Швейцарський дитячий садок за 125 тисяч гривень на місяць. Чого там навчають і які умови?

Моя сусідка Гайді, 1943 року народження, вільно розмовляє німецькою, англійською і французькою. При цьому все життя вона працювала секретаркою на місцевому хімічному заводі, і мови їй не були потрібні. Просто вона навчалась у звичайній швейцарській школі (швейцарська освіта вважається однією з найкращих у Європі, система не змінювалася багато десятиріч). А закон про обов’язкову початкову освіту для всіх дітей ухвалили ще в середині XIX сторіччя (в Україні діє з 1924 року). Власне, що таке ідеальна початкова швейцарська освіта ми дізналися на власному досвіді. 

Дитсадок, що належить доньці швейцарського мільярдера

За декілька тижнів до початку великої війни я шукала ідеальний садочок для свого трирічного сина Івана. Обійшла у своєму районі у столиці шість приватних і два державних заклади, і всі вони були ніби непогані, але завжди було «але». Якими ж прекрасними і недооціненими почали мені здаватися ці садочки, коли на початку війни я опинились із трирічним та однорічним синами в передмісті Цюриха. Бо у Швейцарії садочків у нашому класичному понятті немає взагалі. Маленькі діти, тобто до чотирьох років, мають бути з мамою, бо так найкраще для дітей. А якщо якійсь мамі дуже хочеться на роботу раніше, то є так звані кріпе (ясла), які коштують у середньому 150 франків на день (приблизно 6300 грн).

Одне таке місцеве кріпе моя подруга Надя вмовила на один день взяти безоплатно мого трирічку. Містечко, у якому ми живемо, розташоване в 17 хвилинах їзди на потязі від Цюриха. Населення — 12 тисяч. На ці 12 тисяч є два мільярдери; усі інші мешканці скромніші, але контингент зрозумілий. Тож я повела сина на пробний день до кріпе.

Кріпе розташоване на пагорбі з фантастичним видом на озеро, по сусідству з елітним санаторієм, де лікуються люди, які вигоріли на роботі. Подейкують, що сама княгиня Монако там також лікувала свою депресію. «Це кріпе з’явилося нещодавно, — пояснила Надя. — Донька місцевого мільярдера вирішила стати вихователькою, а їздити до найближчих ясел було далеко, тому він побудував тут біля дому свої ясла для неї».

На вигляд це — звичайна двоповерхова будівля. Мій син одразу помітив, що з вікна другого поверху можна спустися на вулицю великою червоною гіркою. Такого ми ще ніде не бачили. Біля входу зграйка молодих дівчат із татуюваннями і в сексі-шортах пакують малюків різного віку — від трьох місяців до двох років — у спеціальну шестимісну коляску. Їдуть на прогулянку. «Схоже більше на нічний клуб, а не на ясла. Так багато молоді», — дивуюсь я. Це вихователі. Їх тут багато, бо, згідно з місцевими законами, на дві дитини віком до 4 років має бути один дорослий. Після цієї інформації ціна у 150 франків на день, або 3000 франків на місяць (125 тисяч гривень), стає зрозумілішою. Тільки зарплатний фонд із такою кількістю вихователів чого вартує.

Маленькі діти вимагають багато сил та енергії, тому з ними працює лише молодь

Заходимо всередину. Молода симпатична вихователька Сандра проводить нам екскурсію. Жодного лакшері, все дуже просто: білі стіни з фотографіями вихованців, килимки на підлозі, дитячі меблі. Ось тут — ігрова кімната, ось тут — ванна, шафка з підгузками від 0 до 5 розміру і чистими рушниками. Ось тут — їдальня.

«А де спальня?» — питаю я: діти ж маленькі, треба спати.

«Ось тут, — Сандра показує на стос матів. — Ми їх викладаємо, і малюки сплять».

А подушки, простирадла? Сандра пояснює з усмішкою — це ж денний сон, максимум є ковдри. Власне, я уявляю, яку б істерику влаштувала, якби мені в Україні за 125 тисяч гривень на місяць запропонували вкладати дитину на денний сон на мат, без жодної постелі. Але тут — це норма. Сандра пропонує моєму сину погратись іграшками, адаптуватися. Я сиджу поруч. В ігровій кімнаті, крім нас, іще четверо дітей і купа іграшок, діти не дуже комунікують, бо всі різних національностей: іспанець, британець, китаянка і місцевий хлопчик. Граються кожен самостійно.

«Скільки вам років?» — питаю я виховательку.

«О, мені — 25, я тут найстарша. Двом дівчатам тут по 15, є ще одна 16-річна, вони проходять практику. Всім іншим до 25».

«А чому такі молоді займаються дітьми, де доросліші вихователі?»

«Маленькі діти вимагають багато сил і енергії, тому в кріпе працює переважно молодь. Я далі буду навчатися на вчительку молодших класів».

«А як навчаються на виховательку?»

«Три роки. Можна почати навчання у 15 років. Двічі на тиждень теорія і тричі — практика».

Поки ми говоримо, іспанський хлопчик зі швейцарським не поділили машину і почали битися. Сандра місцевим діалектом пояснює, що битися не можна і пропонує гратися по черзі.

«А як ви розвиваєте дітей, які методики?» — ніяк не можу заспокоїтися я.

«Тут дітки різного віку і вони вчаться допомагати одне одному. Наш принцип — якомога більше часу проводити на подвір’ї. От зараз буде другий сніданок на вулиці. Ходімо».

На сніданок — листок салату

Мені дуже цікаво подивитися на другий сніданок у садочку, власниця якого — донька мільярдера. Я не очікувала, звичайно, бутерброд із чорною ікрою, але те, що давали дітям, вразило дуже сильно. Малюки сиділи на сонці і їли листя зеленого салату із соусом. «Так ось чому вони такі тихі», — іронізувала я про себе: це ж наші діти, наївшись котлет із пюрешкою, дуріють, а ці після салату — енергію бережуть.

«Цей салат із нашого городу», — із гордістю повідомляє Сандра і показує на добрячих п’ять соток, які обробляють вихователі разом із вихованцями садочка. І вони вважають привілеєм, що можуть дітям показати і разом із ними виростити злакові, овочі та квіти. У цей момент я зовсім інакше подивилася на свою дитячу повинність — копати і садити картоплю — значить, у мене теж було трохи елітного швейцарського виховання.

Сандра просить мене і Надю піти, мій син має побути в садочку сам хвилин 20, щоб закріпити перший адаптаційний день. Ми з Надею виходимо. «Моя сусідка віддала своїх дітей до цього кріпе. Бо в декреті сидіти набагато важче, ніж працювати, хоча більше половини її зарплати йде на оплату цього закладу», — пояснює Надя.

Наді — майже 50, і вона як ніхто зараз розуміє мого 3-річного сина. Її батьки емігрували з економічних причин до Швейцарії з Італії, коли їй було чотири роки. Вона не знала ані слова німецькою. «Мене дратувало, що я нічого не розумію. А вони зі мною говорили виключно діалектом. Але, знаєш що, одного дня я раптом зрозуміла все. І коли мені виповнювалося 6 років, я пам’ятаю, що був торт і пісні в садочку, і що я вже вільно говорила. На це пішло майже півтора року».

На жаль, через 20 хвилин Сандра повідомила, що мій син не готовий до кріпе, бо всі 20 хвилин, поки мене не було, ридав. «Вам потрібно його підготувати, щоб він не плакав. Це правило розповсюджується на всіх дітей».

Шпільгрупе — інший варіант садка, щоб соціалізувати дитину

Через деякий час я познайомилась із чудовою жінкою Розмарі. Вона запропонувала моєму синові двічі на тиждень відвідувати шпільгрупе (ігрову групу) усього за 40 франків (майже 1700 грн) за три години. Шпільгрупе — це економніший спосіб соціалізувати дітей і дати мамі трохи вільного часу, наприклад, на великий теніс (бо на манікюр швейцарки не так люблять ходити, як на спорт).

Шпільгрупе триває протягом декількох годин кілька разів на тиждень. Деякі мами люблять, наприклад, щопонеділка і щоп’ятниці віддавати дошкільнят до групи Монтессорі, а у вівторок-четвер — до звичайного шпільгрупе. Шпільгрупе, до якого ми потрапили, розташоване на першому поверсі власного будинку Розмарі. Будинок — на приватній вулиці, поруч із ділянкою, на якій пасуться лами.

«Красивий дім. Якщо ви вихователька, то ваш чоловік, мабуть, мільйонер», — кажу Розмарі.

«Ні, — сміється жінка. — Він зараз пенсіонер, а до цього все життя був поліціянтом. Ми будинок узяли 40 років тому у кредит, досі виплачуємо. Він на дві родини. Тут ще живе моя донька зі своєю сім’єю. На жаль, для сучасного покоління швейцарців власний будинок у нашому містечку — недосяжна розкіш. Тут скуповують нерухомість багатії з усього світу, і ціни ростуть. Якби у мене не було власного приміщення, то я б не змогла собі дозволити оренду для шпільгрупе».

У будинку ідеальна чистота, підлога аж скрипить. У частині садка — дві кімнати з іграшками, намет, ванна та майстерня. Багато іграшок — дуже старі, адже шпільгрупе Розмарі веде з 1983 року.

«Я працювала в банку, а потім у мене народилася дитина і я почала цікавитися різними методиками розвитку. Два роки відучилася на спеціальній програмі й отримала ліцензію. Чоловік мене підтримав, і я відкрила шпільгрупе. 40 років тому на все містечко це було єдине шпільгрупе. Потім у кінці 1990-х багато жінок захотіли вийти на роботу якомога раніше, і кількість пропозицій значно збільшилася. Зараз дозволити собі бути у декреті по чотири роки — неможливо, усе так швидко змінюється. Тебе немає півроку — і ти вже не у професії. Тому за останнє десятиріччя кількість приватних закладів збільшилася. На державному рівні вони також щось думають, але поки що все, що прораховують, видається дуже дорогим. До того ж іноді через високі податки та дороговизну закладів для дітей — дешевше, щоб один із батьків сидів удома. Замкнуте коло виходить», — ділиться жінка.

Співи, читання і багато дитячих витворів

Дітей до шпільгрупе ходить небагато — до восьми вихованців, від 2,5 до 4 років. Розмарі з ними малює, читає, співає і дуже багато всього майструє. Щоразу після шпільгрупе син повертався з якимось подарунком — то з горщиком, у який вони садили зернятко і я, мама, мала поливати, щоб дізнатися, що там за квітка; то подушку, яку він розмалював; то маску з пір’я, яку сам зробив; то смачне печиво із сосискою, яке сам випікав. Група також дуже інтернаціональна — із восьми дітей тільки четверо місцеві, всі інші — діти експатів.

«Це так дивно, що в нашому містечку, де жили щонайменше п’ять поколінь моєї родини, зараз велика рідкість почути на дитячому майданчику швейцарсько-німецьку. Я частіше чую англійську, іспанську або китайську. Швейцарія стає дуже міжнародною», — ділиться зі мною Тайбея, мама хлопчика, із яким мій син ходив до однієї групи.

Державний садок із 4-річного віку — як майстерня божевільного художника

Нарешті моєму синові виповнилося чотири роки і він отримав лист-запрошення до державного дитячого садочка. Державний садочок — обов'язковий для всіх, це перший етап шкільної освіти. Заняття щобудня — із 8:30 до 11:45. Дітей розподіляють за місцем проживання та, оскільки садочок розташований поруч, уже через півроку більшість чотирирічок ходять до садочка й із садочка самі. Звичайно, є мами, які ховаються за кущами або дарують браслет із трекером, але рівень безпеки в країні настільки високий, що батьки можуть собі дозволити чотирирічок і надвір випускати без нагляду гратися, і до садочка самостійно відправляти.

Швейцарський дитячий садок, або перший етап школи, схожий на майстерню божевільного художника. Здебільшого це одноповерхові будівлі з невеличкими майданчиками. Це можуть бути також тимчасові будівлі, якщо раптом кількість дітей у районі різко зростає. Всередині садочка — декілька великих кімнат із поличками, заваленими фарбами, матеріалами для ліплення, шиття, набори хатнього майстра тощо. Працюють за системою — максимальна гейміфікація (діяльність у формі гри — ред).

«Наша задача — не змусити дитину навчатися, а зацікавити її, розбудити й розвинути допитливість до того, як працює світ», — розповідає мені пані Сіродакі, вихователька з 15-річним стажем. У групі максимум 20 дітей. Ними опікується один вихователь та один помічник вихователя. Якщо хоча б на одну дитину більше, то у вихователя вже двоє помічників.

Навчання в дитсадку триває два роки. Одночасно в групі перебувають діти 4–6 років, але їх не ділять за віком — лише іноді за активностями. Як і очікувалось, група мого сина дуже міжнародна — поляки, іспанці, швейцарці, португальці, італійці, іранці і зовсім мало швейцарців. Але вихователька та її помічниця «розрулюють» цей мовний Вавилон.

«Мамо, я сьогодні подружився з хлопчиком», — радісно повідомляє мені син.

«А як його звати?» 

«Не знаю, але ми класно гралися. У нас було два мотоцикли і ми їхали вгору, хто перший. Приїхали одночасно. У нас нічия». 

«А ти до нього першим підійшов?»

«Ні, вихователька сказала з ним гратися, а гру ми самі придумали».

У виховательки мого сина, пані Бойлер, є пудель Сап, він майже щодня відвідує садок і грається з дітьми. «Діти мають бути наближені до природи. Ми гуляємо щодня на вулиці. У Швейцарії не буває поганої погоди, є тільки люди, які не вміють одягатися за погодою. Якщо у вас немає дощового костюму, обов’язково купіть, бо скоро діти почнуть регулярно ходити до лісу», — оголошує пані Бойлер на батьківських зборах.

Все. Це було єдине офіційне оголошення. Все інше — вино і невимушене спілкування батьків, нетворкінг. У такому форматі батьківські збори проводяться двічі на рік. Більшість міст купують для своїх шкіл програму — на кшталт нашої «Дії».

Жодного привселюдного обговорення дітей!

Школа, де вчителі індивідуально спілкуються з батьками, батьки бачать розклад і відвідуваність дитини. Жодних групових батьківських чатів. За рік є ще дві індивідуальні зустрічі з вихователем, де тет-а-тет говорять про дитину, або вихователька може показувати батькам, як зі звичайного аркуша зробити купу цікавих іграшок. «Насправді, коли я показую, як зробити іграшки, я намагаюся так заохотити деяких батьків якомога більше часу проводити з дітьми. Я бачу, кому приділяють достатньо уваги, а кому її не вистачає», — ділиться секретом пані Бойлер.

«Чому діти ходять до садочка лише на три години, а не на цілий день?» — цікавлюсь я.

«Якби вони були тут цілий день, то у Швейцарії не вистачило б грошей оплачувати наші послуги — професійних педагогів. Зранку дитячий мозок, наче губка — це найкращий момент для навчання. Потім можете віддати дитину до горта (аналог групи продовженого дня), де за нею наглядатимуть, і коштуватиме це вам значно дешевше».

«А яка ваша основна задача — навчити дітей буквам, читати?»

«Ні, ми звичайно цього теж навчаємо, але це дуже просто. Вони, дивлячись YouTube, можуть цього навчитися. Звичайно, у нас є спеціальні вчителі, які приходять, щоб допомогти з математикою, і якщо хтось із дітей відстає, то отримує безоплатні заняття. Це саме стосується і німецької: якщо ми бачимо, що дитині потрібні додаткові заняття, ми їх організовуємо. Але наша головна задача в іншому — ми вчимо дітей розрізняти і називати емоції, відстоювати свої кордони, бути емпатичними».

«Так, — перебиваю я її. — У нас в Україні теж уже цього вчать у просунутих садках».

«У деяких дітей є проблема, що вони завжди хочуть бути першими. Наша задача пояснити, що якщо є переможці, то є і ті, хто програв. І що завжди не виходить бути переможцем. Ми вчимо розв’язувати конфлікти і того, що якщо є дві людини, то є і дві думки».

Я завмерла, бо про те, як розв’язувати конфлікти і поважати чужу думку, я вивчала майже у 30 років в Інституті менеджменту.

«І головне, чого ми маємо навчити, — що добре, не коли виграє один, а коли виграє група. Це головне правило Швейцарії і ми про нього говоримо з найбільш раннього усвідомленого віку».

Авторка: Ольга Слісаренко