Прифронтові фермери: працювати, щоб вижити
На крайній вулиці села Дача, розташованого по сусідству із Горлівським Зайцевим, мешканці є тільки в одній хаті. Це — сім’я Перевєрзєвих, їх шестеро в одному будинку.
«Мене звуть Іра, а це — Артем, щастя мого життя. Заради нього й переїхали з Горлівки, побоялися залишатись. Покинули квартиру, будинок, облишили все, що було нажите роками. З роботи розрахувались», — представляється жінка в зеленому светрі і показує на дитину.
До війни, два роки тому, Ірина, економіст за фахом, працювала в офісі, жила в багатоквартирному будинку разом з дворічним на той час сином Артемом. Від міського життя відмовилась із початком бойових дій у її рідній Горлівці – разом з усіма родичами перебрались у бабусину хату в Дачі, коли там було мирно.
Усі збереження вклали в господарство — купили корів і кіз:
«Я завела господарство, посадили город. І ось тепер їмо свою городину, доїмо молоко, виживаємо якось», — каже Ірина.
З часом корови розродились і зараз в Перевєрзєвих уже кілька десятків голів худоби.
«Двадцять одна голова, ви уявляєте? Малих тільки перегодувати – скільки на це треба часу! І собак у мене багато, і котів, — усі полишали їх, а я підібрала», – розповідає Ірина мати Марія.
«Тільки ж бруду не знімайте», — переймається жінка, коли дочка заходить з поля до хати в «господарському» светрі. Марія нещодавно пережила інсульт, але попри поганий стан здоров’я не дозволяє собі сидіти без діла. Щодня пече пироги, відігріває сир, порається біля худоби на рівні з іншими, готує консервації на зиму.
«Це перший рік, як я виростила «від насіннячка до баночки», — хвалиться Ірина. — Виживати треба. Ось зараз, як то кажуть, бери якнайбільше, кидай якнайдалі, відпочивай, доки летить…»
Крім корів, недосвідчені фермери тримають також п’ятнадцять кіз.
«Ми так просто не хочемо — нам треба працювати. Не будеш праювати – значить, все…» – каже Іра. І одразу додає, що наразі для сім’ї господарство завелике. Доходу з молока немає – мешканці Дачі і Зайцевого, хоча й живуть на контрольованій українськими військовими території, обмежені в пересуванні — виїхати можуть тільки за перепустками, та й власного транспорту не мають, а автобуси тут не їздять.
«Робимо сир. Напуваємо телят (молоком), бо вивезти нема куди. Та й собі ми не відмовляємо, — гірко посміхається брат Іри Сашко. — Їмо молочне, буває, і дивитись на нього нудно…»
Сир, сметану, пиріжки, консервацію фермери часто роздають військовим. Власне військові – єдиний зв’язок із «цивілізацією» для Перевєрзєвих. Коли захворів чотирирічний Артем, його лікували військові медики.
«Толковий хлопчина», – каже про дитину військовий лікар Олег з «Медичного корпусу».
«Дитина ходила в садочок, розвивалась, а зараз він не бачить ані дітей, ані спілкування, ані соціуму, — розповідає про сина Ірина. – Ми виїжджали в Артемівськ торік у вересні. Він на майданчику побачив дітей і побоявся до них іти. Я кажу йому: Артемка, йдемо, погуляємо, а він ховається за мене й каже: «Не хочу». Я бачу, що він на контакт боїться йти, розвивається тільки завдяки мені. Я намагаюсь займатись із якимись казками, книжками…»
Жінка показує кілька пошарпаних дитячих книжок і журнал «Малятко». Все, що знайшла ще зі свого дитинства в бабиній хаті.
Артем грається всім, що знайде довкола:
«Ось так сухостою принесе мені, і вже стає веселіше, жити хочеться. Наче й віриш у майбутнє», — каже Іра, коли пасе корів із Артемом на невеликому полі. Вже на подвір’ї Артем показує інші свої забавки: яма, а в ній — дитяче відерце з «дитиною»-жабою.
Йдемо далі — Артем серйозно оглядає перевернуту зламану машину, заглядає під капот: «А на чому я тепер буду їздити?»
В хаті хлопчик стягує подушки з ліжка. Батьки кажуть, що любить будувати:
«Там хати бомблять, а він бачив ці руйнування й дуже боляче для нього це було, тому він усе будує, каже: там зруйнували, а я виросту і все відбудую!»
На питання, чи повернеться родина в Горлівку, коли скінчиться війна, Іра відповідає однозначно:
«Якщо Горлівка не буде українською, я туди навряд чи повернусь. Ми чекаємо, поки ви Горлівку звільнете», — звертається вже до військових.
Зараз вона знову думає про переїзд, адже в прифронтовому селі немає ані умов для виховання дитини, ані безпеки. Шукають допомоги та будинок, краще – в селі:
«Я хочу, щоб він до садочка пішов, на гурток якийсь, спілкувався зі своїми однолітками. Розвивався, як повноцінна нормальна дитина».
/Hromadske.Схід
- Поділитися: