо будинок, стукаємо. Виходить хлопчина такий трошечки напідпитку. Молодий, років до 30. Питаємо, чи ще хтось є в домі? Він каже — є.

Я заходжу, дивлюсь, а там ще один хлопчина спить. Ми його розбудили і я кажу: хлопці, беріть документи, їдемо в ТЦК, звіримо там ваші дані.

Вони взяли документи, ми виїхали. А вони ще не дуже відійшли, напередодні добре собі дали, вочевидь. Ми приїхали в ТЦК і вони вже там зрозуміли, куди приїхали. Здали військові квитки, наступного дня пройшли медичну комісію і через день уже їдуть до частини.

На той момент комплектувалася 40 бригада в Первомайську. Ми їх везли в Первомайськ легковим автомобілем і вони позаду вдвох сиділи. І я чую, як один каже іншому: «Юро, оце ми попали…». Тільки зрозумів, що їде до війська.

Я потім дізнався їхню долю. Обидва підписали контракти й дуже добре зарекомендували себе у війську. Не знаю, як вони зараз. А у 2015-му вони вже були контрактними військовослужбовцями.

Про початок повномасштабного вторгнення

24 лютого я взагалі спокійно спав у Польщі. Працював там на невеличкому підприємстві, як СТО, скажімо так. О 5-й ранку дзвонить мобільний. Дивлюся — кум дзвонить. «Алло, куме, почалася війна». Я кажу йому: «Яка, війна, заспокойся, я сплю». І поклав слухавку.

Тут другий кум дзвонить: «Саня, почалася війна». Я відкрив Facebook, гортаю стрічку — так, почалася війна.

Перша думка була: як їхати додому? Дзвоню, дружина каже: «Навіть не думай».

Тиждень я ще пробув у Польщі й вирішив їхати. Шеф мені тоді дав машину, водія, заправив, щоб він підвіз мене до кордону з Україною. Доїхали до кордону, а там у бік України майже нічого не їде.

Стояла компанія, десь до десятка хлопців з Івано-Франківська. Я підійшов до них, вони теж в Україну верталися. Ми вже разом стояли, під’їхав якийсь автобус порожній. Ми попросились і нас водій довіз до Львова, звідки я вже добирався в Миколаївську область.

А в Миколаївській області певні населені пункти вже були під окупацією. За 30 км до мого міста вже доходили ворожі війська. І в цей момент я приїжджаю додому. То я розв'язав побутові питання і через два дні вже був у ТЦК.

Як потрапив на передову

Я прийшов у ТЦК, коли комплектувалися роти охорони. Мене взяли в цю роту. Ми були на місці, поки ворог був дуже близько до міста. А потім ворога відігнали. І ми всі розуміли, що ті, в кого є якийсь бойовий досвід, поїдуть першими.

Коли прийшов наказ, то вийшов командир роти, і каже: «Хлопці, хто має посвідчення УБД, вишикувались справа у дві шеренги». Нас близько 35 людей. Він зачитав наказ, що в 56 бригаду потрібно відправити команду в такій-то кількості. І ми всі розуміли, що поїдемо туди воювати.

Комплектувалися ми в Запорізькій області, потім уже переїжджали до бригади, яка стояла тоді в районі Пісків. Добре, що нас чогось навчили, з нами займалися хлопці справді з бойовим досвідом. Досі ми спілкуємось з ними, вони також воюють ще в 56 бригаді.

Ми займалися десь приблизно до місяця й потім уже почали працювати самі. Нам виділили окрему лінію оборони, яку ми тримали. Хоч це був і новостворений підрозділ.

Про поранення

Перше поранення в мене було легеньке. Тоді ми зайшли на позицію, яка називалася «Вегас». Дуже тяжкий напрямок, тоді посипався ВОП.

Комбат сказав: «Хлопці, ви заходите, треба на пару днів допомогти тримати позицію. Командир позиції залишається, він вам допоможе, але хлопців треба змінити». Я в армії дуже люблю цей прикол: «Хлопці, на два дні. Зайдіть на два дні, допоможіть». 

На два дні воно не вийшло, вийшло на чотири. Артобстріл там починався з першими променями сонця і закінчувався, коли сонце сідало. Постійно щось летіло в ту позицію. А якщо перестає стріляти артилерія вдень, значить, ідуть уже на штурм. І так протягом чотирьох діб.

Тоді в окопі були я і Вова Беня. Лежимо, м’ясорубка. Летить в нас усе, все гуділо. І тут приліт. Я не пам'ятаю, з чого, здається, це стволка була. У мене запекло в грудях.

Я лягаю, відстібую бронежилет, мені Вова допомагає його зняти. Дивлюся — у мене в бойовій сорочці дві дірки. Я думаю: ну, все. Вдихнув глибоко, видихнув — нормально, дихати ніщо не заважає. Підіймаю сорочку, а в мене уламок стирчить.

Я не знаю, як він так заходив, але застряг у ребрі. Я висмикнув той уламок, ми зайшли в укриття, мене перемотали — ну наче все добре. І пішов назад в окоп, воювати далі. Це дві мої такі найперші подряпини. Злякатися встиг, але все добре.

А тяжке поранення — це було вже не так смішно і не так весело. Це вже була інша позиція, ми прикривали штурм. Відпрацювали й почали двійками виходити з тієї позиції. А там метрів 600-700 треба бігти, попід посадкою, по дорозі.

Тоді працювали я, Капа, Длінний (на той час він був командиром підрозділу) і Школьник. Вирішили, що Школьник піде з Длінним, а я — з Капою. А як рухались? Прихід — і побігли.

Чекаємо на прихід, Длінний побіг, усе нормально. Вони добігли до точки, а ми чекаємо приходу з Капою. Наче був. Капа: «Біжимо?» — «Біжимо». Ми вистрибуємо, біжимо — і позаду нас приліт. Нас косить, ми падаємо.

Я розумію, що це не останній на зараз приліт. Швидко оцінив свій стан, дивлюсь на Капу. А Капа лежить на дорозі. Він біг трохи позаду й основні уламки від того прильоту взяв на себе.

Я отримав поранення ніг тоді, Капа теж. Він дістав турнікет, хотів собі накласти. Я йому крикнув, щоб він лягав, десь якусь ямку шукав, переповзав і лежав, що потім турнікет накладе. Бо дивлюсь — ну, ноги на місці, у нього рваних ран чітких немає, тобто великої кровотечі немає, і якщо зараз просто сидіти надавати один одному допомогу, то ми можемо там і залишитися на цій дорозі.

Він тільки лягати, і тут — другий приліт. З нього мені вже влітає в голову й руки. Капі теж у руки. Ми лягли і я передаю по радіостанції Длінному, що два «300», швидше допомогу, не розуміючи, чи вийдуть нас хлопці там витягувати, чи не вийдуть.

Хлопці — молодці, я їм дуже дякую. Зібралися духом, вистрибнули, нас забрали з дороги, перетягнули в капонір. Нам надали першу медичну допомогу, евак і поїхали по лікарнях.

Я почав уже втрачати свідомість на той час. Пам’ятаю лише, як нас вантажать у пікап (тоді евак здійснювався пікапом), і всі застрибують на цей евак, щоб виїхати. Один хлопчина сидить на борту в кузові. І раптом — приліт міни. Я чую цей приліт, той хлопчина падає з пікапа. Він залишився живий, але я на той момент подумав: ну, все. Хана, коротше, йому. І лежу сам, голову підняти не можу.

Ми стартуємо, водій уже, не зупиняючись, вистрибує з цього всього, вивіз нас. А той хлопчина потім вийшов. Його взагалі не зачепило, просто вибуховою хвилею викинуло з цього пікапа.

Про «кошмаромобілі»

«Кошмаромобілі» придумав під Пісками попередній командир підрозділу, Длінний. Вони нам там дуже допомогли.

Тоді ворог швидко вираховував позицію, де був стаціонарний міномет. І, наприклад, іде якийсь штурм, вони накидують на міномет, тому міномет працювати не може. Прикриття немає вогневого, і виходить, що хлопці на позиції залишаються сам на сам з ворогом.

Тоді й виникла ідея зробити мобільні групи. У нас був МК-19 і СПГ. Вирішили ці два вогневі засоби поставити на автомобілі, які будуть з певних точок підстрибувати й прикривати піхоту.

Два екіпажі чергували в певних точках, щоб швидко під’їхати на вогневу, відпрацювати й звідти виїхати. На той час вони себе дійсно зарекомендували. Бо коли тихіше і по міномету нічого не летить, то хлопці собі працюють. А коли йде м’ясорубка, то швидкість і мобільність — наше все.

Що найважче на посаді командира підрозділу

Задачі бувають дуже різні. Наприклад, є задача зайти на позицію і там відпрацювати. Найважче — це визначити, мабуть, особовий склад і відправити людей туди, де тяжко.

Також один із дуже важливих моментів — забезпечити підрозділ. Як у нашому випадку з «кошмаромобілями» — десь треба БК, десь ремонти тих автомобілів. Багато нюансів є.

Дуже добре, що знаходяться люди, які дійсно допомагають. Є такий, наприклад, Нік (Микола Вікнянський). Людина, з якою ми спілкувалися здебільшого телефоном. Ця людина, не бачила мене, та допомагала всім, чим могла. Я дуже йому вдячний.

Також у нас ще є волонтерка Наталія з Вознесенська. Вона з самого початку допомагає нам, як тільки ми були створені. Досі ми з нею спілкуємося, вона приїжджає, дуже переживає за весь підрозділ.

Нам дуже допомагає Єлизавета Підопригора та Анатолій Дідик, це Київський гуманітарний штаб. Данило Лубкін, Олександр ще є з Києва. Не знаю його прізвища. Він приїжджав сюди, ми зустрілися один раз. Все в телефонному режимі.

Цікаво, що люди, яких ти знаєш 5 хвилин за чашкою кави, можуть більше зробити ніж ті, кого ти знаєш з дитинства.

Про ухилянтів

Ухилянти є різні. Є ті, які втекли з війни, ми їх називаємо «СЗЧешниками». А є ті, які навіть бояться переступити поріг ТЦК, або, як зараз часто буває, «я не можу поїхати на дачу, тому що на блокпосту видають повістки».

Ти що, з міста свого тепер взагалі не виїжджаєш, тому що видають повістки? А якщо війна буде тривати 10 років, ти будеш 10 років сидіти? Чи підземний хід якийсь прориєш? Це смішно.

Мені насправді деяких просто жаль, коли дивишся на це все. Ти ж чоловік і ти кажеш своїй дружині: «Їдь на дачу за мішком картоплі, тому що я не можу їхати, я боюся виїхати». І вона їде, тягне там щось. А ти сидиш вдома перед телевізором і боїшся вийти навіть у магазин, тому що там теж може бути ТЦК.

Коли настане переломний момент війни

Переломним моментом війни буде, я думаю, той, коли сядуть за стіл переговорів. Будь-яка війна закінчується перемовинами. Але до цього нам ще, на жаль, доведеться воювати й воювати.

Я часто задумуюсь, чим би я зайнявся після війни. Може, піду на підвищення і залишусь у війську. Або поїду консультувати НАТО щодо воєнних дій і вчити поляків, як треба воювати.