Життя

Розділений Кіпр: дует муедзина й християнських дзвонів — репортаж

20 березня, 2017 15:22
Життя/Розділений Кіпр: дует муедзина й християнських дзвонів — репортаж
Зберегти
Вигляд
lead
Як живуть люди на острові й чи хочуть вони об’єднання? Громадське.Світ розповідає про це в своєму репортажі.

У січні 2017 року відновилися міжнародні перемовини щодо врегулювання «замороженого конфлікту» на Кіпрі. Втім, їхній перший раунд у Женеві не приніс якихось конкретних результатів. З 1974 року острів залишається розділеним: його південну частину контролює Республіка Кіпр, а північну — самопроголошена Турецька Республіка Північного Кіпру. По обидва боки кордону вирує своє життя.

Як живуть люди на острові, й чи хочуть вони об’єднання? Громадське.Світ розповідає про це в своєму репортажі.

На пішій лінії розмежування між міжнародно визнаною Республікою Кіпр та самопроголошеною, невизнаною територією на півночі острова — юрба людей. До невеликої дерев’яної будки, де поліцейські перевіряють паспорти, тягнеться довга черга. Тут можна зустріти кого завгодно: вусатих чоловіків в арабських тюрбанах, матерів із малими дітьми, японських туристів із дорогими фотокамерами, бідняків у потертому одязі та молодих дівчат з яскравим макіяжем, у міні-спідницях.

Черга із турецької частини Нікосії на грецьку Фото: Остап Яриш/Громадське

Коли підходить їхня черга, всі вони спокійно простягають паспорти, після контролю роблять декілька кроків й опиняються в іншій частині острову. Позаду них — самопроголошена Турецька Республіка Північного Кіпру. Попереду — Республіка Кіпр. Над ними, на прикордонній будівлі, напис: «Лефкосія. Остання розділена столиця».

Лефкосія — це грецька назва Нікосії. Турецькою вона звучить «Лефкоша». Столиця Кіпру вже 43 роки поділена між законною владою Кіпру та самопроголошеним режимом, який фінансово та військово підтримує Туреччина.

Пункт перепуску між двома державами Фото: Остап Яриш/Громадське

Напис над пунктом переписку «Лефкосія. Остання розділена столиця» Фото: Остап Яриш/Громадське

Наче рідні брати

Нікосія є столицею одночасно обох частин острову: власне, для Кіпру та для невизнаної республіки, яку тут спрощено називають Північним Кіпром. Лінія розмежування між ними проходить в історичній частині міста й ділить його навпіл. Пункт пропуску розташовується посеред центральної вулиці та кроїть її на два шматки.

І хоча де-юре Кіпр є однією неподільною країною, де-факто його влада контролює лише південну, «грецьку» частину острову. Ця частина становить 59% усього острова, північна, або «турецька» — 37 %. Решту 4% займає буферна зона ООН, що тягнеться між ними.

Так триває вже 43 роки. У 1974-му на Кіпрі відбулась спроба військового перевороту: владу захопили повстанці, які виступали за приєднання держави до Греції. Через кілька днів сусідня Туреччина під приводом захисту місцевого тюркомовного населення висадила на острів війська й окупувала його північ. Так тривало дев’ять років, поки турецькі кіпріоти не оголосили про створення власної республіки. Втім, жодна країна ООН, крім самої Туреччини, не визнала її існування — юридично північ острова вважається окупованою.

Грецька частина Нікосії. Розділена вулиця Лідрас Фото: Остап Яриш/Громадське

Всі ті події добре пам’ятає Андрос — кіпріот з південного міста Лімассол, яке місцеві називають найкрасивішим на цілому острові. Тоді він був малим хлопчиком, який мало тямив у політиці, проте одна істина вкарбувалась в його пам'ять на все життя: турок=окупант. Коли зараз, вже огрядний та лисий Андрос згадує про конфлікт, на його потилиці виступають дрібні краплі поту.

«До окупації ми, греки-кіпріоти та турки-кіпріоти, жили душа в душу, наче рідні брати. Їли за одним столом, пили ракію, навіть женились між собою. По цілому острову ти міг знайти багато змішаних сіл. Нікому навіть в голову не приходило ділити нас на дві нації: тут не було греків і турків. Були кіпріоти, які розмовляли грецькою й турецькою. Ми жили, наче в раю. А потім… (зітхає) А потім одного дня прийшла Туреччина й відібрала 37% моєї країни», — розповідає Андрос.

Він замовкає і ще декілька хвилин не говорить нічого: так, наче згадує щось важливе чи намагається підібрати слова.

«Перед конфліктом Туреччина масово завозила сюди переселенців, і, повір мені, це були далеко не найкращі представники свого народу. Неосвічені, бідні, безробітні — словом, всяка голота. А опісля, начебто для того, щоб захистити їх, турки ввели на Кіпр війська», — продовжує Андрос.

Над запитанням, як він ставиться до мешканців окупованих територій, чоловік довго не замислюється.

«Турецькі кіпріоти для мене і досі брати, навіть якщо вони живуть в Північному Кіпрі. Це наш спільний острів і наш спільний дім», — говорить він. Андрос робить невелику паузу, знімає сонцезахисні окуляри й важким поглядом дивиться просто у вічі, повільно й чітко вимовлячи кожне слово: «А переселенців з Туреччини ненавиджу. Вони загарбники», — додає він.

Турецька частина Нікосії. Розділена вулиця Локмаджи Фото: Остап Яриш/Громадське

Дві спадщини

Нині дві частини Нікосії відділяють одну від одної кількадесят метрів асфальту та кілька десятиліть часу. В одній частині розмовляють грецькою, в іншій — турецькою. В одній розплачуються євро, в іншій — лірами. В одній гріхи людям прощає християнський Бог, в іншій — мусульманський Аллах. І навіть годинники в районах міста йдуть по-різному: за Афінами та Стамбулом. Втім, перетинати лінію поділу вже давно мешканці острову можуть вільно.

Грецька Нікосія - це розвинуте європейське місто Фото: Остап Яриш/Громадське

«Я часто буваю в південній половині, ходжу туди розважитись чи просто побачитись із друзями, які живуть по той бік. Ціни в нас практично однакові, але та частина більш розвинута. Та це зрозуміло: вони ж в ЄС», — розповідає Енвер, роблячи ковток джин-тоніку в місцевому барі.

Він не вживає епітетів «грецька» й «турецька», натомість воліє називати частини острова за географічною ознакою. Хлопець навчається в університеті Північної Нікосії, ідентифікує себе як турецький кіпріот і громадянин Північного Кіпру.

«Я не відчуваю, що столиця поділена на дві частини. Для мене це все ще одне місто. Берлін теж колись був роз’єднаний — і що? Нормально жили люди. От і ми так», — говорить Енвер.

Грецька частина міста. Графіті навпроти пункту перепуску між двома територіями «ні кордонів, ні націй» Фото: Остап Яриш/Громадське

Над лавкою поруч з пунктом перепуску висить мозаїка із написом «мир» Фото: Остап Яриш/Громадське

Потім торкається рукою підборіддя, погладжує свою чорну смоляну бороду і махає головою.

«Хоча знаєш, ні. Там була одна нація з різними політичними поглядами. А в нас — два різні народи, дві релігії, дві різні спадщини», — виправляється він.

Перехід вуличного кордону в Нікосії займає не більше трьох хвилин: черг у бік окупованої території немає навіть у піковий час — тоді як на зворотному шляху в цю добу можна простояти і півгодини. Туристи та самі кіпріоти можуть пересуватись між ними вільно — для цього не потрібно мати жодних додаткових віз чи перепусток.

Охочих потрапити на окуповану частину міста значно менше Фото: Остап Яриш/Громадське

Опинившись по той бік, моментально відчуваєш різницю: здається, навіть повітря пахне якось по-іншому. На противагу живій та розвиненій грецькій частині, північна Нікосія складає враження занедбаного, виснаженого та зубожілого міста. Покинуті одноповерхові будинки з порожніми вікнами, купи сміття, розбиті тротуари, вітер і тиша, яку коли-не-коли порушує гавкіт собак чи крики малих дітей, що граються десь у сусідньому дворі. Над всім цим безладом здіймається головна мечеть міста, яка колись була римо-католицьким храмом Святої Софії. Між двома мінаретами, що височіють понад будинками, натягнуто прапори: Туреччини і Північного Кіпру. Ця Нікосія радше схожа на якесь богом забуте містечко з Близького Сходу, аніж на столицю європейської держави.

Центр окупованої Нікосії перетворений на великий брудний ринок Фото: Остап Яриш/Громадське

Дешеві магазини на турецькій частині Фото: Остап Яриш/Громадське

В турецькій половині міста навіть вдягаються по-інакшому Фото: Остап Яриш/Громадське

Діти тут замурзані й сором'язливі Фото: Остап Яриш/Громадське

Окупована частина добре проглядається з алеї, де розташований грецький паб, в якому працює Ставрос. Хлопцю 20 років, він народився і виріс у південній половині міста. Щодня, йдучи на роботу, він проходить поруч з пунктом перепуску в турецьку частину.

«Чи часто я буваю на тій стороні?», — бармен саркастично посміхається, почувши моє запитання.

«Я ніколи там не був та й не маю жодного бажання. Якого біса я мушу показувати свій паспорт нелегальній поліції невизнаної держави? Вони забрали 40% моєї землі — і кордон я переступлю лише тоді, коли її повернуть назад», — запевняє він.  

В розмову втручається один з юнаків за барною стійкою.

«Довго ж доведеться чекати. Я особисто не вірю, що це може статись в найближчому майбутньому, хоч як би цього не хотілось. Просто нема варіантів, як це втілити. На мою думку, справа не так у тому, що наші обидві частини не хочуть об’єднуватися — люди досі не можуть забути старих образ», — зазначає він.

Мечеть, яка колись була римо-католицьким храмом Фото: Остап Яриш/Громадське

На мечеті тепер висять прапори Туреччини й Північного Кіпру Фото: Остап Яриш/Громадське

Об’єднання

«На жаль, доля острова залежить не від нас. За столом переговорів про об’єднання, якщо колись такий буде, окрім двох Кіпрів, сидітимуть ще як мінімум Греція, Туреччина та Британія. В принципі, діалог наче є, але він не приносить жодних результатів. Ніхто насправді не зацікавлений у тому, щоб країна знову була возз’єднаною і сильною», — ділиться своїми припущеннями Андрос.

Він недарма згадав Британію. Колись острів був колонією Об’єднаного Королівства. І дотепер тут розташовані дві британські військові бази. На острові з населенням в один мільйон перебувають збройні формування чотирьох країн (Кіпру, Греції, Туреччини, Великобританії), а також невизнаної республіки й миротворчий контингент ООН.

"Заборонена зона". Вхід на буферну лінію ООН між містами огороджений парканом з колючим дротом Фото: Остап Яриш/Громадське

«В нас з Україною схожа проблема, хіба ні? Ваша територія також окупована країною, яка біситься від того, що втратила колишній вплив на сусідню державу. У нашому випадку загарбник — Туреччина, у вас — Росія. В нас — Північний Кіпр, у вас — Крим та Східна Україна. Але ми обоє маємо справу з тиранами, які ведуть політику агресії. Ердоган і Путін закінчать однаково, от побачиш. Їх чекає розправа, як і всіх диктаторів» — каже Андрос.

Енвер, сидячи в турецькому барі в іншій частині Кіпру, каже, що йому до політики діла нема.

«Головне, щоб прості люди добре жили. От я, наприклад, маю два паспорти. Це в нас тут поширена практика. Якщо твої батьки родом звідси, то можна отримати європейські документи. А що робити? Із паспортом Північного Кіпру можна виїхати хіба в Туреччину. А так подорожуй без віз хоч по цілому ЄС», — пояснює він.

«Мої ровесники з окупованих територій не винні у тому, що зробили їхні діди. Чи хотів би я возз’єднання?», — говорить Ставрос.

Магазини дешевих сувенірів у турецькій частині міста Фото: Остап Яриш/Громадське

Хлопець поринає в роздуми і замовкає, тож мені доводиться повторити питання знову.

«Хм… Думаю, що так. Навіть, якщо для цього потрібно буде жити з турками в одній державі й відбудовувати занедбані міста. Я готовий це стерпіти, щоб повернути рідні землі», — запевняє він.

Енвер же з цього питання голосно сміється.

«Об’єднання? Нізащо! Це виключено, наші два народи не можуть жити під одним дахом. В них своя країна, у нас своя – нехай так і залишається. До біса греків», — із цими словами хлопець спорожнює склянку до дна.

На місто поволі опускаються вечірні сутінки. З мінарету високим пронизливим голосом муедзин сповіщає про час намазу. Ще трохи — і з грецької частини йому міддю відповідають християнські дзвони. Обидві мелодії зливаються воєдино й своїм гіпнотичним звучанням розлітаються над містом, заповнюючи кожен провулок і двір, кожен його куток і шпарину. Цей дует однаково добре чути як в турецькій, так і в грецькій частині: на відміну від людей, кордонів для нього не існує.

Темнішає. Вмикаються ліхтарі. Спів муедзина та церковні дзвони розчиняються один в одному й поволі затихають. Магічна колискова огортає Нікосію — останню в Європі розділену столицю.

/Остап Яриш

Пов`язані новини