«Розуміла, що можу загинути прямо зараз»: історії драйверів Uklon, які рятували людей під час війни

24 лютого мільйони українців намагалися евакуюватися зі своїх міст на безпечніші території. У паніці вивозили дітей, забирали літніх родичів та евакуйовували домашніх тварин. Бувало, по кілька діб шукали транспорт, щоб виїхати: громадський у перші дні повномасштабної війни майже не працював, а викликати авто було дуже складно — водії боялися виходити на рейси. 

У партнерстві з Uklon hromadske розповідає історії трьох водіїв, які рятували людей після початку повномасштабної війни з росією: вивозили людей з Києва під час вибухів, з Київщини та Маріуполя під дулом російських танків. 

Вітос, 52 роки, евакуював 1,5 тисячі людей з Київської області, коли вона була окупована

Понад місяць 52-річний Вітос за власні кошти евакуйовував людей з окупованої росіянами Київської області. Витрачав на пальне всі свої виплати по інвалідності та батькову пенсію.

Більшу частину життя чоловік займався організацією заходів: концертів з електронної музики та показів моди. Коли з’явилися проблеми зі здоров’ям, поставив роботу на паузу. Щоб було за що жити — установив застосунок Uklon і потроху підвозив людей.

24 лютого він зрозумів: з Києва нікуди не поїде, буде допомагати іншим. В перші дні евакуював зі столиці своїх дітей та родичів. Потім пішов у військкомат.

«Побачив натовп добровольців. Поспілкувався з людьми в черзі й зрозумів, що мене навряд чи візьмуть воювати. Мені 52 роки, та ще й маю другу групу інвалідності. Зрозумів, що стояти в черзі цілий день немає сенсу. Тож вирішив допомагати якось інакше. Тоді багатьом людям потрібно було евакуюватися з міста. Включив застосунок Uklon і побачив, що всі шукають машини», — згадує Вітос.

Перше замовлення було на вокзал. Програма порахувала ціну в 400 гривень. Водій взяв з пасажирів 200 і побажав щасливої дороги. Потім вимкнув застосунок і почав підбирати людей просто на вулицях. Їздив у віддалені точки Києва та області — збирав там людей, що виривалися збоку Ірпеня, куди вже зайшли російські військові. Громадський транспорт там не ходив, а людям потрібно було виїжджати.

«До лінії фронту було 8–9 кілометрів, все було чути дуже добре. Я був готовий до будь-якого розвитку подій, розумів, що можу загинути. Але наскільки міг, був обережним. Скільки людей влазило в машину — стільки й забирав за один раз. Було багато літніх, які просто йшли пішки, деякі навіть на милицях або на візках. Бачив бабусь з великими торбами, які проходили пішки по 10–12 кілометрів», — пригадує Вітос.

Кілька разів вибухало за кількасот метрів від нього. Одного разу машину ледве не перекинуло ударною хвилею. Але це його не зупиняло. Грошей з пасажирів здебільшого не брав, лише інколи на бензин.

«Люди не хотіли сідати в машину, казали “У нас немає грошей”. А я їм: “Не треба грошей, поїхали”. Доходило до того, що пасажири просто в машині мені лишали подяки — хто молоко, хто батон, хто апельсин. Інколи знаходив під сидінням 100–200 гривень. А наступні пасажири, які знаходили полишені кимось гроші, не забирали собі, а казали “Ось, у вас хтось залишив”».

Якось Вітос побачив бабусю, яка повільно йшла біля дороги – кожних кількадесят метрів ставила на землю пакет і сідала відпочивати. Він підібрав її. Жінка розповіла, що носила племіннику ліки, а тепер йшла годувати кішку своєї подруги. Водій прикинув – літня жінка пройшла близько семи кілометрів.

За місяць Вітос перевіз понад 1500 людей. Щодня повертався додому трохи раніше «комендантської години», щоб встигнути хоч 500 метрів прогулятися з батьком: літньому чоловіку потрібно було рухатися.

«У батька хворі ноги, його неможливо було посадити в потяг. Тому я забрав його у свою маленьку однокімнатну квартиру, і він весь цей час був зі мною. Інколи він забував, що йде війна, і наступного ранку це було для нього новиною. Але він мене дуже підтримував і дозволяв брати гроші з пенсії на паливо», — згадує Вітос.

Вже коли Київщину звільнили від окупантів, він знову відкрив застосунок Uklon і почав працювати з «Uklon евакуація» та «Uklon волонтер». За цими програмами водії розвозили по місту гуманітарну допомогу, підвозили волонтерів, медиків, тероборонівців, а оплату компенсувала компанія.

«До цього я не підключався до цих програм, але постійно читав про це в чаті. Якось подзвонив та розповів оператору, що у них в команді є люди, які долучилися до допомоги, але робили це самостійно, не включаючи застосунок. Хотілося, щоб в Uklon знали про свого водія», — говорить Вітос.

Коли потреба в перевезенні людей стала меншою, він почав розвозити гуманітарну допомогу, яку донька надсилала з Польщі. Коли вона повернулася з евакуації до Києва, стали разом возити гуманітарку в Ірпінь та Бучу.

«Вона написала про збір речей у соцмережах і ми дуже швидко назбирали цілу машину всього. Поїхали в область та відвезли це все. Наступного тижня у нас вже було три машини. Ще через тиждень — вже сім. Ми створили групу в Telegram, зібрали там два десятки водіїв та раз на тиждень-два розвозили допомогу: щось мешканцям Київщини, щось військовим», — розповідає Вітос.

Він пояснює: серед водіїв, які об’єдналися в цю групу — дуже різні люди: психологи, підприємці, стиліст, перукар, є навіть тренер з боксу. Їх об’єднує лише наявність машини та небайдужість.

«Ми будемо робити це доти, поки в цьому буде потреба, — каже Вітос. — Війна мене дуже змінила. Раніше переймався, щоб побільше заробити, а зараз щасливий, що маю руки, ноги та що поїсти. Цього вже достатньо. Зараз я відчуваю, що ми всі один одному дуже потрібні. Бо тільки так ми будемо сильними та переможемо».

Світлана, 48 років, допомагала евакуюватися з Києва у перші тижні повномасштабної війни

«Одна моя пасажирка три дні поспіль викликала таксі на вокзал. Вона сиділа з зібраними валізами та хотіла евакуюватися з Києва, а машини ніяк не викликалися. Я підвезла її з її житлового комплексу до вокзалу. Наступного дня в цей ЖК потрапила ракета», — розповідає 48-річна киянка Світлана.

На Софіївській Борщагівці, де живе Світлана, на початку повномасштабної війни обстріли та вибухи було дуже чутно. Перші п’ять днів вона зовсім не виходила з дому — навіть у магазин за продуктами. Потім зрозуміла: коли сидиш і просто чекаєш смерті, можна з’їхати з глузду. Жінка зазирнула у застосунок Uklon і побачила: купа людей намагаються викликати авто на вокзал, щоб евакуюватися з міста, але машин майже немає. Так Світлана почала допомагати людям.

Водійкою таксі вона стала після того, як у її мами стався другий інсульт. Світлана кинула акторську роботу в Києві і поїхала в Миколаїв доглядати маму. Згодом, коли повернулася в столицю, з підробітком не «зав’язала» — подобалося спілкуватися з людьми і їздити містом. Паралельно повернулася й до акторської роботи. 23 лютого пробувалася на роль в рекламі. Це мала бути цікава робота з хорошим заробітком.

Ввечері після кастингу Світлана підвозила пасажирів, приїхала додому вже після дев’ятої. Вдома двоє синів та цивільний чоловік панікували, шукали квитки та збирали речі. Світлана здивувалася: «Та яка війна, цього не може бути!». А вже о 6 ранку в кімнату залетів син: «Мама, збирайся. Чуєш — стріляють?».

Поки рідні пакували валізи, Світлана обійняла своє чотиримісячне цуценя і сказала: «Я нікуди не поїду». Родичі спробували виїхати — потрапили у шалені затори та врешті через пів дня повернулися. Сама Світлана тим часом сиділа вдома і гадки не мала, як жити далі.

На шостий день жінка відкрила застосунок Uklon.

«Побачила повідомлення, що люди пішки з валізами йдуть до вокзалу і зрозуміла, що хочу їм допомогти. Дістати паливо тоді було важко, а у мене було лише пів бака. Тож в перший день я виїхала тільки на 4 години. Поставила низьку ціну і вирішила, що нехай доля вирішує — кому дістанеться машина», — говорить Світлана.

Порожній Київ та численні блокпости лякали. Місто здавалося мертвим, а обабіч доріг стояли розбиті автівки. По місту машини були тільки на заправках у кількагодинних чергах. У мирному житті Світлана була обережною: ніколи не їздила вночі і навіть у віддалені райони. Але в екстремальній ситуації звідкись взялася сміливість.

Одного вечора вже планувала їхати додому – до комендантської години лишалося зовсім трохи. Аж побачила в застосунку, що хтось шукає автівку у Білогородку (село під Києвом – ред.).

«Я зрозуміла: в такий час вони туди нічим не доїдуть. Уявила, що ночуватимуть посеред вулиці, і вирішила взяти замовлення. Виявилося, що люди поїхали в Київ зняти готівку — у Білогородці не працювали банкомати, а магазини продавали товари лише за готівку. Вони зняли гроші та потім пів дня марно намагалися викликати таксі», — згадує Світлана.

Коли через блокпости вони доїхали до Білогородки, лишалося 30 хвилин до комендантської години. Світлана висадила людей і почула автоматну чергу та вибухи.

«І ось я сама за містом, у темряві, людей довкола немає. Думаю, ну навіщо я сюди приперлася? Розуміла, що можу загинути прямо зараз. Дуже страшно було їхати назад по темних дорогах. Додому повернулася за п’ять хвилин до комендантської години. Це був найважчий момент за всі ці дні», — згадує Світлана.

Іншого разу підвозила жінку, яка приїхала з заходу України забрати свою маму. Пасажирка попросила почекати та піднялася наверх за речами та мамою, аж тут почалася сирена, а десь зовсім поруч — вибухи.

Найдивовижнішим було підвозити двох пасажирок, які їхали купувати цуценя. Виявилося, що вони давно мріяли про собаку певної породи, але це було задорого. Через війну заводчиця знизила ціну, тому жінки наважилися здійснити свою мрію.

«Це просто сюр якийсь. В той момент люди думали, чи зможуть вони завтра купити собі їжу, бо магазини порожніли. А вони вирішили завести собаку. Назад я їх теж везла, вони притискали цуценя до себе і були дуже щасливі. А цуценя було худе та замучене, трусилося і боялося. Думаю, йому дуже пощастило знайти господарів у такий час».

Робота допомогла Світлані стійкіше пережити страшні часи. За кермом вона не читала новини та не мала часу на паніку — потрібно було концентруватися на дорозі. Почувалася корисною, і на душі ставало легше.

«Під час війни я зрозуміла, що не треба відкладати життя на потім. Хочеш шаурму — з’їж шаурму. Хочеш сказати, що когось любиш — кажи. Хочеш обійняти — обіймай зараз».

Антон, 34 роки, вивіз автобус з мирними жителями з оточеного Маріуполя

Був кінець квітня. У Маріуполі чекали евакуаційні автобуси, але росіяни не випускали людей. Частину водіїв розстріляли, інших — взяли в полон. Українська влада не припиняла спроб вивезти людей і шукала волонтерів. 34-річний одесит Антон погодився сісти за кермо, щоб вивозити людей. Ця робота не була для нього екстремальною. 2015-ий він провів на Донбасі – возив тіла загиблих бійців.

«Напевно цей досвід допоміг мені легше сприйняти сьогоднішню реальність. Не вдаватися в паніку і реагувати на все врівноваженіше», — міркує Антон.

24 лютого він прокинувся о шостій ранку, щоб їхати в аеропорт зустрічати клієнта. Літак так і не прилетів, в новинах уже писали про вибухи по всій країні. Далі замовлень не бракувало.

«На виїзді з Миколаєва у мою семимісну машину набилося дев’ятеро людей. Бо маршрутки вже не ходили, машину було знайти нереально. Дорогою в Одесу бачили нескінченні колони військових на трасі», — згадує Антон.

Наступні дні він не вилазив з-за керма. Розвозив людей по області та в сусідні регіони. Виїжджав з дому о шостій ранку, повертався пізно ввечері. На початку березня запитів стало менше, і в Антона з’явилася можливість відпочити. В цей момент він відчув всередині порожнечу — хотілося і далі бути потрібним.

У березні отримав розсилку від Uklon — писали про програму «Волонтер» та шукали водіїв, щоб розвозити пальне, їжу та медикаменти.

«Я відразу подзвонив в офіс і приєднався до проєкту. В березні фактично тільки цим і займався. Хотів бути корисним: розвезти обіди, підвезти волонтера або лікаря, передати кудись гуманітарку. Це крута ідея, бо почуваєшся потрібним і відчуваєш, що не просто так прожив цей день», — розповідає Антон.

24 квітня йому запропонували допомогти з евакуацією людей із Маріуполя. Антон погодився. Дорогою заїхав у Київ до своїх рідних — поспілкуватися, на випадок, якщо це остання їхня зустріч. З Києва усі водії виїхали потягом до Дніпра.

«Не доїхали буквально 50 кілометрів. Була ніч, наш потяг почав гуркотіти, стукати та розхитуватися. Згодом виявилося, що залізницю обстріляли росіяни. Ми застрягли посеред поля, а ближче до ранку нас пересадили в інший потяг і довезли до Дніпра. Звідти — автобусами в Маріуполь», — розповідає Антон.

27 квітня, коли ситуація в Маріуполі була катастрофічною, Антон приїхав у місто. І лише там дізнався, що він з іншими шоферами-добровольцями – заміна водіям, яких розстріляли чи забрали в полон. Антон каже, мав відчуття, що з ним усе буде добре і він повернеться додому цілим. В Маріуполі вони зібрали місцевих мирних людей і трьома колонами по чотири автобуси виїхали в бік Запоріжжя.

«Я їхав у першій четвірці. Був другим у колоні. Коли минали ворожі блокпости, було принизливо розуміти, що змушений на своїй землі все це терпіти. Коли ми побачили перший український блокпост з нашим прапором, всі почали плакати, сміятися, обійматися, це був такий мікс дуже сильних емоцій. А з блокпоста вийшли наші військові та сказали “Ви вдома”. Коли я привіз їх до Запоріжжя, ми дізналися, що останню колону автобусів обстріляли росіяни. Тобто вісім автобусів проїхали, а останні чотири повернулися в Маріуполь, їх не випустили».

Тоді Антон поклав руки на руль, сказав собі: «Я це зробив», і розплакався.

«До цього я був у стані натягнутої струни, яка ось-ось лопне. Але вона не могла лопнути, тому що коли працюєш з людьми, не маєш права на емоції. Тож дав їм волю вже коли лишився один», — згадує Антон.

Зараз він працює далекобійником в одеській компанії. Возить товари з Болгарії та Румунії в Україну. Він каже: через війну почав більше цінувати кожну мить.

«Іноді я спеціально трохи раніше виїжджаю, щоб просто насолодитися містом, подихати повітрям та відчути життя. І навіть коли їду за кордон по роботі, не сиджу на одному місці, а хоч трошки дивлюся нові міста. Я полюбив життя, як ніколи. Але якби мені зараз запропонували знову їхати у “гарячу точку” для евакуації людей — напевно, знову погодився б. В такі моменти я почуваюся на своєму місці. Бо хто, якщо не ми?».

Uklon — це найбільший (за даними транзакцій Monobank) міський мультитул. Від першого дня війни компанія спрямувала ресурси для допомоги захисникам і захисницям на передовій та запустила проєкт «Волонтер», який допомагає з транспортом волонтерам і працівникам критично важливої інфраструктури міста.

У травні 2022-го компанія оголосила про запуск франшизи, адже переконана, що український бренд Uklon готовий створювати свою міжнародну історію. З 2014 року Uklon є постійним партнером БФ «Повернись живим», за цей час сума донатів склала понад 14 000 000 гривень.

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Проєкт реалізовано у співпраці з Uklon. Над матеріалом працювали: журналістка Тетяна Гонченко, редакторка Христя Коціра, редакторка Вікторія Бега, дизайнерка Тетяна Костік, креативні продюсерки Анна Соха та Тата Кривенко.