УКРАЇНА

Щоб мати «kolbaska» потрібні «svyazi»: шотландець — про Радянський Союз та донецьку еліту

УКРАЇНА/Щоб мати «kolbaska» потрібні «svyazi»: шотландець — про Радянський Союз та донецьку еліту
Зберегти
Вигляд
lead

Чимало іноземців, опинившись у Києві, вирішують пожити тут певний час.

За ці місяці чи роки вони встигають трохи змінити місто: хтось відкриває популярні ресторани, хтось вчить киян своєї мови, а хтось запускає масштабні коворкінги.

Завдяки одному з таких іноземців, шотландцю Френку МакҐоверну, в Києві з’явився великий культурно-освітній центр, який одним із перших почав демонструвати іноземні фільми мовою оригіналу й влаштовувати концерти джазової та класичної музики.

Це «Майстер Клас», який роками знаходився біля площі Слави, а віднедавна – на вулиці Богдана Хмельницького.

Колеги Френка кажуть, що цей мовчазний чоловік насправді може розповісти багато історій.

І про свої нелегальні мандри Радянським союзом, і про те, як навчав англійської багатих донецьких дітей, про свій будинок в Ірландії, в одній з кімнат якого всю стіну займають платівки з записами класичної музики.

Варто лише його розговорити. На щастя, нам вдалося. Розмову вели англійською, та Френк час від часу вставляв російські слова. Їх у тексті подано латинкою.

ПРО НЕЛЕГАЛЬНИЙ РАДЯНСЬКИЙ ТРІП

Із дитинства моїм улюбленим автором був Федір Достоєвський, тож в університеті я вирішив вивчати російську.

Якраз 1984-го Велика Британія та Радянський союз уклали угоду про гуманітарну співпрацю й почали обмінюватись групами по 20 студентів.

Я виграв право участі в британській групі. Так на 10 місяців поїхав до Воронежа вивчати російську.

Умови візи були дуже суворими: перебувати дозволялось лише в межах Воронежа. Ані до Москви, ні до Києва виїжджати не можна.

Мені це не сподобалось, я просив дозволу подорожувати. Коли відмовили, вирішив, що можу робити це й без дозволу.

Мій друг із Шотландії дав контакти чоловіка на ім’я Юрій Андруканов, який жив у Києві на вулиці Червоноармійській. Я написав Юрію: чи міг би він прийняти мене на кілька днів?

Той відписав: «Звісно, які проблеми?» Я й приїхав. Виявилось, він жив у комунальній квартирі, в одній маленькій кімнатці з мамою. Уперше в житті я побачив таке помешкання. До того навіть не думав, що так можливо.

Після Києва я відвідав Москву, Ленінград, Вільнюс. Ніякого стеження за собою не помічав. А потім (давно цікавила Сталінградська битва) поїхав у Волгоград.

Дорогою назад із сусідкою по купе завів розмову про Сталіна. Він їй явно не подобався. А сама наша розмова, схоже, не сподобалась провіднику. Сталін-бо не був типовою темою діалогів у радянських поїздах. Тому поїзд зупинився, прибули міліціонери, і далі до Воронежа я вже їхав із ними.

Мене допитували кілька годин. І от халепа: зі мною був гаманець, повний квитків. Це ж uliki! Якось я мав цих квитків позбутися. Попросив сходити в туалет. Мені дозволили.

Це був жахливий, радянського типу маленький туалет. Я вкинув квитки в унітаз, потягнув за шворку змиву — а воно не працює! В бачку нема води. Що робити? Раптом двері вибивають, і працівники КДБ та міліції забирають мене з кабінки. Називали мене шпигуном, хуліганом, штовхалися. Дуже цікаво було.

У КДБ мені сказали, що знають про всі подорожі. Показали дати, номера місць у вагонах. Дивно, я ж жодній людині не казав про свої поїздки…

На свій захист сказав, що нам обіцяли екскурсії, і що радянським студентам у Британії їх, напевно ж, проводили.

Щоб не роздмухувати конфлікт, мене відпустили, наказавши сплатити 50 рублів штрафу. Це місячна стипендія — солідні гроші. А наступного дня всю нашу групу повезли на екскурсію в Москву. Всіх, окрім мене.

KOLBASKA I SVYAZI 

Мене завжди цікавило, як люди живуть насправді, як дають собі раду. Адже в магазинах не було нічого — зате щоразу, як я заходив до якоїсь квартири чи приватного будинку, холодильник був повен їжі.

Звідки ця їжа? Щоб зрозуміти, знадобився майже рік. Svyazi. Кожен мав знати когось важливого.

Двадцятирічні британські студенти, звісно, не знали нікого. Тому основою нашого щоденного раціону були магазинні хліб, сир та горіхи.

Ще чай і інколи kolbaska. Часом я ходив у stolovaya біля гуртожитку — яку самі російські студенти називали Бухенвальдом.

Решта місць для нас були закритими. Щойно підходиш до якогось ресторану, тобі кажуть: «Net mest!»

Але ж там жодного відвідувача! Просто на дверях вішали табличку, що місць немає — і зайти ти вже не можеш.

Відкривши якусь радянську газету, одразу розумієш: в західному світі все жахливо, абсолютно все. А тут усе чудово. Але ж кожен міг на секунду замислитись і задати питання: чому ми не можемо подорожувати, а вони можуть?

ПРО МОВНУ ШКОЛУ ДЛЯ ДОНЕЦЬКИХ

Потому я поїхав у Швейцарію. Одружився з дівчиною із Женеви й вирішив викладати в її місті англійську.

І наступний рік виявився найгіршим у моєму житті. Там так нудно! Все настільки охайно, чисто і впорядковано — гірше, ніж у Німеччині.

Тож ми з дружиною вирішили податись кудись у цікавіше місце. Подали заявки на аспірантуру в Оксфорді — й нас обох прийняли.

Після захисту дисертації треба було вже заробляти на життя — і я створив мовну школу.

Для іноземців, які бажають вивчити англійську. Завдяки контактам більшість моїх клієнтів були з Росії та України. Я почав 1992-го: якраз піднімалась комерція, люди мали велику потребу в англійській.

Дуже багато клієнтів було з Донецька. Дехто з них потім опинився при владі – наприклад, син колишнього губернатора Донеччини Євгена Щербаня – Артем.

Приїхав він, тоді його друзі. Це було такою собі “донецькою мафією” в моїй школі.

Раніше я й не підозрював, що в Донецьку є настільки багаті люди. Це було цікаво. Кілька разів мене запрошували в Донецьк батьки потенційних учнів — щоб перевірити, що я за один.

Раз це був директор металургійного комбінату. Його син Міша навчався в моїй школі, й батько запросив поговорити про свого сина.

Запросив у свій офіс, яким виявилась величезна кімната на останньому поверсі величезної будівлі.

Коли я зайшов, він якраз вправлявся у стрільбі з рушниці — стріляв просто в стіну. Патрони були бойові. Welcome to Donetsk, що тут скажеш.

Мабуть, це вміння було важливим на той час. Не знаю, чи він живий зараз.

Матеріал опубліковано в рамках партнерства. Повний текст читайте на сайті Lustrum.

Lustrum - білінгвальний онлайн-журнал про культуру, людей та світ. Ми пояснюємо важливе, збираємо цікаве та ділимось смішним.

Пов`язані новини