Прірви, які ми долаємо

Війна глибокими вирвами пройшлася нашими життями, намагаючись поділити нас залежно від того, як близько ми опинилися до її епіцентру — чи зустріли її вбивчий погляд в окопі, чи ловили її відлуння у стрічках новин в інших країнах, чи поверталися 24 лютого до України, чи перетинали кордон у зворотному напрямку.

На перший погляд може здатися, що ці прірви між нашими такими різними досвідами глибшають із кожним новим днем війни. Але це лише на перший погляд — насправді ми можемо скорочувати відстані між нами, зводячи мости між прірвами.

***

«Як ви жили в окупації?» — запитую я охоронця херсонської лікарні.

«Як-як? А ви не знаєте, як в окупації?» — зі справедливим докором відповідає він.

Не знаю. Цей досвід мільйонів українців, які опинилися в окупації, мені незнайомий, хоча я б упізнала його будь-де — за відбитком страху в очах.

Те ж саме я чула від ізюмських медиків, які лишилися допомагати містянам.

«Ні, ви мене не розумієте», — відповідали лікарі на моє «розумію» після розповідей про те, як це — спати у кімнаті з -5°C чи «вмиватися» серветкою. Тоді, у вересні, вони мали рацію. Я повернулася до Києва, де люди веселилися на вечірках, а вони лишалися в деокупованому місті, де все ще готували їжу на смітниках. Тоді я ще не знала, що за три місяці теж умиватимуся вологими серветками у столиці.

Усі ми проживаємо дуже різні досвіди цієї війни. Поки в одній частині країни українці готують їжу на вогнищі просто надворі, в іншій — ідуть до сільського голови вимагати, щоб сусідам частіше вимикали світло. Поки військові захищають східний кордон в окопі під Бахмутом, на Закарпатті хтось намагається переплисти прикордонну річку. Поки волонтери збирають гроші на дрони, «бізнесмени» продають гуманітарну допомогу. Поки мешканці Авдіївки рятуються в підвалах від обстрілів, пенсіонери в Житомирі намагаються вижити на пенсію, яку знецінює інфляція. Поки мати в Києві думає, як зігріти новонародженого під час довгого блекауту, інша українка десь у Берліні думає, як розібратися з бюрократичною машиною Німеччини.

Справді, іноді ми самі обираємо, яку роль відвести собі в історії. Іноді ми самі поглиблюємо прірви. Але найбільші вирви все ж утворила війна, яка нахабним трактором пройшлася нашими життями. Ніхто з нас її не обирав. Більшість не обирала, де її зустріти. Але тепер ми нарешті можемо обрати, як поглянути їй в обличчя.

Ці прірви вирила росія, але ми перемагатимемо, якщо будуватимемо між ними мости.

У центрі для переселенців, де я час від часу допомагаю, одна з відвідувачок сказала, що її дуже розчулило, як жителі заходу та центру допомагають українцям зі сходу. Війна показала нам, що людяність не має кордонів і не залежить від географії, що схід і захід мають значно більше спільного, ніж комусь могло здатися, що північ і південь можуть простягнути руку допомоги в найтрагічніші часи, що найсильніший той, хто не повертається до горя спиною.

Адже це ми в Польщі 24 лютого їхали до кордону й запрошували незнайомців до себе додому. Це ми, виїхавши до Польщі, організовували центри допомоги та масові акції. У Тернополі ми відчиняли двері для людей, які втікали від бомбардувань у Маріуполі. І це ми рятувалися від окупації в Бердянську і знаходили притулок в Ужгороді. Це ми возили допомогу стареньким і бідним до окупованого Херсона.

Це ми у Нью-Йорку збирали пакунки для захисників і жителів Харківщини. Це ми відчайдушно телефонували на гарячі лінії, пропонуючи свою допомогу для всиновлення дітей, у яких війна забрала батьків. Це ми відкривали курси української мови у Львові. Це ми вчилися говорити українською і не боялися писати з помилками. Це ми з Криму пліч-о-пліч воюємо з військовими з Волині і стаємо товаришами на все життя.

Це ми з останніх сил і попри все будуємо мости, коли росія перетворює цивілізацію на руїни. Це ми шукаємо світло, коли стає дедалі темніше. І це ми перемагаємо з кожним зведеним мостиком.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.