«Щодня ми лягали спати і не знали, чи прокинемось». Історія жительки Маріуполя, якій вдалося вибратися з міста

Маріуполь уже понад десять днів у повній блокаді та під безперервним обстрілом російських військових. Люди в підвалах без світла, зв'язку та газу. Кількість загиблих мирних жителів, за словами радника міського голови Маріуполя Петра Андрющенка, станом на 15 березня — приблизно 2,5 тисячі.

Гуманітарний коридор задля евакуації людей окупанти постійно зривали, втім, 14-15 березня люди почали виїжджати з Маріуполя власними автівками. За даними Офісу президента, з міста змогли вибратися близько 20 тисяч маріупольців

Ми поспілкувалися з дівчиною, якій пощастило виїхати.

«Цього району більше не існує»

Юлі 30 років. Усе життя вона прожила в Маріуполі. 24 лютого, коли росія почала повномасштабну війну, на її місто скинули перші снаряди. Наступні двадцять днів, за словами дівчини, Маріуполь був у пеклі — аж тільки 15 березня їй вдалося залишити рідне місто. Далі ми публікуємо пряму мову.

Перші вибухи почалися на околиці міста, в районі Східний. Те, що я знаю зараз — цього району більше не існує. Я живу недалеко від центру, тому в перші дні чула звуки від вибухів, вібрації будинку, але в нас було відносно спокійно. З 2-го березня у нас зник зв'язок. Останні десять днів місто взагалі було без газу, світла і води. Люди весь час сиділи в підвалах.

Під обстрілами ми виходили з укриттів, щоб дійти до вишки та зловити зв'язок. Інформацію про те, що відбувається в місті, намагалися дізнатися через знайомих.

«Їх вбили снаряди»

Доступу до питної води у місті не було більше тижня, тож ми почали ходити набирати воду до річки. Одного дня коли ми пішли на річку і спустилися трохи нижче, почався обстріл. Нам пощастило, але трьох людей, які були вище на пагорбі, вбило снарядом. Щоб дістатися додому, ми йшли зо півтора кілометра пішки, ховалися в підвалах, коли обстрілювали. Дорогою назад ми зустріли чоловіка, якому не змогли допомогти — у нього було поранення. На вулиці ми бачили багато людей, накритих простирадлами. Їх вбили снаряди.

«Частина дороги замінована»

Весь цей час ми не могли виїхати, місто було заблоковане з 24 лютого. Лише на 20-й день війни у нас з'явилася можливість. Ми дізналися, що вже є перші люди, які виїхали власними машинами на свій страх і ризик. Люди почали згуртовуватися, забирати знайомих і сусідів. Бензину в місті нема, але ми тримали машину з повним баком, весь час місто ходило пішки, так було безпечніше.

Я поїхала разом із хлопцем і його сестрою. Ми скооперувалися ще з кількома молодими парами з дітьми. З нами вранці рушило ще десь близько 300 машин.

Ми чули, що дорога небезпечна, частина дороги замінована, але міни на дорозі можна розгледіти. Ми їх проїхали. Не було роздумів, страшно їхати чи ні: щодня ми лягали спати і не знали, чи прокинемося. Коли ти знаєш, що є люди, які виїхали — в тебе є надія.

Близькі люди досі перебувають в небезпеці

Поки у нас завдання: доїхати хоча б до Запоріжжя, але конкретного плану, де лишатися, куди їхати далі, немає. Емоції в нас змішані, бо батьки хлопця їхати не захотіли, лишилися у будинку. Мої батьки живуть у Запорізькій області, я лише знаю, що в їхньому містечку йшли бої, зв'язок із ними я втратила 2 березня. З одного боку ти радієш, що зміг виїхати, а з іншого — хочеться плакати, бо є близькі люди, які досі перебувають у небезпеці, ти не знаєш, що з ними, де вони.

Невідомо, коли ми зможемо видихнути: ми залишилися без житла, без рідного міста, без інформації про близьких.

***

Фактично понад 300 тисяч маріупольців нині залишаються в заручниках у окупантів. Вони потребують питної води, їжі та ліків. Однак гуманітарний вантаж уже понад 4 доби стоїть біля Бердянська — російська сторона його блокує. Обстріли тривають. Радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко каже: «Ситуація в місті катастрофічна, але люди тримаються».