Ми з'їздили в Маріуполь, щоб поговорити з Діаною Берг — культурною менеджеркою, свого часу одним із найяскравіших облич проукраїнського руху в Донецьку. У Маріуполі Діана створила культурну платформу «ТЮ», організовує та курує арт-події, акції на захист прав людини. Як змінилася за ці 5 років сама Діана і як змінився Маріуполь — у свіжому випуску «Дорогенька моя».

Скажи, будь ласка, як ти себе визначаєш? Те, чим ти займаєшся.

Громадська та культурна діячка. Піар-менеджерка, можливо, арт-менеджерка, кураторка тепер все-таки. Феміністка, дончанка, українка.

У Донецьку я була достатньо пасивною щодо громадської діяльності або висловлення своєї позиції. Скоріше, це народилось або вирісло тут. Не тому, що це було в Маріуполі, не тому, що це було після переїзду, а тому, що це було після війни та після Майдану.

Ти кажеш, що була достатньо пасивною до 2014 года. Тоді важко уявити, що ти у Донецьку активно брала участь у проукраїнському русі. Коли все почалось?

Я була дизайнеркою, і моя активність розповсюджувалась на дуже маленьке коло людей.

Але після Майдану, після тієї зими, а особливо після того, як усе це почалось у Донецьку — ось тоді ми просто вийшли, ось тоді все почалося. И я підсіла на голку активізму, як і всі ми тоді, власне, переродились.

Культурна менеджерка Діана Берг, Маріуполь, Донецька область, 27 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

Ти можеш розповісти, як їхала з Донецька, і чи розуміла, що ніколи туди не повернешся?

Я думала, что це на тиждень. 28 квітня було п’ять років після останньої масової української акції, коли Донецьк був жовто-блакитним. Це була хода в центрі міста. Нас, пару тисяч людей, наздогнали за квартал. Була бійня. Після цього акції стали взагалі нереальними. Там не те що цькування, а реальна небезпека для життя була.

Навіть просто після того, як вони портрети розклеювали із нашими даними, зливали у мережу адреси наші та наших батьків, було моторошно. І коли ми все одно не їхали, мені сказали друзі — ми перехопили Zello (застосунок, що дозволяє передавати голосові повідомлення через інтернет — ред.), що вони сьогодні йдуть до мене додому. Не на адресу моєї прописки, а туди, де я насправді жила, хоча про те місце ніхто не знав. І ми вирішили, що поїдемо на тиждень, узяли кеди, паспорти — і все. Лишили ключі друзям — за кішками доглядати. Подумали, що все владнається. В березні було те саме після мітингів, за нами намагалися стежити, але потім все заспокоювалось.

А що сталося із домом?

Ой, моя квартира ціла зараз. Мама в цей момент будувала дім, він на Пісках був, не добудований зараз. Я туди повернутися не можу.

Якщо коротко, мій дім у Донецьку віджали

Я за п’ять років жодного разу не була в Донецьку. Тому на це питання відповідь коротка — дім у мене віджали. Те місце, яке я вважала рідним.

З Донецьку ти одразу приїхала в Маріуполь чи спочатку в Київ?

Я одразу поїхала в Одесу, так вийшло попутками. Потрапила на 2 травня у Одесі. Теж там десь засвітилась із українським прапором. Потім поїхали у Львів. Лишились там на 4 місяці, до вересня. Вважали, що скоро повернемось додому, жили в музеї.

Там була інша реальність. Дуже дружня, гостинна і красива, але абсолютно інша. Якось хотілось додому. А якщо не можемо поїхати додому, то максимально близько від дому. У Маріуполь я приїхала вперше, до того його тільки проїжджала.

Як народилась ідея «ТЮ», коли, і навіщо тобі це було потрібно?

У Маріуполі я почала себе шукати. Тому що стало зрозуміло, що в Донецьк не повернусь у найближчий час. Так вийшло, що я зайняла нішу культурної менеджерки.

У Маріуполі було багато активних груп, організацій, які займались важливою діяльністю, волонтерили, хоч це і було дуже небезпечно. А ось с точки зору культурного розвитку тут була лакуна, і мої друзі зі Львова, з театру Леся Курбаса, просто хотіли сюди приїхати і підтримати Маріуполь як форпост, як кордон із Мордором. Просто, без гонорарів, дати спектакль.

Це була крута ідея, я знайшла будинок культури, який міг би їх захистити і допомогти. Приїхали, показали пару спектаклів — і почалось. Потім те ж саме — Жадан, Садовська, артисти, музиканти захотіли приїхати сюди і підтримати Маріуполь.

Багато хто хотів також їздити на бази до військових, до Азову, коли він тут стояв на передовій. Це був загальний рух творчих людей — підтримати, чим можуть, це місто.

Культурна менеджерка Діана Берг, Маріуполь, Донецька область, 27 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

А Маріуполю, людям це було потрібно?

Виявилось — так. Це було важливо, коли приїздили артисти, музиканти, які українською давали спектаклі або концерти. На той момент Маріуполю потрібна була ця підтримка — бути частиною України. Тоді там був тільки театр російської драми.

Тобто — ніякої української альтернативи не було?

Контент був переважно російський. Українського продукту особливо не було. Будинок культури був, музей і театр.

Тому виявилось, що запит — величезний. І як на українську музику, театр, так і взагалі на якісну сучасну культуру. Тому що Маріуполь сильно ізольований, дістатися сюди нереально, доїхати на автівці дуже складно. Ізоляція відчувалась.

Сюди за рік після звільнення від «ДНР», здається, приїздив лише один раз президент. Я відчувала, що в людей є відчуття знеціненості. Ми тут боремося, намагаємося відстояти Україну, а не так щоб і дуже потужна була підтримка ззовні, на психологічному рівні.

Чи кликали тебе у владу?

Кликали, здається, в депутати чи в обладміністрацію.

Ти не пішла?

Ні.

Чому?

Мені ближче низова ініціатива, бути опозицією владі, альтернативою. Але це не моє — вставати о восьмій ранку та йти кудись...

Ти дружила із «Азовом», коли він був ще тільки військовим формуванням. Тепер є ще два відділення — «Національний корпус» і «Національні дружини», і люди, які могли бути причетними до цих рухів, напали на організацію, в якій ти працюєш. Тебе це здивувало?

Ні, тому що ультраправі організації достатньо давно нас, Платформу «ТЮ», скажімо так, хейтять. Тому що ми виступаємо за права та свободи людини, ЛГБТ. Проводили Фестиваль рівності. Ми говоримо відкрито, що ми підтримуємо права для всіх. Для них це тригер, що ми виявились єдиною організацією, яка захищає у видимій площині права ЛГБТ. Нам не раз там розписували стіни хейтерськими написами, в тому числі гомофобними і нацистськими. Нападали на наші акції, останнього разу — безпосередньо на платформу «ТЮ». Це послідовна штука, яка мене не здивувала. Здивував сам факт агресії в такій формі. А те, що вони не люблять мене, було відомо вже давно.

Культурна менеджерка Діана Берг, Маріуполь, Донецька область, 27 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

Виходить, що давня дружба або контакти більше нічого не значать, коли ми на інших фронтах?

До полку, військової структури, у мене ставлення одне — це однозначно люди, які за нас вмирали, люди, які нас захищали, до них в мене навіть ніяких питань немає. Все, що стосується їхніх відгалужень — там зовсім інша історія. Там вже симпатики цього руху, у них немає тих заслуг, за які я могла б їх поважати.

А повпливати на них старші товариші не можуть?

Я думаю, якби вони не впливали, напад стався би набагато раніше. Був такий випадок, коли я у прапорі райдужному вийшла прогулятися Маріуполем на підтримку Прайду. Пішла на майдан. А там парад «Азова» військовий, на честь визволення Маріуполя, купа депутатів, військових чинів, багато учасників війни.

Після цього вони образились і перестали вважати мене подругою. А мені стало очевидно, що наші ідеологічні позиції не зовсім співпадають.

А що тебе і платформу в цій ситуації захищає?

Є поліція, якщо ми кажемо про фізичний захист. Відкриті кримінальні провадження, але це дуже довга річ. Справа така, скажімо, не найвдаліша, тому що всі були в масках, в чорному, нікого не впізнати. Досі шукають нападників, які поламали носи й ребра дітям, а я вважаю, що це діти, їм по 18-19 років. Приміщення зруйнували. Поліція тепер завжди пропонує нам допомогу і підтримку.

В якийсь момент стало частиною мейнстриму приписувати Кремлю все, що тобі не подобається. Що із цим усім робити?

Що із цим робити в загальному політичному сенсі, я не буду зараз відповідати. Давай візьмемо той факт, що є умовні праві та ліві. Ліві — це ми, які за права людини та критичне мислення. Ми, на мій погляд, не повинні прогинатися під цією історією. Коли прийдуть і будуть забороняти не тільки одну виставку, а й презентацію якоїсь невинної книжки. Якщо ми скажемо — так, окей, післязавтра вони прийдуть у школу і замінять підручник з фізики на Слово Божье. Не можна показувати страх. Якщо ми віримо в це, то треба робити те, що робиш, в будь-якому випадку, навіть якщо тобі погрожують. Придумати кучу способів захисту, покликати поліцію, охорону, але ні в якому випадку нічого не скасовувати. Тому що потроху відкушують нашу територію…

Територію Свободи.

Територію Свободи відкушують, і вона лишається дуже маленькою. І ця жесть буде розповсюджуватися всією Україною. І будь-яка лекція буде під загрозою. Наприклад, про роль жінки, як у Дніпрі або в Харкові, на яку напали і зірвали.

Культурна менеджерка Діана Берг, Маріуполь, Донецька область, 27 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

Пригадаємо і вашу акцію 8 березня, на яку також напали минулого року. Якщо прибрати контекст про радикалів, для тебе як для жінки й українки чому було важливо вийти на марш 8 березня?

Нам було важливо показати, що жінка має право на те, що зазвичай властиво чоловікам, і чоловікам сильним, патріотам. Ми взяли український прапор і намалювали символ фемінізму, одягли балаклави, взяли фаєри і пішли цим маршем. Це виявилось тригером для патріотичних, націоналістичних хлопців.

Я не скажу, що в Україні найгірша ситуація. Вона краща, ніж багато де — щодо прав жінок, щодо прав на мирні зібрання. Але що стосується можливостей і свобод, звісно, ми обмежені. І я не хочу перекладати відповідальність за це на чоловіків. Тому що стереотипи в нас досі у суспільному договорі відіграють величезну роль. Жінки самі є носительками цього стереотипу, жінки самі думають, що ми обмежені в чомусь.

А тобі не заважають ці обмеження і стереотипи в якихось ситуаціях, у приватному житті, роботі?

Це завжди видно. Наприклад, на Фестиваль рівності в Маріуполі ми просили охорону в поліції. Прийшли туди я і мої два менеджери, Сашко й Діма.

Постав чувака у піджаку, чувака у футболці і жінку — першим руку потиснуть чуваку у піджаку, а жінці — «здрасьтє»

Сидить полковник. Одразу тисне руку хлопцям, першому Сашкові, тому що той у піджаку — це важливіше за ієрархією, другому — Дімі, який був у футболці, а мені просто «здрасьте». Так, ніби прийшла дівчинка. Ось така ієрархія, дуже показова, комікси можна робити. Насправді я — директорка, а це просто хлопці з моєї команди. І всюди так — постав чувака у піджаку, чувака у футболці, жінку в піджаку і жінку в джинсах. Найголовнішим буде чувак у піджаку, а ти — ніби стажерка.

А як ти на це реагуєш?

Свого часу реагувала гостро, коли стаєш феміністкою, усвідомлюєш себе нею — хочеться обурюватися.

Потім почала вже думати, як це можна змінити. Якщо починаєш занадто гостро і провокаційно випинати фемінізм — ця штука, на жаль, не працює або працює зовсім мало.

Тут, у Маріуполі, які права людей порушуються найбільше? Тут велике місто, багато робочих людей, екологічні проблеми. Наскільки люди, в яких купа інших проблем, чутливі до проблем інших?

Безумовно, до нас ходять і робочі люди. Перший рік приходили і просили не фотографувати, щоб на заводі не дізнались, що вони були на цьому культурному заході.

До нас приходять і військові, і діти з інтернату, і люди з заводу. У нас є спільнота художників, які в душі митці, а працюють на заводі. Тут майже неможливо потрапити на людей, які не пов’язані з заводом.

Культурна менеджерка Діана Берг, Маріуполь, Донецька область, 27 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

А як ти зі всіма труднощами нападами на «ТЮ», погрозами внутрішнє впоралась?

Психологічно це жахливо. Ще більш жахливо, що під час нападу мене не було. Дежавю таке — нападают на мій дім, а мене навіть там немає.

Хлопці з команди постраждали, звісно, це все жахливо. Все, що навалилось, в нас же недовідрефлексовано, починаючи з переїзду. Переїзд — це коли ти зібрався і поїхав, а це я навіть не знаю, як назвати.

Ти ж назвала це віджим, в тебе віджали дім.

Віджим мого дому. Пошуки себе в незнайомому місці. Життя починається наново. Є в психології купа термінів — розлад адаптації, ПТСР... Це все є в Маріуполі у багатьох. Тому що місто було обстріляно, в когось близькі на фронті. Місто, в якого не просто посттравматичний синдром, а справжня травма в процесі.

Ти хочеш сказати, що коли це трапилось, все в один момент пригадалось?

Так, звісно, в мене істерика була. Тут не тільки той факт, що увірвались чуваки і все розгромили. Тут якісь очікування мої повністю зруйнувались, ілюзії.

Я завжди думала і навіть пишалась — у Маріуполі на такі ініціативи культурні, освітні, соціальні, які хоч якось дотичні до анархізму, не нападають. Нападали у Львові, Києві, Харкові, Запоріжжі, Франіку, це постійно трапляється. А я наполягала, що в Маріуполі праві радикали, активні ультраправі, націоналісти — вони знають, хто справжній ворог. Ворог за 10 кілометрів, і тут знають, чим зайнятися. А там у Києві умовному або во Львові, за тисячу кілометрів, чуваки просто машуть дровенякою із українським прапором і кажуть, що «ми тут за наших хлопчиків, а ви гендером займаєтесь». Мені здавалось, що все ж тут чесніше навіть націоналістичне ком’юніті, тому що поруч ворог і Раша. Просто травма в мене була.

Культурна менеджерка Діана Берг, Маріуполь, Донецька область, 27 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

А що тобі допомогло впоратися із цим?

Добре поридати. Потім треба було думати, що робити далі. Знову ж таки флешбек у мене був — що треба робити те, у що ти віриш, але це так само небезпечно, як і було в Донецьку. Ти розумієш, що ти права, ви маєте продовжувати свою діяльність, але це вже ризик, хтось вже загинув чи постраждав.

І треба розуміти, чи будемо щось змінювати. Люди в лікарнях лежать. Навіть не в цьому справа. Нападники не хотіли називатися, все це якось боягузливо прийшло, показало силу і звалило. Як із цим жити в одному місті? Я просто думала, хто це міг бути, намагалась піти на контакт із деякими персоналіями. На контакт зі мною вони не пішли, причому це було після нападу на акцію 8 березня.

А що б ти сказала?

Я би сказала, що ми й ви — за Україну, ми хочемо зробити в Маріуполі щось важливе й добре. І якщо ми в чомусь не збігаємося в поглядах, давайте це просто приймемо.

Праві сприйняли нашу акцію «Більше ніж дружина» як приниження

Ми вас не будемо дражнити, принижувати, тому що вони сприйняли як приниження те, що ми назвали акцію «Більше ніж дружина». І ви зі своїми дітьми, в яких грає молодецька сила, розберіться, що нам нема що ділити.

Зараз я б не знала, що сказати. Я хочу поговорити, я вірю, що ми можемо з ким завгодно розмовляти нормально, але не знаю, що казати. Вони прийшли нас убивати.

Культурна менеджерка Діана Берг, Маріуполь, Донецька область, 27 квітня 2019 року
Фото:

Громадське

Я багатьом ставлю це питання, і тобі теж поставлю наприкінці. Що б ти сказала самій собі 5 років тому?

Я сама, знаєш, скільки разів про це думала? П’ять років тому в нас був марш, п’ять років тому я б собі сказала, що ти поїдеш і більше не побачиш дім, візьми з собою улюблену чашку, не забудь альбоми з фотографіями, які були зняті тільки на плівку. Не забудь побувати в улюбленому дворику і хоча б усвідом, що ти їдеш.

5 років тому я би собі сказала — їдь одразу в Марік, бо там буде «ДНР», а ти ще можеш щось зробити

Сказала би — їдь одразу в Марік, не треба петляти. Візьми усі речі, щоб батьки не везли. Їдь одразу своєю автівкою, їдь одразу до Маріуполя, бо там за пару місяців буде «ДНР», а ти можеш там щось зробити. Енергію, що виділена на боротьбу та активізм, могла би сюди привезти.

А найцікавіше, що я тоді змогла би за п’ять років сказати собі, що треба все робити так, щоб не можна було пред’явити претензії собі нинішній.

Поділитись: