Колаж із двох портретів. Перший було зроблено в 1955 роців Мордовії в ув'язненні, другий — влітку 2020 року в рідному місті Ванди Горчинської - Копичинцях на Тернопільщині.
Фото:

Богдан Кутєпов/hromadske

Її власна ціна незалежності — 10 років каторги в місцях вічної мерзлоти. Ванда Горчинська — зв’язкова та медсестра ОУН, арештована і засуджена за антисовєцьку діяльність, учасниця Норильського повстання. Як втратити все, але не здатися? Усвідомлювати, що батьків через тебе відправляють на інший бік планети. Вижити в умовах, яких більшість не витримує, і залишитись людиною? І хіба можливо після всього почати життя спочатку?

Драматична історія життя 96-річної українки — в мультимедійному спецпроєкті hromadske.

ДОПИТ

7 березня 1946 року

«Горчинская, к следователю!»

На ватяних ногах 22-річна Ванда поволоклася до дверей. Тіло боліло. Сьомий день, як її затримали. Йшла темним коридором, потім східцями. До чого готуватись? Попередні рази ставили до стіни, били в голову, накидали на шию зашморг. Слідчий впирався ногою в живіт, а його помічник — у спину, душили. «Бандеровская с***, все нам расскажешь. Где крыивки, где крыивки???» — відлунювало в голові. Переступила поріг кімнати для допитів. «Мы тебе шутку организуем, — погрозливо скалився гебешник Бровін, — раздевайся!». Влупив нагайкою.

Тоді катюга кинувся зривати одяг сам. Люто шматував шлейки бюстгальтера. Віддирав від понівеченого тіла труси, присохлі до кривавих струпів. Серед розкиданих по всій кімнаті лахів стояла гола дівчина. А гебіст покликав усіх тюремників, роздав їм нагайки й металеві прути: «Бейте по очереди. Сейчас она все расскажет». 

Найбільше боліло, коли бив свій, місцевий. Намагалася зазирнути йому в очі: як ти можеш? Ховав погляд. 

Бровін тим часом зняв із себе піджак. Сліпуче біла шовкова сорочка в тонку синю смужку зовсім не вписувалася в жахіття, яке коїлося в цих темних застінках. Кат закотив лівий рукав. Ванда вже лежала на підлозі. Підняв її за волосся і ребром долоні сильно влупив по шиї. З рота, вух і носа цівками бризнула кров. Ванда далі вперто мовчала.

«На всю жизнь этот праздник Восьмого марта запомнишь! Одевайся, кур** бандеровская!».

«Где крыивки?» — ще довго відлунювало в голові й побитому тілі. Не видала. «Дякую тобі, Боже».

За місяць її відвезуть до Чорткова в тісний підвал районної тюрми. Там Ванда Горчинська чекатиме суду в компанії шістдесятьох таких же арештанток і безліч разів подумки прокручуватиме день, коли втратила все.

Ванда Горчинська, колишня зв’язкова та медсестра ОУН, у себе вдома у місті Копичинці на Тернопільщині.
Фото:

Богдан Кутєпов/hromadske

АРЕШТ

1 березня 1946 р.

У селі Котівка Тернопільської області Ванда зупинилася на конспіративній квартирі. Тільки вклалася на бамбетлі (так тут називають дерев’яний диван), у вікно постукали: коліжанка Зоська, — Софія Гонз. «Вандо, а чого ти тут, чого в мене не ночуєш? Ану, збирайся швидко, я свиню заколола, наїсися досхочу». Зосьці довіряла, бо та діставала для неї й ОУНівців медикаменти. Ванда поправила під одягом пістолет. Накинула пальто. Йшли вдвох городами, щоб ніхто не бачив.

Вранці прокинулася від запаху смаженої свіжини. Зоськи вже не було, ще з вечора попередила, що вийде на світанку продавати м’ясо, і наказувала відчиняти лише знайомим. 

Ванда сиділа біля столу, смакувала ситний сніданок і гортала книжку «Гігієна жінки», яку для навчання їй позичила знайома лікарка. У вікно постукали. Обережно відсунула фіранку: то була Софіїна родичка, значить — свої. Відчинила двері, аж тут хтось ухопив за руку: «Имя и фамилия, говори, с***!». Восьмеро. У формі.

«Хлопці поряд. Не можна наражати їх на небезпеку, треба тягнути час, — майнуло в голові, тому випалила, — Юлія Сагайдак». Назвала ім’я дівчини, з котрою жила на одній вулиці. Схопилася за бік, але пістолета не було: вночі хтось забрав.

Ванду повезли в сільську раду. Викликали голову.

– Эта девушка говорит, что она Юлия Сагайдак. Знаете ее?

Голова дивився винувато.

– Може й Сагайдак. У нас Сагайдаків багато. Але її я не знаю.

Люди в формі виламали з живоплоту молодих грабових деревець, зняли з Ванди куртку і почали лупцювати.

– Сейчас мы узнаем, какая ты Сагайдак!

– Я — Юлія Сагайдак, — цідила крізь зуби...

Отямилася на підлозі. Мокрісінька. Хтось відливав водою, бо зомліла. Розплющила очі й побачила перед собою знайомого хлопця: її ровесник, поляк.

Руки тримав у кишенях совєцької міліцейської уніформи й дивився зі співчуттям: «Вони знають, хто ти. Даремно кажеш, що Сагайдак». Вийшов.

Ті, що спілкувалися російською, вернулися й потягли її на вулицю. Зв’язали руки й ноги, затягнули на воза.

ЗРАДА

Червень-липень 1946 р.

Підлога в маленькій камері хлюпала від поту. Шістдесят арештанток задихалися в підвалі через спеку й брак повітря. А з ними й зв’язкова та медсестра Організації українських націоналістів Ванда Горчинська. Могла пишатися собою, бо навіть головний живодер Чортківської тюрми Данилов не вибив з неї ні прізвищ, ні координат. Не спрацювали й очні ставки. Сиділа навпроти своєї кураторки з ОУН, яка на допитах зізналася в співпраці з Вандою, й уперто повторювала:

– Цю жінку вперше бачу. Ми не знайомі. 

– Вандо, та чого ти вчепилася, як воша в кожуха, ну, зізнайся, що ми в проводі були разом.

– Вона бреше, — стояла на своєму.

Хтозна, звідки брала сили. Може, молитва допомагала? Бо коли одну з шістдесятьох вели на допит, інші п’ятдесят дев’ять за неї молилися. А може, це через псевдо? Назвалась же «Домовиною», щоб всі таємниці забрати з собою в могилу. 

Того разу Ванду повели підписувати «двохсотку», — документ, який засвідчував кінець слідства. За столом сиділа Зоська: Софія Гонз.

– Вандзю, і ти тутка? — Зоська нервово завовтузилася на стільці, намагалася вдати подив, тим часом підписуючи якісь папери.

Аж тепер Ванда все зрозуміла: ось хто її здав. Заманила до себе на ночівлю, роззброїла, а на ранок привела чекістів. 

– Хай Бог тобі за все заплатить, — тільки й сказала зрадниці.

СУДНИЙ ДЕНЬ 

23 липня 1946 р.

На порозі камери стояв Данилов. Нависав горою: «Собирайся, кур** бандеровская!» Завів її в затхлу кімнату зі старою шафою і роздовбаним стільцем біля стіни. Дістав із шафи стару гімнастерку, начистив собі нею черевики, а потім обмотав нею ж ув’язненій голову, на прощання щедро всипав стусанів і повів на суд. У порожній залі сидів старий сивий дідок. Втупившись у папери, він зачитав Ванді Горчинській вирок: 15 років позбавлення волі.

ТОВАРНЯК. 2000 км

Липень 1946 р.

Горчинська стояла ногами на плечах товаришки, дивилася на вулицю в маленьке віконце під стелею: щоб зрозуміти, де вони. Про те, що їх везуть до Харкова, вони знали. Куди далі — невідомо.

Товарняк різко загальмував. «Підволочиськ», — пролунало з вулиці. Двері розсунулись, і хтось закинув у вагон мішок: «Передача для Горчинской». Доки вона пробиралася до виходу, мішок ухопила спритніша ув’язнена. «Мой! Не отдам!», — сіла зверху. На цю нахабу тюремне радіо казало «повія та сексотка». Обслуговувала німецьких солдатів, за те й судили, а тепер доносила на інших арештанток совєцьким охоронцям. 

Ванду тіпало від обурення. Вона раптом згадала, як у школі розгнівала вчительку, бо сказала, що коли виросте, стане «збуєм» — народним месником, який грабує багатих і роздає награбоване бідним. Тоді навіть тата до школи викликали. 

Тепер вона притисла кривдницю до стінки вагона. «Двічі повторювати не буду. Ти зараз же віддаси мішок, інакше я за себе не ручаюсь», — показала кулак. Дівчата обступили їх щільним кільцем, і Ванда готова була битись. Утім до кулаків не дійшло, суперниця здалася без бою, і нехитрий харч вони поділили на всіх порівну: по два яблука, дві сливи й по сухарю.

«Збитими пальцями «Домовина» намагалася виколупати дошку з підлоги. Ламала нігті й ранила до крові пучки, доки не вийшло. Тоді заховала в дірку чоботи: тепер точно не відберуть, як ватяну ковдру з подушкою».
Фото:

Богдан Кутєпов/hromadske

РІЧКА. 4000 км

Серпень 1946 р.

Збитими пальцями «Домовина» намагалася виколупати дошку з підлоги. Ламала нігті й ранила до крові пучки, доки не вийшло. Тоді заховала в дірку чоботи: тепер точно не відберуть, як ватяну ковдру з подушкою. Повіки злипалися, щипала себе, щоб не заснути: сон дорівнював насиллю чи смерті. 

Баржа разом із сотнями інших пасажирів, яких поділили на три групи, — політв’язні, жінки та криміналітет — везла Горчинську у трудові табори. Головними тут були «блатні». Повз Ванду палубою прошмигнув голий чоловік. Зухвало шкірив жовті зуби й вештався між жінками: вибирав наступну жертву. Горчинська втиснулась до стінки, щоб стати невидимою.

Уже до вечора їй зустрівся хлопець із Чернівців, зі своїх. Він заховав її від блатних на тій частині баржі, що відведена політв’язням. І там вона нарешті заснула. Прокинулася від страшного нападу блювоти: викручувало все тіло. Отак і пливла: з гарячкою під 40, блювотою й діареєю. Спершу було ніяково справляти нужду і хлопці прикривали її веретою від зайвих очей. Але згодом ніхто не зважав: по всій палубі люди блювали й випорожнялися — дизентерія скосила десятки арештантів, бо годували їх солоною рибою та сухарями, а пити давали воду з Єнісею. Блатні далі грабували та ґвалтували. Від конвоїрів відкуповувалися краденими речами. А охоронці, як тільки-но баржа приставала до берега, йшли в села й міняли крам на горілку. 

Після 18 діб і чотирьох тисяч кілометрів по воді зійшли на тверду землю не всі. Ванда Горчинська знову вижила.

«Навіть сонце не хоче тут світити» — думалося їй в ту першу зиму. То вона ще не знала, що літом сонце сяє цілодобово і не дає нормально спати».
Фото:

Богдан Кутєпов/hromadske

ЧОРНІ ДНІ Й БІЛІ НОЧІ НОРИЛЬСЬКА

Вересень 1946 — серпень 1953 рр.

«Домовина» зайшла до намету, в якому жили каторжанки. Добрела до призначених їй нар. Відтепер вона «В’язень Е-987». 

Кожен сантиметр тіла болів. Їй дозволили місяць «кантуватися»: табірною мовою — відлежуватись і від’їдатися. 

Її перша сибірська зима в Норильську настала раптово: заходила в намет — була ще осінь, а вже за кілька днів волосся примерзло до стіни. Ванда вийшла надвір. В очах потемніло від білого: велика снігова ковдра вкрила все метровим шаром, і їй одразу згадалася білосніжна сорочка слідчого, що вибивав із неї свідчення. 

У Норильську вони будували аеродром: зривали гору, бурами свердлили отвори під фундамент, без кінця носили важке каміння, мурували. Спершу Ванда у складі «слабосильної» бригади розчищала сніг. На вулиці мінус 20, на тілі — ватний бушлат, в руках — лопата. І 43 доби на рік безпросвітної темноти. «Навіть сонце не хоче тут світити», — думалося їй у ту першу зиму. То вона ще не знала, що літом сонце сяє цілодобово і не дає нормально спати.

Щодня те саме: підйом о 6-й, перекличка, на сніданок баланда з черствим хлібом, каторжна робота, відбій… І постійний голод.

Тієї першої зими так і перезимували в наметах. Лиш навесні 1947-го перебралися в дерев’яні бараки, в самісінький центр міста.

ЛИСТ

Листопад. 1947 р.

«Горчинская, письмо». Відтоді, як вона в Норильську, минуло більше як рік. То був перший лист для неї. Ванда взяла замацаний конверт до рук: «Поселок Уркан. Амурская область. Стефания Горчинская».

Серце закалатало. Розірвала конверт. Упізнала почерк сестри. Писала, що їх вивезли з Копичинців і тепер вони живуть в маленькому російському селі біля китайського кордону. Працюють у колгоспі, а мешкають у хаті, яку їм віддала одна жінка, бо переїхала з Уркана.

Ванда впала на нари і глухо, щоб ніхто не чув, заридала в матрац: батьки на краю світу — через неї…

«Тисячі в’язнів збилися в одному кутку. Охоронці поливали їх окропом, трощили лопатами та залізом, стріляли. За кілька сантиметрів від Ванди впав лом. Із голови її подружки потекла кров».
Фото:

Богдан Кутєпов/hromadske

НОРИЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ: «ВОЛЯ АБО СМЕРТЬ»

Травень-серпень 1953 р.

Ванда з дівчатами порола матрац, аж вата летіла на долівку. Для прапора їм знадобилася чорна тканина, щоб засвідчити солідарність з іншими бунтівними таборами.

Перед цим охорона застрелила та поранила кількох в’язнів-українців. І четверта чоловіча зона збунтувалася. На всю стіну написали: «Нас убивають і морять голодом». Оголосили страйк, не виходили на роботу, вимагали кращих умов і перегляду термінів ув'язнення. До повстання доєдналися й інші табори, усіх у Норильському окрузі було 40.

Ванда стояла надворі й спостерігала, як поліщучка Антося з їхнього бараку вилазить на дах чіпляти прапор. То був момент піднесення й надії на зміни. Але минали тижні, московські перемовники із в’язнями не домовилися: ті не здавали позицій. І тоді конвоїрам дали команду «фас».

Тисячі в’язнів збилися в одному кутку. Охоронці поливали їх окропом, трощили лопатами та залізом, стріляли. За кілька сантиметрів від Ванди впав лом. З голови її подружки потекла кров. 

Далі їх погнали болотами. В’язнучи в трясовині, вони йшли кілька годин до місця, де на столах, устелених багряними скатертинами, стояли папки зі справами на кожного. Йшли, наче на розстріл.

– Горчинская Ванда!

Ступила крок уперед.

Її направили в Тайшет Іркутської області, в режимну тюрму. Тоді всіх учасників повстання порозкидали різним зонами. А вже через рік перевели знову під Москву. Там не було комарів, а зима й режим — м'якші. Там Ванда шила форму для військових совєцької армії.

ВОЛЯ

9 березня 1956 р.

Ванда переступила поріг в’язниці. Один крок — і ось вона, воля. Крок у десять років, тисячі кілометрів і принижень. Стільки разів уявляла собі цей день, що тепер, коли він настав, вагалася: що далі?

Подалася в Уркан Амурської області. У занедбаному глухому селі одразу впізнала хату: єдине подвір’я було відгороджене парканом, пробивалися перші весняні квіти, як у них удома, в Копичинцях. Її зустріли тільки тато з сестрою. Тіло мами вже три роки спочивало в чужій землі.

Того вечора вони просиділи до ранку. Говорили про те, чого не писали в листах, дозволених лиш двічі на рік. Цензура все одно б не пропустила. 

«Знаєте, хто мене здав? — Байдужим тоном спитала Ванда. В її голосі не було ні ненависті, ні злості, наче ці почуття лишилися у вічній норильській мерзлоті. — Софія Гонз — донька вашого друга».

Батько довго мовчав. Ніби викопував із пам’яті давно забуті спогади. Узяв її долоні в свої й лиш тоді заговорив: «Коли я був ще неодруженим, у Копичинці зайшли січові стрільці. Ми з Гонзом якось верталися з роботи, з колії, і вони до мене причепилися, що я поляк. А Гонз їм сказав: не чіпайте його, цей поляк ще завартує десятьох українців. І мене тоді відпустили...»

ДОДОМУ

Січень 1960 р.

З невеликою дерев’яною валізою Горчинська йшла центральною вулицею рідних Копичинців. Під ногами рипів сніг, на серці завивала ціла віхола різноманітних почуттів: з дому її забрали 13 років і 9 місяців тому! Ванда одразу зауважила жінку, що йшла слідом за нею та обпікала очима, але не насмілювалась підійти. Нарешті та обізвалася:

– Вандо, це ти?

– Я. А що, дуже змінилася? 

То була її знайома. Удвох попрямували до колишнього дому Ванди. Та від рідної хати залишився сам попіл, усе спалили.

ПІСЛЯМОВА

Літо 2020 р.

– Як ваше здоров'я? — заходжу на ошатне подвір'я, що тоне у квітах.

– Так, як у людини, якій 96-й рік минув, — з легкою посмішкою відповідає Ванда Горчинська. Вона сидить на стільці під хатою, яку сама збудувала, повернувшись із пекла. Підставляє сонцю обличчя, яке може розповісти більше, ніж будь-які слова: якщо придивитися, зморшки між її бровами виразно склалися в тризуб! Проникливо зазирає в очі, наче оцінює: чи варта я її історії.

– Говоритимемо тут? — запитую.

– Ні. Тут не хочу. Давайте в хаті. Хтозна, хто нас підслухати може. Часи зараз не певні. 

Підводиться зі стільця, допомагає собі палицею, долає дві сходинки, з веранди веде в кімнату, де на полицях спочивають десятки ангелів, наче оберігають її спокій — колекція доньки Ярослави. Я слухаю про її життя і силуюсь не заплакати. А вона щоразу вагається, чи розповідати той чи інший епізод: «Звідки мені знати, якого ви духу люди?». Донька сидить і слухає поряд. «Її стільки разів зраджували, що вона й донині дуже обережна. На сотню життів вистачило б того, що вона одна пережила», — пояснює пані Ярослава надмірну обережність мами.

Та попри все пережите Ванда Горчинська щаслива. У 36 зуміла почати все спочатку. Вийшла заміж, прожила з чоловіком у любові й злагоді понад півстоліття, народила двох дітей, збудувала хату, дочекалася вільної незалежної України, онуків і правнука. І не зрадила ні побратимів, ні себе. Недаремно таки назвалася «Домовиною».

«На тих людей, що мене кривдили, зла не тримаю, але й добрим словом згадати не можу. Хай Бог їм за все заплатить. Комусь одразу ж заплатив. Отого копичинецького, що бив мене в тюрмі, наші хлопці потім убили. Його нащадки живуть нині в Копичинцях, то я не хочу прізвища називати, щоб вони клопотів не мали. А Софія, котра мене видала, потім ще й криївку здала, багато повстанців через неї загинуло. Її теж наші застрелили. Багато всього було в моєму житті, але я ні про що не шкодую. Та зараз вичерпана вже до краю: моя боротьба закінчилась, а за Україну вона триває».

Поділитись: