Широкине. Правда бійців про перемир’я

- Я ось мрію, що як скінчиться війна, то буду сюди туристів возити

- Це як? На екскурсії?

- Ні. Я тут знаю, де міни. І на суші, і у воді. Тут ще років 30 все розмінувати будуть

- Так а що, війна вже закінчилася?

- Ні. Я не знаю, коли вона закінчиться.

- Тоді може краще не мріяти?

- Ні. Мріяти треба. Мріяти повинен навіть той, хто вбивав, був у пеклі, плакав від болю і зневірився у людях. Мріяти це все, що у нього залишилося і що не встигли у нього ще забрати

 Наш діалог із бійцем морської піхоти починається на узбережжі, на пляжі санаторію «Краматорськ». Вдень тут беспечно. Обстріли зазвичай вночі або рано вранці. Бойовики наважуються підходити майже упритул до позицій українських військових.

- Знаєш, ми тепер вже не контролюємо Широкине

- Це чому? Хіба Широкине не підконтрольна Україні територія?

- Так. Але ми майже не виходимо в саме село. Тут повно снайперів. І вони засіли по всьому селу.

- А як раніше було?

- Раніше ми могли хоча б до школи підходити. Це майже біля їхніх позицій. А тепер от перебіжками і лише тут на позиціях вільно пересуваємося.

Ми заходимо всередину будівель. Точніше того, що від них лишилося. Це колишні корпуси санаторію. Головний корпус, каже мій співрозмовник-військовий, до зими не витримає – розвалиться. Чотириповерхівка як решето. Це крайня точка українських позицій. Звідси навіть без біноклю видно позиції бойовиків. Вони буквально за 100 метрів.

- Як часто бойовики відкривають вогонь?

- Щодня.

- Ви відповідаєте?

- Так. Якби ви цього не робили, то Маріуполь би вже давно був би не нашим.

- Так, а як же наказ не стріляти?

- Бачиш патрони. Ми не стріляємо. Ми відстрілюємося. Обороняємося. Інакше вб’ють. А хто хоче помирати? Ніхто.

Батальйон морської піхоти, який зайшов сюди одразу після виведення добровольців, називають поміж собою бійці найменш дисциплінованим. Тут не завжди чекають на команду зверху, щоби дати бойовикам відсіч. Кажуть, мовляв, іноді її можна чекати півдня, а часом і зовсім не дочекатися.

- Дивись. Бачиш цей надпис?

- Про «кров полеглих братів на руках влади»?

- Так.

- Бачу. Влітку, коли ми були тут, цього ще не було, здається.

- Люди на передовій реально так думають. Вони втомилися. Втомилися чекати. Втомилися, що їм нічого не пояснюють.

- А ви питаєте?

- У нас тут якось навіть Муженко був.

- І що? Які враження?

- Ну, я от думав, що він меншого зросту. А так. Більше нічого мені про нього додати.

Дощ посилюється, і ми заходимо всередину. Варять борщ. Є буржуйки і відносно тепло. Бійці розповідають, що останні два тижні їх тут лишили без командування. Всіх забрали на якісь навчання аж в Миколаїв. І настрої стали ще гіршими. Бояться, що так зробили навмисне. Адже раніше командир тут на місці міг сам вирішити, як діяти. А тепер треба слухати лише наказу з головного штабу сектору. Нам показують трофеї. Це те, що вдалося забрати на складі у бойовиків. Під час однієї з так званих вилазок, хлопці забрали набої, РПГ «Шмєль» - його на озброєнні української армії немає.

- Минулого тижня ми бачили як тридцять бойовиків скупчилися біля машин. Зробили запит на штаб. Це ж така вдача, коли під час війни стільки людей з армії противника

- Вам не дозволили відкрити вогонь?

- Ні. Сказали: «Спостерігайте». І ми тепер почуваємося як якісь «тєрпіли». Як завжди.

*Журналістів сюди пускають не часто. Потрібно попереджати штаб, робити акредитацію. Заїжджати треба лише з прес-офіцером, який, як кажуть бійці, буде вказувати солдатам, що казати, а що ні. Цей репортаж «Громадське» робило без представників прес-служби.

/Христина Бондаренко, Косс Казимко