Війна

Сім фактів про причини й наслідки «чотириденної війни» в Карабасі

Війна/Сім фактів про причини й наслідки «чотириденної війни» в Карабасі
Зберегти
Вигляд
Військова ескалація на лінії розмежування між Азербайджаном та самоназваною «Нагірно-Карабаською Республікою» у квітні цього року нагадала про те, як легко й швидко давно заморожений конфлікт може перерости у гарячу війну.

Відтоді, як Вірменія і «Нагірно-Карабаська Республіка», з одного боку, та Азербайджан, з іншого, домовилися про припинення вогню і перемир’я, промайнула майже чверть століття. А сторони так і не наблизилися до справжнього миру. І в «Чорному саду», так перекладається тюрксько-перське словосполучення «Карабах», знову розривалися снаряди й люди ночували в бункерах. Тим, хто пережив події 1988-1994 років, вистачило кількох хвилин, щоб зрозуміти, що це знову війна, а не нічний грім. Громадське.Світ пропонує аналіз причин і наслідків квітневих подій у Нагірному Карабасі, які для України з її перспективами власного замороженого конфлікту могли б бути уроком і попередженням. 

1.  Брак прогресу в міжнародних переговорах штовхає обидві сторони до радикальніших дій. Військове загострення на лінії зіткнення в Нагірному Карабасі між сепаратистською «Армією оборони НКР» та Вірменією, з одного боку, і Азербайджаном, з іншого, 2 — 5 квітня назвали дещо перебільшено «чотириденною війною». З боку Вірменії та самоназваної «Нагірно-Карабаської Республіки», за офіційними даними, загинуло 93 людини. Міноборони Азербайджану підтвердило загибель 31 військового; крім того, 2 квітня азербайджанські правоохоронці повідомили про загибель двох мирних жителів. Опозиційний Meydan TV заявляє, що його журналістам вдалося зібрати дані про загибель близько сотні азербайджанських військових. 

Прогнозовано, інтерпретація військової ескалації з обох боків конфлікту є діаметрально протилежною. Для Азербайджану — це аналог українського АТО. Для Вірменії — агресія, яку, на її думку, має засудити міжнародна спільнота. 

«Для Азербайджану ці бойові зіткнення — це те саме, що для України АТО в Донецькій та Луганській областях. Можна поставити так питання, що для «ДНР» та «ЛНР» дії України - це агресія. Стріляють, гинуть люди: як «ополченці», так і мирні жителі. У Нагірному Карабасі це була навіть не спроба відновлення суверенітету Азербайджану над своєю територією, а просто демонстрація сили, яка показала, що буде, якщо переговори затягуватимуть безконечно, а саме це робить Вірменія», — пояснює азербайджанський незалежний журналіст Чингиз Султансов. 

За найоптимістичнішими для вірменської сторони оцінками, загальне співвідношення військових сил, якщо врахувати особовий склад та озброєння, між Азербайджаном і Вірменію — п’ять до одного. Як наслідок, Єреван на військові аргументи сильнішого супротивника відповідає політичними контрударами. Уряд Вірменії підтримав законопроект про визнання в односторонньому порядку незалежності Нагірного Карабаху. Після цього його спрямували до парламенту й тепер погрожують ухвалити, якщо мирні переговори не зрушать з мертвої точки. 

Причини таких радикальних кроків обох сторін експерти радять шукати в дотеперешньому провалі мирних переговорів. У Азербайджану просто вривається терпець. Спеціально створена для цього Мінська група ОБСЄ на чолі із США, Францією та Росією нічого не запропонувала, крім загальних закликів до миру та одночасної апеляції і до територіальної цілісності Азербайджану, і до права на самовизначення Нагірного Карабаху.  На лінії зіткнення міжнародних спостерігачів немає. Лише час від часу, мов сонце з-за хмар, там з’являються експерти офісу персонального представника чинного голови ОБСЄ у справах Карабаського конфлікту Анджея Каспршика. Самі сторони конфлікту не вважають це реальним моніторингом ситуації. 

Отже, 22 роки після масштабної війни не вистачило для того, щоб хоч якось почати рухатися у напрямку до всеохопної мирної угоди. Зустріч президентів Вірменії Сержа Сарґсяна та Азербайджану Ільгама Алієва у Відні 16 травня — це перша за довгий час ластівка надії.  Офіційна мета їхнього рандеву - обговорення ситуації в сепаратистському регіоні. Хоча важко уявити, як саме почати спільну справу, коли кожен стартує з полярних позицій. 

 Лейла Алієва, політичний експерт Азербайджану

Ніхто не погодиться на зміну своїх кордонів під військовим тиском. Будь-яка спроба Азербайджану повернути ці території вважається легітимною, це подібно до боротьби України за Донбас

2. Сторони конфлікту висувають  принципово різні умови для початку мирних переговорів. Головна умова Азербайджану для цього — виведення з семи окупованих Вірменією та «НКР» районів усіх окупаційних військ. Ідеться про «буферну зону», що де-юре є територією Азербайджану. Вона не входила до Нагірно-Карабаської автономії. Її вірменські сили захопили під час Карабаської війни для створення «поясу безпеки». Для початку йдеться про виведення військ хоча б із п’яти районів. Лачинський перевал, «дорогу життя», що сполучає Карабах із Вірменією, Азербайджан готовий не вносити в список територій, з яких війська мають виводитися першочергово. 

«У Нагірний Карабах увійшла армія чужої країни, тобто Вірменії, і намагається всі ці 22 роки легітимізувати цю окупацію. 24 роки війська однієї країни знаходяться на території іншої, причому на достатньо великій території. Зрозуміло, що Азербайджан не буде на це погоджуватися. Ніхто не погодиться на зміну своїх кордонів під військовим тиском. Будь-яка спроба Азербайджану повернути ці території вважається легітимною, це подібно до боротьби України за Донбас», — наголошує азербайджанський політичний експерт Лейла Алієва. Загалом через конфлікт та вірменську окупацію Азербайджан втратив близько 20 % своєї міжнародно визнаної території.  

У 1993 році ООН ухвалила чотири резолюції щодо вірменсько-азербайджанського конфлікту, в яких дала оцінку діям Вірменії: вона визнала окупацією захоплення нею семи азербайджанських районів навколо Нагірного Карабаху, як і Агдамського району, чиї території сьогодні входять до Аскеранського, Мартакертського та Мартунинського районів самоназваної «республіки». Відтоді в міжнародному праві нічого не змінилося. 

Сьогодні Вірменія прагне, щоб умови перезавантаження мирних переговорів напряму озвучували представники сепаратистської влади. Ті називають щонайменше дві такі умови: визнання права Нагірного Карабаху на самовизначення та гарантії безпеки. Під останніми мається на увазі, зокрема, і контроль над згаданими «буферними районами». 

Зрештою, Баку — з одного боку, та Єреван і Степанакерт — з іншого, бачать самовизначення Нагірного Карабаху зовсім по-різному: для першого — це широка автономія в складі Азербайджану, для других — незалежність та/чи входження до складу Вірменії. 

3. У Вірменії причини військової ескалації з боку Азербайджану пояснюють економічною скрутою і корупцією в останній. У 2015-му ця країна, що пишалася стабільністю власної валюти — маната, пережила дві хвилі її різкої девальвації. За один день 21 лютого манат подешевшав на 35%. Девальвація й падіння ціни на нафту збіглися в часі. А чорне золото — це до 90% експорту Азербайджану. Масла у вогонь підлила історія із золотими копальнями дочок президента Ільхама Алієва Лейли та Арзу. З документів панамської юридичної фірми Mossack Fonseca світ дізнався, що вони контролюють 56% акцій шести копалень і їм належить 70% їхніх майбутніх доходів, а державі — лише 30 %. За версією критиків Ільхама Алієва, все це вкупі могло спонукати його провести невелику військову кампанію, щоб відволікти обурених громадян від економічних гризот і панамських офшорів.   

4. Росія на нинішньому етапі конфлікту веде подвійну гру, озброюючи обидві сторони. Так, за даними російського Центру аналізу світової торгівлі зброєю, у 2006 — 2007 роках Росія продала Азербайджану 62 танки Т-72. За наступним великим контрактом вартістю 300 мільйонів доларів Азербайджан отримав від неї два дивізіони ЗРК С-300 «Фаворит». У списку російського військового експорту до цієї південнокавказької країни – танки Т-90, БМП 3, САУ МСТА-С, самохідні 120-мм міномети «Вєна», ударні гелікоптери МІ-24, гелікоптери МІ-17, тощо. 

Залишки збитого «Армією оборони НКР» азербайджанського військового гелікоптеру МІ-24. Троє членів екіпажу загинули

«Вірменія не може позитивно ставитися до того, що Росія, як її союзник, продає зброю Азербайджану. Втім, вона постачає і Вірменії велике наступальне озброєння, причому практично безкоштовно. Цей факт у Єревані теж враховують. Певна негативна реакція вірменського суспільства має емоційну природу. Гинуть мирні люди, військові, коли Азербайджан використовує, зокрема, і ту зброю, яку йому продала Росія. Але на політичному рівні Вірменія та Росія залишаються стратегічними союзниками», — пояснює політичний експерт, керівник науково-аналітичного порталу American Studies Арег Галстян. Саме завдяки посередництву Росії сторони конфлікту домовилися про перемир’я після «чотириденної війни». 

У Степанакерті поступово розлучаються з ілюзіями щодо «Росії-рятівниці». Вона не лише є співголовою Мінської групи ОБСЄ, але й союзником Вірменії в рамках Організації договору про колективну безпеку. У Єревані та Нагірному Карабасі від Кремля очікували «засудження агресії Азербайджану», а натомість почули заклики до обох сторін утримуватися від застосування сили та повернутися до мирних переговорів. Зрештою, у цьому випадку Москві вигідно апелювати до права: мовляв, Нагірний Карабах не є частиною Вірменії, а отже, і ОДКБ формально не має до нього стосунку. Єреван у відповідь застерігає, що якщо наважиться в односторонньому порядку визнати незалежність Нагірного Карабаху, то тоді його головний біль уже точно стане спільним для союзників по ОДКБ, насамперед для Росії. 

5. Військова ескалація квітня несподівано може сприяти легітимізації сепаратистського режиму. Ситуація з імовірністю залучення самопроголошеної влади Нагірного Карабаху до майбутніх мирних переговорів нагадує історію українського Мінського процесу. Для Вірменії принципово домогтися введення в ці переговори невизнаної «Нагірно-Карабаської Республіки» як рівноправного з Азербайджаном учасника. Баку логічно цю ідею розмови на рівних із сепаратистами не підтримує. У цьому світлі вірменська сторона намагається використати військову ескалацію квітня на свою користь. Так, політичний експерт, викладач Американського університету Вірменії Ованнес Нікогосян вважає, що в квітні цього року вперше самоназвані можновладці Карабаху постали як його «легітимні представники». «Президента», «прем’єра», «спікера парламенту» сепаратистського режиму цитували міжнародні ЗМІ, вказуючи їхні посади. 

І вони справді демонструють відкритість до світу, готові зустрічатися, давати інтерв’ю, пояснювати свою позицію, проводити прес-тури. При цьому умови роботи для іноземних журналістів у самопроголошеній «республіці» не порівняти, приміром, з тими ж «ДНР», «ЛНР». Тут немає блокпостів, обшуків, підозрілого ставлення до ЗМІ, полювання на «чиїхось шпигів» в особі журналістів чи «саджання на підвали». Контроль на в’їзді до Карабаху, на так званій «митниці НКР», є спрощеним, хоча для в’їзду потрібно оформити «візу» в МЗС невизнаної «республіки». Все це виглядає як злагоджена комунікаційна стратегія, розрахована на середньо- і довгострокову перспективу. Сумнівно, щоб зупинити її чи нейтралізувати можна було, забороняючи в’їзд до Азербайджану журналістам, які побували в невизнаній «НКР». 

6. У невизнаній «Нагірно-Карабаській Республіці» побудували стабільне мирне життя. За два десятиліття після великої війни там склалася своя внутрішня функціональна система. Так, від дуже різних людей у Єревані та в самій самоназваній «республіці» можна почути про те, що в «НКР» рівень корупції є відчутно нижчим, ніж у самій Вірменії. Але не завдяки тому, що там діють чесні й безпристрасні суди. Таких якраз немає. Натомість функціонує своєрідний механізм народного контролю. У 140-тисячному регіоні практично всі всіх знають, тому сховатися з якимись своїми «схемами» й «сидіти» на них майже не реально, бо знайдеться завжди той, хто почне виводити хабарників на чисту воду. 

«Коли десь якийсь чиновник, начальник чи хтось інший починає вимагати хабарі, люди приходять до мене чи дзвонять, тоді я йду прямо до прем’єра або президента й кажу їм, якщо ви це не припините, то я здійму галас у ЗМІ. Отак і діє у нас антикорупційний народний контроль», — розповідає місцевий правозахисник Карен Оганджанян. 

Після Карабаської війни там залишилося лише лояльне до ідеї незалежності чи входження до Вірменії населення. Його легко мобілізувати й на війну, і на мир. Місцеві мешканці звикли постійно доводити самим собі й іншим, що їхнє самоназване утворення таки має ознаки державності. Філософія такого способу життя приблизно така: «У нас має бути ще чистіше, ще красивіше, ще більше порядку, ніж у самій Вірменії чи в Азербайджані». Тамтешній «президент» не запізнюється на зустрічі, комунальники починають роботу рівно о шостій ранку, поліцейські не беруть хабарів, а переможені на «виборах» вітають переможців, що для вірменської політичної культури жест екстраординарний. 

При цьому сепаратистський режим у Нагірному Карабасі за два десятиліття напівоблоги навчився обходити заборони на іноземні інвестиції. Замість юридичних компаній туди інвестують фізичні особи. Так, до трійки найбільших інвесторів входять ліванець П’єр Фатуш, власник карабаського монополіста на ринку телекомунікацій Karabakh Telecom; швейцарець Франк Мюллер, власник однойменної компанії з виробництва годинників, та представники вірменської компанії Vallex Group, які інвестували у тамтешню гірничо-збагачувальну промисловість. У центрі Степанакерта можна побачити розкішний готель, власником якого є ця група і який якось зовсім  не ув’язується з образом бідного, понищеного війною регіону. Але насправді головним стратегічним інвестором невизнаної «республіки» є вірменська діаспора. Лише в тамтешнє будівництво діаспоряни вклали 25 — 30 млн доларів. Вірмени з усього світу підтримують сепаратистський режим у Степанакерті, мов власну Спарту, головна вимога до якої — триматися будь-якої ціною до останку у протистоянні з Азербайджаном.  

При цьому всьому невизнаній території вдається розвиватися економічно без залізничного чи повітряного сполучення. Все транспортується крутим гірським серпантином. 

Самоназвана влада «республіки» заявляє про те, що останні десять років економіка регіону зростала щорічно в середньому на 10%. Перевірити ці дані в незалежних джерелах через її невизнаний статус фактично не можливо. 

До 60% видатків місцевого бюджету йдуть на виплати субсидій і пенсій ветеранам Карабаської війни. Родини інвалідів війни отримують щомісяця виплати від 100 до 400 доларів в залежності від кількості дітей та їхнього віку. Вартість споживчого кошика, за даними, які наводить «прем’єр-міністр» невизнаної «республіки», — 120 доларів. 

Загалом, мешканцям самоназваної «республіки» сьогодні є що втрачати в сенсі добробуту. Війна їм, як слабшій стороні конфлікту, принесе руїни.  

7. У невизнаній «республіці» сформувався власний історичний наратив.  У ньому постійно йдеться саме про нагірно-карабаський народ і його «вічну боротьбу за свою свободу». На цьому наративі виховуються молоді та юні покоління. І це те, що, ймовірно, найважче відіграти назад тій стороні конфлікту, на чиєму боці міжнародне право, принцип територіальної цілісності й недоторканності кордонів. Щоб відшукати коріння конфлікту на сході України, потрібно для початку вникнути в двадцятирічну історію тамтешнього олігархату й в криваві гасла російської пропаганди. Щоб наблизитися до розуміння Нагірно-Карабаського конфлікту, потрібно зануритися в багатовікову, почасти криваву історію цілого регіону. І в цьому сенсі ці два конфлікти, між якими азербайджанська сторона проводить паралелі, а вірменська заперечує будь-яку подібність, таки суттєво різняться. Різняться глибиною передісторії.

Карабах усіяний стінами меморіалів, меморіальних дошок, пам’ятників із вицвілими світлинами загиблих у Карабаській війні. У вітальнях домашніх осель висять великі портрети загиблих. Іноді там висять по кілька портретів. Це все складається немов в один гігантський кам’яний фотоальбом. Практично у кожній карабаській родині або хтось загинув на тій війні: дід, батько, брат, син, або хтось воював і має статус ветерана, або хтось готується воювати.  

Одна зі стін у шпиталі Степанакерти. Нагірний Карабах, квітень, 2016

У Степанакерті модно вдягати зовсім маленьких хлопчиків у військову форму, точно таку, як у дорослих дядь-військових. У місті можна побачити багато патріотичних графіті, плакатів, гасел. І що довше триває стан замороженості конфлікту, то більше часу й можливостей у невизнаної сторони, яка почувається в напівоблозі, консолідувати свою історичну пам’ять і виписати на її основі власний історичний наратив, вийти за рамки якого щодалі важче. А саме це, вочевидь, треба робити для пошуку компромісу. Водночас, нібито не вимірювана й ефемерна «сила духу» спирається саме на такі наративи, яким люди вірять і які ототожнюють із власною долею. 

З іншого боку конфлікту є інша історична пам’ять втраченої батьківщини. Азербайджанські експерти говорять про цифру в один мільйон біженців та внутрішньо переміщених осіб внаслідок Карабаського конфлікту. До війни, за даними перепису населення 1989 року, щонайменше п’ята частина населення в Карабасі були азербайджанці. Ці люди втратили свої домівки. І про їхню реституцію на офіційному рівні поки що ніхто не згадує. Коли реальні мирні переговори в принципі не ведуться, це питання взагалі зникає з поля зору. 

Тим часом Україні не завадить проаналізувати уважно випадок Нагірного Карабаху. Він допомагає збагнути, якими можуть бути реальні, а не змальовані пропагандою сценарії розвитку таких невизнаних територій. 

Пов`язані новини